Сувенір, 26 березня 1953. Fantastic Universe, жовтень 1954.
Команда розвідки, 3 квітня 1953. Fantastic Universe, травень 1954.
Популярний автор, 20 квітня 1953. If, травень 1954.
Законна здобич, 21 квітня 1953. If, вересень 1959.
Повішений незнайомець, 4 травня 1953. Science Fiction Adventures, грудень 1953.
Хто має очі, той побачить, 13 травня 1953. Science Fiction Stories, № 1, 1953.
Золотий чоловік (Бог, що біжить), 24 червня 1953. If, квітень 1954.
На початку п’ятдесятих в американській науковій фантастиці багато писали про людей-мутантів, які завдяки своїм славетним суперсилам і суперздібностям зрештою виведуть людство на наступний щабель існування, в таку собі обітовану землю. Джон Вуд Кемпбел-молодший, редактор журналу «Analog», ставив вимогу, щоб в історіях, які він купував, були ці чудесні мутанти, а також наполягав, щоб вони завжди були 1) хорошими і 2) вели людей за собою. Коли я писав «Золотого чоловіка», то хотів показати 1) мутанта, який не такий уже й хороший, принаймні для решти людства — для нас, звичайних людей; 2) мутанта, що не веде нас уперед, а натомість завдає нам підступного удару, дикого мутанта, який у підсумку більше нам нашкодить, ніж зробить доброго. Саме таке уявлення про псіонічних мутантів Кемпбел ненавидів і не публікував твори, які на це уявлення спиралися. Тому моє оповідання вийшло в журналі «If».
Ми, наукові фантасти п’ятдесятих, любили «If» за його якісний друк та ілюстрації, це був розкішний журнал. Але, що навіть важливіше, він був готовий ризикувати, друкуючи невідомих авторів. Досить багато моїх ранніх оповідань вийшло саме там, для мене це був важливий гравець на ринку. Редактором журналу на початках був Пол Фейрмен. Він брався за твоє вбого написане оповідання і правив його, аж доки воно не ставало годящим, і я це дуже цінував. Згодом редактором став видавець журналу Джеймс Квін, а пізніше — Фредерік Пол. Я продавав свої оповідання усім трьом.
У випуску «If», який вийшов наступним після публікації «Золотого чоловіка», була надрукована двосторінкова стаття з листом однієї пані, шкільної вчительки, яка скаржилася на «Золотого чоловіка». Вона критикувала його з тих самих позицій, яких притримувався Джон Кемпбел-молодший: вона дорікала мені за те, що я зобразив мутантів у негативному світлі. Натомість пані відстоювала підхід, що мутанти мали би бути 1) хорошими й 2) вести за собою людей. Тож я повернувся туди, звідки почав.
Я маю припущення, чому декому подобається уявляти мутантів саме такими. Здається, що ці люди потайки вважають себе першими провісниками цих добрих, мудрих і надрозумних уберменшів, які поведуть за собою дурнів, тобто решту нас, до обітованої землі. Це така фантазія про власну могутність. Ідея про псіонічних суперлюдей, що беруть владу, з’явилася в Стейплдоновому «Дивному Джоні» та «Слені» Альфреда ван Воґта. «Зараз нас утискають, зневажають і не визнають, але ми їм, повірте, ще покажемо!» — щось таке вони намагаються нам донести.
Моя ж позиція в тому, що віддати владу над нами псіонічним мутантам — це все одно, що посадити лисицю в курник. Саме такою була моя реакція на те, що здавалося мені загрозливою жагою до влади з боку невротиків, жагою, до якої, як я відчував, апелює Джон Кемпбел-молодший, і то свідомо. «If», з іншого боку, не намагався продавати якусь одну конкретну ідею. Це був журнал, відданий справді новим ідеям, готовий приймати різні уявлення. Його редакторів слід похвалити, адже вони розуміли справжнє завдання наукової фантастики: розглядати світ з усіх можливих поглядів, без обмежень (1979).
Тут я також кажу, що мутанти є небезпечними для нас, звичайних людей. Цю ідею відкидає Джон Вуд Кемпбел-молодший. З його погляду, ми начебто мали сприймати їх як наших лідерів, але я завжди почувався незатишно від того, як вони сприймали б нас. Я маю на увазі, що вони могли б і не захотіти нас кудись вести, може, з їхньої суперрозвиненої величної позиції ми не гідні того, щоб вони нас кудись вели. Хай там як, але навіть якби вони погодилися нами керувати, я б хвилювався з приводу того, куди ми зрештою йдемо, бо могло б з’ясуватися, що це все якось пов’язано з приміщеннями з написом «ДУШ», в яких, насправді, ніякого душу немає (1978).
Оберт колеса, 8 липня 1953. Science Fiction Stories, №2,1954.
Останній з володарів (Охоронне агентство), 15 липня 1953. Orbit Science Fiction, листопад-грудень 1954.
Тут я довіряю управління роботу, роботу, який є жертовним слугою, у певному сенсі Христом. Лідер у ролі слуги людства, лідер, якого, можливо, слід позбутися. У цій історії немає однозначної моралі. Чи справді нам потрібен лідер, чи ми самі маємо про себе подбати? В теорії, звичайно, самі, але іноді між теорією і практикою пролягає прірва. Цікаво, що я б радше довірив управління саме роботу, а не андроїду. Можливо тому, що робот не намагається обманювати нас, видаючи себе за те, чим не є (1978).
Батькова подоба, 21 липня 1953. Fantasy & Science Fiction, грудень 1954.
Коли я був дуже малим, у мене завжди виникало враження, що мій батько — це насправді дві людини. Одна добра, інша — зла. Добрий батько зникав, а злий займав його місце. Гадаю, у багатьох дітей є це відчуття. Але що якби так було насправді? Сюжет цього оповідання є ще одним прикладом, коли оманливе інстинктивне відчуття в якийсь спосіб перестає бути оманливим. Ба більше, тобі навіть не можна поділитися цим своїм відкриттям. На щастя, про нього можна поговорити з іншими дітьми, бо діти зрозуміють, вони мудріші за дорослих... Тут я мало не сказав: «мудріші за людей» (1976).
Дивний рай (Самопожертва), 4 серпня 1953. Imagination, грудень 1954.
Тоні і жуки, 31 серпня 1953. Orbit Science Fiction, №2,1953.
Ніщ-О (Божевільний Лемюель), 31 серпня 1953. If, грудень 1958.
Прислужитися володареві (Будьте як боги!), 21 жовтня 1953 року. Imagination, лютий 1956.
Виставковий експонат, 21 жовтня 1953. If, серпень 1954.
