— Точно, — підтвердив Джек Ґрін. — У газеті писали, що першим її помітив якийсь хлопчина і привів поліцію.
— То був мій малий, — заявив Тед, випнувши груди. — Що на це скажете?
— Він перелякався? — допитувався Боб Волтерз.
— Дідька лисого! — впевнено заперечив Тед.
— Закладаюся, що він здрейфив, — заявив Френк Гендрікз. Він був родом з Міссурі.
— Та ні ж, кажу вам! Він знайшов копів і привів їх туди. Це точно. Учора ввечері. Ми якраз вечеряли і дивувалися, де це його чорти носять. Я навіть вже почав тривожитися. — Тед усе ще грав роль гордого батька.
Джек Ґрін підвівся з-за столу і поглянув на годинник.
— Час повертатися в офіс.
Френк з Бобом і собі підвелися.
— Побачимося, Теде.
Ґрін поплескав Теда по спині.
— А твій малий — молодчина. Яблуко від яблуні.
Тед посміхнувся.
— Джиммі ніскілечки не здрейфив. — Він провів їх поглядом аж до виходу з кав’ярні на галасливу вулицю, залиту полуденним світлом. За мить він одним ковтком допив каву, промокнув серветкою губи і неквапом підвівся.
— Ніскілечки не здрейфив, — повторив він, — ні на крихту. Розплатившись за обід, Тед повагом рушив з кав’ярні на вулицю, усе ще з випнутими грудьми.
Дорогою до офісу він усміхався перехожим, сяючи від гордості.
— Ніфіга не здрейфив, — усе бурмотів він, переповнений гордощами за сина. — Ні на крихту.
Приміський пасажир
Втомлений невисокий чолов’яга заледве проштовхався крізь юрбу, що заполонила залу вокзалу, до віконечка каси. Нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, він відстояв чергу. Його плечі були понуро опущені, а коричневий піджак обвис.
— Наступний, — скрипучим голосом покликав його касир Ед Джейкобсон.
Невисокий чоловік кинув на прилавок п’ятидоларову банкноту.
— Дайте новий проїзний, старий вже використав. — Тут він побачив годинник, що висів на стіні над головою у Джейкобсона. — Господи, невже це так пізно?
Джейкобсон узяв п’ять доларів:
— Гаразд, містере. Один проїзний. До якої станції?
— Мейкон Гайте, — відповів чоловік.
— Так-так, Мейкон Гайте... — Джейкобсон подивився на залізничну карту. — Мейкон Гайте. Немає такої.
На обличчі невисокого чоловіка з’явився недовірливий вираз.
— Ви жартуєте?
— Шановний, ніякого Мейкон Гайте не існує. Я не можу вам продати квиток до місця, якого немає.
— Та що ви таке кажете? Я там живу.
— Це ваша проблема. Я вже шість років продаю квитки, а про це місце ніколи не чув.
Від здивування очі невисокого чоловіка ледь не вилізли з орбіт.
— Та в мене там будинок. Я щовечора туди повертаюсь. Я...
— Ось, — Джейкобсон підсунув йому довідник. — Знайдіть самі.
Невисокий чоловік потягнув довідник до себе і почав нервово його вивчати, тремтячим пальцем перебираючи назви містечок.
— Ну що, знайшли? — запитав Джейкобсон, спершись ліктями на прилавок. — Його ж там немає, так?
У розпачі коротун струснув головою.
— Не розумію, це якась дурниця. Щось тут не так. Там точно має бути...
І раптом він щез. Довідник впав на цементну підлогу. Чоловік зник — як і не було.
— Боже мій, — тільки й спромігся вимовити Джейкобсон. Його рот несамохіть відкривався і закривався. Довідник самотньо лежав на цементній підлозі.
Коротун просто зник.
— І що ж було далі? — запитав Боб Пейн.
— Я вийшов з кабіни і підібрав довідник.
— А чоловік і справді зник?
— Як у воду канув, — Джейкобсон потер лоба. — Шкода, що вас там не було. Щез — та й по всьому. Зовсім. Без звуку. Без жодного руху.
Відкинувшись на спинку стільця, Пейн закурив сигарету.
— Ти його раніше не бачив?
— Ні.
— О котрій годині це було?
— Десь як зараз. Близько п’ятої. — Джейкобсон підійшов до віконечка каси. — О, вже назбиралося чимало народу.
— Мейкон Гайте... — Пейн погортав сторінки довідника з назвами міст. — Щось ніде такого немає. Якщо цей чоловік з’явиться ще раз, я хотів би з ним поговорити. Запроси його до мого кабінету.
— Гаразд. Не маю найменшого бажання знову мати з ним справу. Просто бісівщина якась. — Джейкобсон повернувся до віконечка каси. — Слухаю вас, леді.
— Два квитки до Льюїсбурґа. В обидва боки.
Пейн загасив сигарету і розкурив ще одну.
— Мені чомусь здається, що я вже десь чув цю назву. — Він підвівся і підійшов до карти на стіні. — Але цього містечка, чи що воно таке, немає в довідниках.
— Немає, бо такого населеного пункту взагалі не існує, — озвався Джейкобсон. — Ви думаєте, що я кожен день тут продаю квитки і не знаю назв станцій? — він знову повернувся до віконечка. — Слухаю вас, сер.
— Мені потрібен проїзний до станції Мейкон Гайте, — сказав невисокий чоловік, нервово поглядаючи на годинник. — І пошвидше, прошу вас.
Джейкобсон заплющив очі. Усе його тіло напружилося. Коли він розплющив очі, коротун досі був тут. Миршаве зморшкувате обличчя. Поріділе волосся. Окуляри. Обвислий піджак. Втомлений вигляд.
Джейкобсон розвернувся і підійшов до Пейна.
— Він прийшов, — сказав Джейкобсон, бліднучи і затинаючись. — Це знову він.
Очі Пейна загорілися.
— Заводь його сюди.
Джейкобсон кивнув і повернувся до віконечка.
— Містере, — сказав він, — чи не могли б ви зайти на хвилинку он до того кабінету? — він вказав на двері. — З вами хоче поспілкуватися віце-президент нашої компанії.
Лице коротуна потемніло.
— А що сталося? Потяг ось-ось від’їжджатиме. — Буркочучи щось собі під ніс, він штовхнув двері і зайшов до кабінету. — Такого ще не було, щоб це не можна було придбати проїзного. Якщо я спізнюся на потяг, то позиватимусь до вашої компанії...
— Присядьте, — сказав Пейн, — вказавши на стілець біля свого столу. — То це ви той чоловік, що хоче придбати проїзний до Мейкон Гайте?
— А що в цьому незвичайного? Що це з вами всіма? Чому ви не можете просто продати мені проїзний, як ви це завжди робили?
— Як завжди робили?!
Величезним зусиллям волі коротун опанував себе.
— Минулого грудня ми з дружиною перебралися до містечка Мейкон Гайте. Я користуюся вашим потягом уже пів року, десять разів на тиждень, двічі на день. Щомісяця купую новий проїзний.
Пейн нахилився до відвідувача.
— А скажіть, містере...
— Крітчет. Ернст Крітчет.
— Яким конкретно потягом ви їздите, містере Крітчет?
— Потягом Б. Хіба ви не знаєте свого розкладу?
— Потягом Б? — з олівцем у руці Пейн проглянув розклад руху потягів. Пункту Мейкон Гайте у ньому не було. — Як довго туди їхати? Скільки часу?
— Рівно сорок п’ять хвилин. — Крітчет кинув погляд на годинник. — Якщо я не спізнюся на потяг.
Пейн почав подумки підраховувати: сорок п’ять хвилин. Близько тридцяти миль від міста. Він підвівся і підійшов до великої карти на стіні.
— У чому річ? — запитав Крітчет з очевидною підозрою в голосі.
Пейн намалював на карті коло радіусом тридцять миль. Коло пройшло через кілька містечок, але Мейкон Гайте серед них не було. На маршруті потяга Б взагалі не було нічого подібного.
— А що це за містечко Мейкон Гайте? — запитав Пейн. — Скільки там населення?
— Точно не скажу. Тисяч п’ять, можливо. Більшість часу я тут, у столиці штату. Працюю бухгалтером у страховій компанії «Бредшоу».
— А Мейкон Гайте — нове місто?
— Досить нове. Ми придбали там невеличкий будинок з двома спальнями. Споруджений всього кілька років тому. — Крітчет неспокійно засовався на стільці. — То як щодо проїзного?
— На жаль, — повільно протягнув Пейн, — ми не можемо вам продати проїзного.
— Що? Чому не можете?
— Ми не надаємо послуг з перевезення до Мейкон Гайте. Крітчет скочив на ноги.
— Як це?
— Його не існує. Гляньте самі.
Крітчет з недовірою витріщився на Пейна. Потім сердито підійшов до карти й уважно її оглянув.