— Ситуація дивовижна, містере Крітчет, — пробурмотів Пейн. — На карті цього пункту немає, у довіднику міст нашого штату — теж. У нашому розкладі руху потягів його також не зазначено. Проїзних до цього місця не друкують. Ми не...
І раптом він замовк — Крітчет зник. Щойно він стояв біля карти, а за мить щез. Розвіявся. Випарувався.
— Джейкобсон! — гаркнув Пейн. — Він зник!
Джейкобсонові очі ледь не полізли з орбіт, його чоло зросив рясний піт.
— Так, він це вміє, — мугикнув касир.
Пейн глибоко замислився, дивлячись на порожнє місце, де щойно стояв Крітчет.
— Щось відбувається, щось до біса дивне, — пробурмотів він, підхопив свій піджак і кинувся до виходу.
— Не залишайте мене самого, — заблагав Джейкобсон.
— Якщо буду тобі потрібен, я в Лори. Адреса десь у мене на столі.
— Зараз не час розважатися з дівчатами.
Пейн штовхнув двері.
— Це буде сумнівна розвага, — відповів він понуро.
Пейн дістався до дверей Лори Нікольз, долаючи дві сходинки за раз, і тиснув кнопку дзвінка, аж доки двері не відчинилися.
— Бобе! — Лора здивовано кліпнула. — З якого це дива...
Пейн проштовхався повз неї всередину.
— Сподіваюсь, я тебе ні від чого не відволікаю.
— Та ні, але...
— Важлива справа. Хочу попросити про допомогу. Я можу на тебе розраховувати?
— На мене? — Лора зачинила двері. Її гарно обставлене помешкання огортав напівморок. Світила лише лампа на темно-зеленому дивані. Вікна були завішані важкими портьєрами. В куточку тихенько бурмотів фонограф.
— Можливо, я збожеволів, — сказав Пейн, вмощуючись на розкішному зеленому дивані. — Ось з чим я хочу розібратися.
— Я можу чимось допомогти? — Лора, склавши руки і з цигаркою в зубах, повільно підійшла до нього і відкинула з очей пасмо темного волосся. — Що ти вже надумав?
Пейн пильно поглянув на дівчину.
— Ти здивуєшся. Я попрошу тебе завтра вранці, на свіжу голову, поїхати в центр і...
— Завтра вранці! А ти не забув, що в мене робота? І цього тижня у нашому відділі ми починаємо готувати нову серію звітів.
— Біс із ними, з тими звітами! Візьми завтра на пів дня відгул і піди до центральної бібліотеки. Якщо там нічого не знайдеш, то зайди до окружного суду і переглянь записи про податкові борги. Шукай, доки не знайдеш.
— Що я маю знайти?
Пейн задумано закурив сигарету.
— Містечко під назвою Мейкон Гайте. Я колись чув цю назву, роки тому. Розумієш? Перевір старі карти, старі журнали у читальній залі. Звіти. Інформацію міського управління. Матеріали конгресу штату.
Лора сперлася на бильце канапи.
— Жартуєш?
— Аніскільки.
— За який період?
— Хай і за останні десять років, якщо доведеться.
— Боже мій! Та мені доведеться там...
— Залишайся, допоки не знайдеш. — Пейн скочив на ноги. — Побачимося.
— Ти вже йдеш? Навіть не запросиш мене на вечерю?
— Мені дуже шкода, — Пейн рушив до дверей, — але я буду зайнятий. Дуже зайнятий.
— І що ж ти робитимеш?
— Навідаюсь у Мейкон Гайте.
За вікном потяга простягалися нескінченні поля, на яких подекуди стояли самотні ферми. У вечірнє небо здіймалися сірі телефонні стовпи.
Пейн зиркнув на годинник. Вже недалеко. Потяг проїжджав повз невеличке містечко. Кілька бензоколонок, придорожніх кіосків, магазин побутової техніки. Заскрипіли гальма. Зупинка. Станція — Льюїсбурґ. Тут зійшли кілька пасажирів у пальтах і з вечірніми газетами в руках. Двері зачинилися, і потяг рушив далі.
Пейн відкинувся на спинку сидіння і поринув у думки. Крітчет зник, коли роздивлявся карту на стіні. Перший раз він щез, коли Джейкобсон показав йому розклад потягів... Коли він побачив, що там немає Мейкон Гайте. Може, саме тут криється розгадка? Усе це виглядало нереальним, схожим на сон.
Пейн виглянув у вікно. Він уже майже на місці — якщо це місце взагалі існує. Скільки сягав погляд, до обрію стелилася безкрая рівнина. Телефонні стовпи. Автомобілі на магістральній дорозі, які у сутінках здавалися чорними квапливими цятками.
І жодного сліду Мейкон Гайте.
Потяг з гуркотом мчав далі. Пейн знову подивився на годинник. Минула п’ятдесят одна хвилина. За вікном виднілися самі лише поля. Він пройшовся вагоном і сів біля провідника, літнього сивочолого чоловіка.
— Ви чули колись про містечко під назвою Мейкон Гайте? — запитав Пейн.
— Ні, сер.
Пейн показав своє посвідчення:
— Ви впевнені, що ніколи не чули про місце з такою назвою?
— Абсолютно, містере Пейн.
— А як давно ви працюєте на цьому маршруті?
— Одинадцять років, містере Пейн.
Пейн проїхав до наступної зупинки, Джексонвіля. Там він зійшов і пересів на потяг Б, що їхав назад до столиці штату.
Сонце вже сіло, небо стало чорним. Він заледве бачив обриси краєвиду за вікном.
Пейн напружився, затамував подих. Залишалась одна хвилина. Сорок секунд. Чи з’явиться там бодай що-небудь? Рівнина. Тьмяні телефонні стовпи. Пустка, що пролягла між містечками.
Потяг мчав, з гуркотом летів крізь сутінь. Пейн не відривав погляду від вікна. Чи побачить він там щось крім полів?
Поля застилав дим. Суцільна маса простяглася майже на милю вглиб. Що воно таке? Дим з труби потяга? Але локомотив був дизельний. З вантажівки на автомагістралі? Пожежа в переліску? Жодне поле, втім, не горіло.
Раптом потяг почав уповільнювати хід, і Пейн враз напружився. Потяг зупинявся, вже заскреготіли гальма. Зупинка.
Вагони хитнулися з боку в бік — і тиша.
Високий чоловік, що сидів у сусідньому ряду, підвівся, натягнув капелюха і попрямував до дверей. Він зіскочив з потяга просто на землю. Пейн зачудовано спостерігав за ним.
Чоловік швидким кроком віддалявся від залізничного полотна через темне поле. Він йшов упевнено, прямуючи до смуги сірої пелени.
Чоловік здійнявся й пішов над землею на висоті фута. Потім звернув праворуч. Піднявся ще вище, рухаючись вже на висоті метра над землею. Якусь мить він досі крокував над полем, віддаляючись від колії, а потім пірнув у пасмо імли і щез.
Пейн кинувся до дверей, але потяг уже набирав швидкість.
За вікнами замиготіли поля. Пейн знайшов провідника, повновидого молодика, що відпочивав, спершись на спинку сидіння.
— Послухайте-но, — прохрипів Пейн, — що це була за зупинка?
— Перепрошую, сер?
— Що це була за зупинка? Де ми в біса?
— Ми завжди тут зупиняємося.
Молодик мляво потягнувся до кишені й дістав звідти жменю роздрукованих розкладів. Він перебрав їх і одну вручив Пейнові.
— Потяги рейсу Б завжди зупиняються у Мейкон Гайте. Ви не знали?
— Ні.
— Все за розкладом. — Молодик знову втупився у свій дешевий журнал. — Завжди тут зупиняємось, зупинялися і будемо зупинятися.
Пейн розгорнув розклад. І справді: Мейкон Гайте був між станціями Джексонвіль і Льюїсбурґ. На відстані рівно тридцяти миль від столиці штату.
Хмара сірого туману. Широка смуга, яка швидко набирала форми. Так, неначе щось поставало з-під землі, виринало у світ.
Мейкон Гайте!
Наступного ранку він застав Лору вдома. Вона пила каву у блідо-рожевому светрі і темних штанях. На столику перед нею лежали стос аркушів з нотатками, олівці, ґумка і стояла склянка солодового молока.
— Як ти вчора впоралась? — поцікавився Пейн.
— Нормально. Знайшла те, що тебе цікавить.
— Ну то розказуй.
— Матеріалів купа. — Вона вказала на стос паперів. — Я все для тебе зібрала.
— Перекажи головне.
— У серпні виповнюється сім років, відколи окружна комісія ухвалила рішення про спорудження трьох нових житлових масивів за межами столиці штату. Мейкон Гайте — один із них. Через це здійнявся неабиякий скандал: більшість підприємців столиці виступили проти цього проекту. Мовляв, забагато роздрібної торгівлі переміститься туди.
— І що ж далі?
— Вони довго сварилися, і зрештою два з трьох проектів затвердили. Вотервіль та Цедар Ґроувз. Але не Мейкон Гайте.