— Не знаю, але навряд чи. Нічого за межами околиць компаній більше не працює.
Робот замислився. Він уже замінив свою понівечену лінзу, і тепер обидва ока зосереджено миготіли.
— Сьогодні вночі ми обдумаємо, що робити з твоєю компанією, і тоді я скажу тобі, що вирішив. Ні з ким поки про це не говори. Зрозумів? Наразі мене цікавить система доріг.
— Більшість доріг зруйновано, — Епплквіст щосили намагався стримати своє хвилювання. — Я впевнений, що більшість людей у моїй компанії — дозвільники. Серед начальства, може, і є кілька моралістів, можливо, хтось з інспекторів. Але нижчі класи зі своїми родинами...
— Чудово, — урвав його робот. — Ми обговоримо це потім. — Він роззирнувся. — Можливо, мені пригодиться щось із цього пошкодженого устаткування. Частина має досі працювати і зможе хоч недовго протриматися.
Епплквіст квапливо пройшов через організаційний поверх до своєї робочої станції, непомітно прослизнувши повз Дженкінза. Думки безладно снували в його голові, усе навколо виглядало невиразним і непереконливим. Сварливі інспектори, гуркіт і дзижчання машин, службовці й чиновники нижчих рангів, що бігали туди-сюди з повідомленнями і службовими записками в руках. Він схопив оберемок листів і механічно почав розкладати їх по комірках.
— Ти виходив назовні, — сердито зауважив директор Лоуз. — Що в тебе там, дівчина? Якщо ти одружишся поза межами компанії, то втратиш навіть той низький ранг, який маєш зараз.
Епплквіст відсунув листи вбік.
— Директоре, я хотів би з вами поговорити.
Директор Лоуз похитав головою.
— Будь обережним. Ти знаєш обмеження, які накладаються на підлеглих четвертого рангу, тож краще не став зайвих питань. Думай про роботу, а теоретичні проблеми залиш нам.
— Директоре, — запитав Епплквіст, — а кого підтримувала наша компанія — моралістів чи дозвільників?
Здавалося, що Лоуз не зрозумів запитання.
— Що ти маєш на увазі? — директор струснув головою. — Я навіть слів таких не знаю.
— У війні. На якому ми були боці?
— Боже, та на боці людей, звісно, — відповів Лоуз. Його важке обличчя стало суворим. — Які ще «моралісти»? Про що ти говориш?
З Епплквіста стікав піт, він заледве міг говорити.
— Директоре, тут щось не так. Війна йшла між двома таборами людей. Моралісти знищили роботів, бо вважали, що люди повинні трудитися.
— Війна йшла між людьми і роботами, — різко відповів Лоуз. — Ми перемогли і знищили їх усіх.
— Але вони працювали на нас!
— Їх створили, щоб вони виконували нашу роботу, але вони повстали. У них була своя філософія, що вони вищі істоти — андроїди. Вони вважали нас худобою.
Епплквіст затремтів.
— Але ж він сказав мені...
— Вони влаштували різанину. Нам вдалося перемогти, але загинули мільйони людей. Андроїди вбивали, брехали, ховалися, крали — робили все, щоб вижити. Це була війна не на життя, а на смерть. Або ми, або вони, і жодної пощади. — Лоуз схопив Епплквіста за комір. — Ідіот! Що ти вже, в біса, накоїв? Розказуй! Що ти зробив?
Коли бронетранспортер з гуркотом зупинився на краю яру, сонце вже сідало. З машини почали зістрибувати на землю солдати, грюкаючи С-рушницями. З’явився Лоуз, за ним — Епплквіст.
— Це тут? — запитав Лоуз.
— Так, — Епплквіст зсутулився. — Але він зник.
— Аякже. Він себе полагодив, тож його тут більше нічого не тримало. — Лоуз подав солдатам сигнал. — Немає сенсу шукати. Встановіть тактичну атомну бомбу і вшиваймося звідси.
Може, його помітить авіація, ми збираємося розпилити по цій території радіоактивний газ.
Онімілий Епплквіст підійшов до краю яру. Внизу в ранніх сутінках виднілися бур’яни і всілякий непотріб. Від робота не лишилося й сліду: лише шматки дротів, покинуті деталі, старий блок живлення, що лежав на тому ж місці, де він його викинув, кілька інструментів — та й усе.
— Уперед, — наказав Лоуз солдатам. — Треба рухатися, у нас багато роботи. Оголосіть загальну тривогу.
Солдати почали видиратися схилами геть з яру, Епплквіст пішов за ними до бронетранспортера.
— Ні, — швидко зупинив його Лоуз. — Ти з нами не їдеш. Епплквіст подивився в їхні обличчя. Хтось боявся і намагався приховати свій страх, хтось виглядав відверто нажаханим, хтось дивився на нього з ненавистю. Епплквіст кинувся тікати, але його одразу ж схопили. Солдати били листоношу похмуро і мовчки. Щойно закінчивши, вони ногами відштовхнули його напівмертве тіло вбік і повантажилися у бронетранспортер. Клацнули замки, загудів мотор, і машина рушила назад до дороги. За мить її вже не було видно.
Епплквіста залишили самого поруч з напівзакопаною бомбою серед сутінкових тіней у неозорій темній порожнечі, що насувалася на нього з усіх боків.
Виставковий експонат
— На вас якийсь дивний одяг, — зауважив робот-водій громтрансу, зупиняючись біля узбіччя. Двері авто від’їхали. — Що це за маленькі круглі штучки?
— Це ґудзики, — пояснив Джордж Міллер. — Вони і виконують певну практичну функцію, і слугують за прикрасу. Це старий костюм з двадцятого століття, я ношу його, бо працюю над цим періодом.
Він заплатив роботу, підхопив свій портфель і поквапився сходами до Історичної агенції. Головна будівля вже відчинилася, всюди снували чоловіки і жінки в мантіях. Міллер зайшов у приватний ліфт, втиснувся поміж двома кремезними інспекторами з дохристиянського відділу і за мить уже прямував до свого рівня — середини двадцятого століття.
— Доранок, — буркнув він до інспектора Флемінґа, якого зустрів біля стенду ядерного двигуна.
— Доранок, — різко відповів Флемінґ. — Слухай, Міллере, давай нарешті з цим розберемося. Уяви, що всі почнуть одягатися, як ти, ігноруючи суворі урядові вимоги. Ти міг би бодай іноді знімати цей свій клятий антикваріат? І що це, в біса, у тебе в руці? Неначе якась розчавлена ящірка юрського періоду.
— Це портфель із крокодилячої шкіри, — пояснив Міллер. — Я ношу в ньому свої котушки з науковими дослідженнями. Це був символ влади управлінського класу в пізньому двадцятому столітті. — Він відкрив портфель. — Спробуй зрозуміти, Флемінґу. Користуючись повсякденними предметами з періоду мого дослідження, я змінюю своє ставлення до нього із суто розумової цікавості на справжнє занурення. Ти часто зауважуєш, що я дивно вимовляю окремі слова. Насправді це акцент американських бізнесменів при адміністрації Ейзенгауера. Вкурюєш?
— Що? — пробурмотів Флемінґ.
— «Вкурювати» — це вираз з двадцятого століття. — Міллер виклав свої котушки з даними досліджень на стіл. — Тобі щось від мене треба? Якщо ні, то я стаю до роботи. Я знайшов захопливі докази на підтвердження гіпотези, що хоча американці двадцятого століття самі клали плитку на підлогу, але вони не пряли ниток для виготовлення одягу. Хочу відповідно змінити тематичні стенди.
— Вчені — найгірші з фанатиків, — проскреготів Флемінґ. — Ти відстав на двісті років, закопався у свої експонати й артефакти, дурні точні копії всякого непотребу.
— Я люблю свою роботу, — м’яко відповів Міллер.
— Ніхто не скаржиться на твою роботу, але ж не все зводиться до неї. Ти є частиною політичного і соціального життя нашого суспільства. Я тебе попередив, Міллере! Рада отримує скарги на твої дивацтва, і хоча їм подобається твоя відданість роботі... — його очі значуще звузилися, — але ти зайшов надто далеко.
— Моє серце належить моєму ремеслу, — відповів Міллер.
— Серце належить ремеслу? Що це означає?
— Це з двадцятого століття, — на обличчі Міллера була неприхована зверхність. — Ти просто бюрократ нижчого рангу у величезній машині, лише функція у безликому культурному цілому без власної думки. У двадцятому столітті кожна людина мала власне уявлення про те, як треба працювати. Мистецьке ремесло, гордість від досягнень — для тебе це порожні слова. У тебе немає душі — це ще одне поняття золотих днів двадцятого століття, коли в людей була свобода і вони могли вільно висловлювати свої думки.
— Стережися, Міллере! — Флемінґ нервово переступив з ноги на ногу і стишив голос. — От же кляті книжники! Забудь про свої плівки, прийми, нарешті, реальність. Ти накличеш на нас біду своїми розмовами. Можеш ідеалізовувати минуле, якщо хочеш, але пам’ятай, що його більше немає, воно давно поховане. Часи змінюються, суспільство прогресує. — Він роздратовано обвів рукою стенди, якими був заставлений поверх. — Це лише недосконалі копії минулого.