— Я намагався добре виконувати свою роботу, — пробурмотів Міллер.
— Ти носив архаїчний одяг і говорив в архаїчній манері. Ти робив усе можливе, щоб повернутися назад у часі, цілком присвятив себе роботі. — Карнап постукав по огорожі нігтем. — І буде дуже прикро, Міллере, надзвичайно прикро зносити таку правдоподібну копію.
— Я розумію, до чого ви хилите, — сказав зрештою Міллер, — і, звісно, погоджуюся з вами. Я дуже пишався своєю роботою і не хотів би побачити, як її зруйнують. Але насправді це нічого не змінить, так ви лише закриєте часовий портал.
— Ти певен?
— Звичайно. Виставка — це місток, що пов’язує нас із минулим. Я пройшов крізь виставку, а не заховався у ній. Я за її межами. — Він вишкірився. — Ваш демонтаж мене не зачепить, але якщо хочете закрити мене тут, то зробіть це. Не думаю, що матиму бажання повернутися. Хотів би я, щоб ви теж побачили цей бік, Карнапе. Це чудове місце, тут є свобода, можливості. Уряд має обмежені повноваження і відповідальний перед людьми. Якщо комусь не подобається його робота, з неї можна звільнитися. Тут немає евтаназії. Заходьте! Я відрекомендую вас своїй дружині.
— Ми доберемося до тебе, — сказав Карнап, — а заодно і до всіх твоїх психотичних вигадок.
— Сумнівно, щоб хтось із цих «психотичних вигадок» через це переймався. Ґрюнберґ не переймався. Не думаю, що Марджорі почне...
— Ми вже готуємося до демонтажу, — спокійно сказав Карнап. — Ми зруйнуємо все — секцію за секцією, поступово. Щоб ти зміг отримати і наукову, і мистецьку насолоду від того, як твій уявний світ розвалиться на шматки.
— Ви лише змарнуєте час, — відповів Міллер, розвернувся і пішов геть по тротуару. Він ступив на гравієву стежку й піднявся на ґанок будинку.
У вітальні Міллер всівся у крісло-гойдалку й увімкнув телевізор. Згодом він вийшов на кухню, дістав з холодильника пляшку крижаного пива і радісно приніс її у безпечну, комфортну вітальню.
Вмостившись перед телевізором, він помітив якийсь згорток на невисокому кавовому столику.
Міллер криво посміхнувся. Це була ранкова газета, яку він так довго шукав. Марджорі принесла її разом з молоком, як завжди, і, звичайно, забула йому сказати. Міллер задоволено позіхнув, потягнувся по неї, впевнено розгорнув і прочитав великі чорні літери першого заголовка:
РОСІЯ ОГОЛОСИЛА ПРО СТВОРЕННЯ КОБАЛЬТОВОЇ БОМБИ
НА СВІТ ЧЕКАЄ ЦІЛКОВИТЕ ЗНИЩЕННЯ
Примітки
Тексти під примітками належать Філіпу К. Діку. Більшість з них були написані спеціально для збірок «Найкращі оповідання Філіпа К. Діка» (опублікованої 1977 року) та «Золотий чоловік» (опублікованої 1980 року). Кілька з них були підготовленими на прохання видавців, які видавали чи перевидавали оповідання ФКД у книжках та журналах.
Якщо після назви оповідання вказана дата, то це є дата, коли рукопис оповідання вперше потрапив до агента Діка (за даними архіву літературного агентства «Scott Meredith Literary Agency»). Якщо дата не зазначена, це свідчить про відсутність записів у архіві (Дік почав співпрацювати з агенцією у середині 1952 року). Назва журналу, а також місяць і рік стосуються першої публікації оповідання. Альтернативна назва, що може зустрічатися далі, це початкова назва, яку Дік дав оповіданню і яка вказана в архіві агенції.
Оповідання подаються якомога ближче до хронологічного порядку написання; дослідженням цієї хронології займалися Грег Рікман та Пол Вільямс.
Космічні браконьєри (Грабіжник), 22 жовтня 1952. Imagination, липень 1953.
Нащадок, 3 листопада 1952. If, листопад 1954.
Деякі різновиди життя (Обложені), 3 листопада 1952. Fantastic Universe, жовтень-листопад 1953, [під псевдонімом Річард Філліпз].
Хмари марсіан (Жучари), 5 листопада 1952. Fantastic Universe, червень-липень 1954 року.
Приміський пасажир, 19 листопада 1952. Amazing, серпень-вересень 1953.
Світ, якого вона жадала, 24 листопада 1952. Science Fiction Quarterly, травень 1953.
Рейд на поверхню, 2 грудня 1952. Fantastic Universe, липень 1955. Проект «Земля» (Той, що вкрав), 6 січня 1953. Imagination, грудень 1953.
Сніданок у сутінках, 17 січня 1953. Amazing, липень 1954.
Ви сидите у своєму домі, аж раптом якісь солдати вибивають двері й повідомляють, що ви опинилися в епіцентрі Третьої світової війни. Час збожеволів. Тут мені хотілося попрацювати із сюжетом, в якому підводять фундаментальні категорії реальності, такі як простір і час. Гадаю, це через мою любов до хаосу (1976).
Подарунок для Пат, 17 січня 1953. Startling Stories, січень 1954.
Майстер каптурів (Імунітет), 26 січня 1953. Imagination, червень 1955.
Про зів’ялі яблука, 26 січня 1953. Cosmos Science Fiction and Fantasy, липень 1954.
Бути людиною, 2 лютого 1953. Startling Stories, зима 1955.
Для мене це оповідання стало підсумком моїх ранніх роздумів на тему «Що таке людина?» Насправді, я не дуже змінив свою думку відтоді, як написав його ще у п’ятдесятих. Неважливо, як ти виглядаєш чи на якій планеті ти народився, питання в тому, наскільки ти добрий. Для мене від каміння, дрючків і залізяк нас відрізняє і завжди відрізнятиме доброта: хай би куди ми подалися, хай би ким ми стали, «Бути людиною» — це моє кредо. Нехай воно буде і вашим (1976).
Бригада налаштування, 11 лютого 1953. Orbit Science Fiction, вересень-жовтень 1954.
Планета, якої не було (Легенда), 11 лютого 1953. Imagination, жовтень 1953.
Самозванець, 24 лютого 1953. Astounding, червень 1953.
Це було моє перше оповідання на тему «А чи справді я людина? Може, я лише запрограмований вірити, що я людина?». Зважаючи на те, що воно написане ще 1953 року, то це була, якщо казати нескромно, дуже непогана ідея в жанрі наукової фантастики. Станом на сьогодні, звичайно, я її вже остаточно вичерпав, але думати про неї не перестав. Вона важлива, бо змушує нас ставити питання «що таке людина?», а також «що людиною не є?» (1976).
Джеймс П. Кроу, 17 березня 1953. Planet Stories, травень 1954.
Планета для тимчасових мешканців (Мандрівники), 23 березня 1953. Fantastic Universe, жовтень-листопад 1953. [Частково це оповідання було адаптоване в романі «Deus Ігае» («Бог Гніву»)].
Містечко (Інженер), 23 березня 1953. Amazing, травень 1954.
Тут поневіряння пригніченої маленької людини, — маленької в тому сенсі, що в неї немає влади, зокрема влади над іншими людьми, — поступово перетворюються на щось зловісне, на силу смерті. Коли я перечитував це оповідання (яке, звісно, належить до жанру фентезі, а не наукової фантастики), мене вразила та ледь помітна зміна, яка відбулася в головному герої, його перетворення з жертви на жорстокого тирана. Верн Гескел спочатку здається уособленням безпорадної людини, але за безпорадністю ховаються його внутрішні, глибинні потяги, які виявляються дуже сильними. Тут я наче намагаюся сказати таке: «Пригноблена людина може бути дуже небезпечною. Будьте обережні, коли кривдите її, бо за цією маскою може ховатися Танатос, одвічний ворог життя. Може виявитися, що вона потай бажає не владарювати, а знищувати».