— І тоді ти розкажеш мені про війну?
— Звичайно, — сухий скрипучий голос робота розтанув у тиші. Навколо ворушилися тіні, прохолодний вечірній вітер колихав темні бур’яни і кущі. — Поквапся, будь ласка. Батарея потрібна вже завтра, якщо це можливо.
— Хочеш, щоб я на тебе написав доповідну? — гаркнув помічник інспектора Дженкінз. — Ти спізнився на пів години, а тепер ще й оце. Чим ти там займаєшся? Хочеш вилетіти з компанії?
Епплквіст присунувся ближче до чоловіка.
— Мені дуже потрібні ці деталі. Я знайшов підземне сховище і маю якнайшвидше спорудити безпечний прохід, доки все не поховало уламками.
— Наскільки велике сховище? — грубе підозріливе обличчя Дженкінза спотворив жадібний вираз, він уже встиг розтринькати свою зарплатню, отриману від компанії. — Ти бачив, що там всередині? Там є якісь невідомі машини?
— Я таких ще в житті не бачив, — нетерпляче відповів Епплквіст. — Давайте не будемо марнувати часу. Будь-якої миті сховище може завалити уламками, тож я маю дуже швидко працювати.
— Де це місце? Я хочу його побачити!
— Я все зроблю сам. Ви даєте матеріали і прикриваєте мій прогул, це і буде вашим внеском у цю справу.
Дженкінз нерішуче засовався.
— Якщо ти мені брешеш, Епплквісте...
— Я не брешу, — сердито відповів Епплквіст. — Коли буде батарея?
— Завтра вранці. Мені доведеться заповнити цілу купу паперів. Ти впевнений, що зможеш сам із нею розібратися? Давай краще я пошлю з тобою ремонтну бригаду, вони точно...
— Я впораюся, — урвав його Епплквіст. — Просто дістаньте мені її, про все інше я подбаю сам.
Ранкове сонце світило на валуни й купи сміття. Епплквіст, нервуючи, вставив новий блок живлення, міцно прикрутив дроти, повернув на місце поіржавілий захисний кожух і хитаючись звівся на ноги. Він викинув старий блок геть і став чекати.
Робот заворушився, його єдине робоче око ожило. Невдовзі він взявся обмацувати рукою свої плечі й пошкоджений корпус.
— Краще? — хрипко поцікавився Епплквіст.
— Однозначно. — Голос робота став сильнішим, гучнішим і впевненішим. — Старий блок живлення майже вичерпав себе. Мені дуже пощастило, що ти саме зараз проходив повз.
— Ти говорив, що люди жили в містах, — одразу перейшов до справи Епплквіст, — а всю роботу виконували роботи.
— Роботи виконували механічну роботу, необхідну для підтримування виробничої системи. У людей був час займатися тим, що їм подобалося. А ми були щасливі працювати на них, це була наша робота.
— То що ж трапилося? Чому все знищилося?
Робот узяв папір з олівцем і почав щось акуратно писати, продовжуючи свою розповідь.
— Була група людей-фанатиків, релігійна організація. Вони стверджували, що Бог наказав людині працювати в поті чола свого, і тому хотіли знищити роботів, щоб люди повернулися працювати на заводи, гнути спини на механічній роботі.
— Але навіщо?
— Вони стверджували, що така робота сприяє духовному зростанню, — робот кинув йому аркуш паперу. — Це перелік того, що мені потрібно, матеріали й інструменти, за допомогою яких я зможу полагодити свою пошкоджену систему.
Епплквіст розгорнув папірець.
— А ця релігійна організація...
— Люди розділилися на дві фракції: «моралістів» і «дозвільників». Вони билися багато років, а ми в цей час стояли осторонь і чекали, доки вирішиться наша доля. Мені важко повірити в те, що моралістам вдалося перемогти розум і здоровий глузд, але вони перемогли.
— Як ти гадаєш... — почав було Епплквіст, але одразу замовк. Він заледве міг висловити ті почуття, які зараз у ньому вирували. — Чиє шанс, що роботів можна повернути?
— Не розумію запитання, — робот раптом розламав олівець навпіл і пожбурив геть. — Що саме ти маєш на увазі?
— Життя в компаніях не надто приємне. Лише важка праця і смерть. Писанина, робочі зміни, суворий розклад і начальство.
— Це ваш устрій, я за нього не відповідаю.
— Що ти пам’ятаєш про виробництво роботів? Ким ти був до війни?
— Я був наглядачем підрозділу. Я саме прямував до резервного заводу, коли нас збили. — Робот обвів рукою уламки довкола. — Цей усе, що лишилося від мого корабля і вантажу.
— А які обов’язки були в наглядача підрозділу?
— Я відповідав за створення роботів, розробляв моделі базових типів й організовував їхнє виробництво.
У голові Епплквіста паморочилося.
— Тож ти розумієшся на виготовленні роботів.
— Так. — Робот нетерплячим жестом вказав на папірець у руці Епплквіста. — Дістань ці деталі якнайшвидше, будь ласка. У теперішньому стані я абсолютно безпорадний, я хочу знову нормально пересуватися. Якщо раптом мене помітять з корабля, що пролітатиме вгорі...
— Сполучення між компаніями в дуже поганому стані. Я, наприклад, доставляю листи пішки. Більша частина країни перетворилася на суцільні руїни, тому можеш працювати без страху, що тебе помітять. А як щодо твого резервного заводу? Може, він теж уцілів?
Робот повільно кивнув.
— Він був надійно замаскований, тож існує імовірність, що його не знайшли. Він був маленьким, але повністю укомплектованим і самодостатнім.
— І якщо я дістану тобі потрібні деталі, ти зможеш...
— Ми обговоримо це пізніше, — робот знову ліг на землю. — Коли повернешся, ми продовжимо нашу розмову.
Він отримав від Дженкінза деталі й добову перепустку. Зачудований, Епплквіст сидів навпочіпки, спершись на схил яру, і дивився, як робот методично збирав своє власне тіло докупи й замінював пошкоджені деталі. За кілька годин він встановив нову рухову систему і каркас ніг. До полудня робот уже вчився ходити.
— Протягом ночі, — сказав робот, — мені вдалося встановити слабкий радіоконтакт з резервним заводом. Він залишився неушкодженим, якщо вірити роботизованому датчику.
— Роботизованому? Ти маєш на увазі...
— Це лише автоматична машина для трансляції сигналу.
Вона не є живою, на відміну від мене. Якщо бути точним, то я не робот. — Його голос звучав гордо. — Я андроїд.
Епплквіст не розумів цих тонкощів, у його голові прокручувалися нові можливості, які перед ним відкривалися.
— Тоді ми можемо продовжити. З твоїми знаннями і матеріалами, які можна взяти в...
— Ти не бачив того жаху і руйнувань. Моралісти методично знищували нас, зачищали від андроїдів кожне захоплене ними місто. Представників моєї раси по-звірячому стерли на порох всюди, звідки відступили дозвільники. Нас відривали від наших машин і знищували.
— Але це було сто років тому! Ніхто більше не хоче знищувати роботів. Ви потрібні нам, щоб відбудувати світ. Моралісти хоч і перемогли у війні, але залишили світ у руїнах.
Робот налаштовував свою рухову систему, аж доки ноги почали нормально працювати.
— Їхня перемога стала трагедією, але я розумію ситуацію краще за тебе. Треба діяти обережно, бо якщо нас знищать і цього разу, це вже буде безповоротно.
Епплквіст йшов слідом за роботом, що невпевнено рухався крізь уламки геть з яру.
— Ми виснажені роботою. Живемо, як раби, в підземних сховищах, і більше так не можемо. Люди радітимуть появі роботів, ви нам потрібні. Коли я уявляю, як усе було в Золоту добу — усі ці фонтани і квіти, прекрасні міста на поверхні... А тепер не лишилося нічого, крім руїн і злиднів. Моралісти перемогли, але ніхто не став щасливим. Ми б з радістю...
— Де ми зараз? Що це за місце?
— На захід від Міссісіпі, може за кілька миль чи десь так. Нам потрібна свобода. Ми не можемо жити так далі, гнучи спини під землею. Якби в нас був вільний час, ми могли б досліджувати таємниці Всесвіту. Я знайшов кілька старих наукових плівок з теоретичними біологічними дослідженнями. Люди витрачали роки, працюючи над абстрактними темами. У них був на це час, вони були вільними. Доки роботи забезпечували функціонування економіки, люди могли братися за...
— У часи війни, — сказав робот задумливо, — моралісти повстановлювали детектори руху на сотнях квадратних миль. Ці детектори досі функціонують?