Його охопив відчай. Що буде з Лорою, з його світом...
Пейн бігцем рвонув нагору на ґанок, із силою штовхнув вхідні двері й миттю промчав на другий поверх вкритими килимом сходами. Двері квартири виявилися незамкненими.
Він прочинив їх і, затамувавши подих і молячись, зайшов усередину.
У вітальні було темно і тихо. Штори наполовину розсунуті.
Пейн очманіло роззирнувся: блакитний диван, стоси журналів на бильцях, низький світлий дубовий стіл, телевізор. У кімнаті — нікого.
— Лоро! — гукнув він.
Лора примчала з кухні з круглими від страху очима.
— Бобе! Що це ти робиш удома? Щось сталося?
Пейн заспокоївся, і з полегшенням видихнув.
— Привіт, кохана, — він міцно притис її до себе і поцілував.
Вона була тепла і цілковито реальна, вона справді була тут.
— Та ні, нічого не сталося. Усе гаразд.
— Ти впевнений?
— Так.
Пейн неслухняними пальцями зняв піджак і кинув його на спинку дивана. Походив по кімнаті, розглядаючи свої речі, його тривога відступала. Ось — знайомий блакитний диван з попаленими сигаретами бильцями. Ось — пошарпана підставка для ніг. Письмовий стіл, за яким він працює вечорами. За етажеркою — вудочки для риболовлі.
Телевізор з великим екраном, куплений минулого місяця, теж не постраждав.
Усе його майно залишилося на місці, цілісіньке і неушкоджене.
— Вечеря буде за пів години, — збентежено сказала Лаура, скидаючи фартуха. — Я не сподівалася, що ти повернешся так рано. Я тут кручуся цілий день. Помила плиту. Якийсь комівояжер приніс зразок нового мийного засобу.
— Не страшно. — Він подивився на улюблену репродукцію Ренуара, що висіла на стіні. — Не поспішай. Я з задоволенням поки огляну свої речі. Я...
Із спальні долинув чийсь плач, і Лора хутко обернулась.
— Схоже, ми розбудили Джиммі.
— Джиммі?
Лаура засміялась.
— Любий, ти забув про сина?
— А й справді, — збентежено пробурмотів Пейн. Він повільно пішов за Лорою до спальні. — На якусь мить мені все здалося дивним, — він потер лоба і насупився. — Дивним і незнайомим. Ніби я щось забув.
Вони стояли біля колиски і дивилися на немовля, а Джиммі й собі поглядав на маму і тата.
— Може, це у тебе від сонця. Пекло немилосердно.
— Схоже, що так. Я вже в нормі. — Він нахилився і поплескав малюка. Потім обійняв дружину і притис її до грудей.
— Це точно було сонце, — сказав він і, усміхнувшись, поглянув їй у вічі.
Світ, якого вона жадала
Ларрі Брюстер сонно розглядав сміття на своєму столику: недопалки, порожні пляшки з-під пива й зіжмакані сірникові коробки. Він простяг руку і пересунув порожню пляшку, щоб зробити композицію довершеною.
У глибині бару «Під зав’язку» гучно грав невеличкий джазовий діксіленд ансамбль. У напівтемряві звуки джазу зливалися з гомоном голосів і дзенькотом келихів. Ларрі Брюстер задоволено зітхнув.
— Ну, це вже справжня тобі нірвана, — задоволено пробурмотів він і спроквола покивав головою, ніби на підтвердження своїх слів. — Це щонайменше сьоме дзен-буддистське небо.
— Сьомого неба у дзен-буддизмі немає, — виправив його впевнений жіночий голос десь згори.
— Факт, — визнав Ларрі, подумавши. — Але я говорив не в буквальному сенсі, це була метафора.
— Вам слід бути обачнішим і говорити саме те, що маєте на увазі.
— Те, що я маю на увазі? — Ларрі підвів погляд. — Чи маю я щастя бути з вами знайомим, юна леді?
Струнка золотоволоса дівчина вмостилася за столик навпроти Ларрі, її проникливі очі сяяли у сутіні бару. Вона усміхнулася, блиснувши білими зубами.
— Ні, — відповіла вона, — ми раніше не зустрічалися, наш час щойно настав.
— Наш... Наш час? — довготелесий Ларрі повільно всівся і виструнчився. Щось у дівочому розумному і проникливому обличчі стривожило його навіть попри хмільну пелену. Її усмішка була надто спокійною, надто впевненою.
— Що ви маєте на увазі? — пробурмотів Ларрі. — Про що взагалі йдеться?
Дівчина вислизнула зі свого пальта, демонструючи налиті груди і гнучкий стан.
— Я буду мартіні, — заявила вона. — До речі, мене звуть Еллісон Голмз.
— Ларрі Брюстер, — Ларрі уважно вивчав дівчину. — Що ви сказали? Чого ви хочете?
— Мартіні, сухе мартіні. — Еллісон холодно всміхнулася до нього через столик. — Візьмеш одне й собі?
Ларрі щось стиха пробурмотів і подав знак офіціантові:
— Максе, одне сухе мартіні.
— Добре, містере Брюстер.
За кілька хвилин Макс повернувся і поставив склянку мартіні на столик. Коли він відійшов, Ларрі перехилився до білявки.
— А тепер, міс Голмз...
— Собі не береш?
— Не беру.
Ларрі спостерігав, як дівчина відсьорбнула напій. У неї були витончені, пещені руки. З лиця — непогана, але йому не подобалась самовдоволена незворушність у її очах.
— То як же розуміти ваші слова про те, що наш час щойно настав? Може, поясните?
— А все дуже просто. Я побачила, що ти тут сидиш, і відразу ж зрозуміла, що ти — саме той. Попри цей захаращений стіл. — Вона зморщила носика, кинувши погляд на порожні пляшки і зіжмакані сірникові коробки. — Чому ти не попросив усе це прибрати?
— А тому, що мені це до душі. Ви зрозуміли, що я — саме той. Який саме? — Ларрі стало цікаво. — Продовжуйте.
— Ларрі, це дуже важлива мить у моєму житті. — Еллісон роззирнулася довкола. — Хто б міг подумати, що я зустріну тебе в такому місці! Але зі мною таке повсякчас трапляється. Сьогоднішня зустріч — лише один епізод у ряді подій, що постійно відбуваються зі мною — принаймні скільки я себе пам’ятаю.
— І що ж це за події?
Еллісон розсміялась.
— Бідний Ларрі, тобі цього не зрозуміти. — Вона перехилилася до нього через столик, її очі заблищали. — Бачиш, Ларрі, я знаю те, чого не відає ніхто, жодна людина у цьому світі. Дещо, що я зрозуміла ще дитиною. Дещо...
— Зажди. Що ти розумієш під «цим світом»? Хочеш сказати, існують інші світи? Кращі світи? Як у Платона? І що цей світ — лише...
— Аж ніяк! — насупилась Еллісон. — Цей світ — найкращий, Ларрі. Найкращий з усіх можливих.
— А, Герберт Спенсер.
— Найкращий з усіх можливих світів — для мене. — Вона всміхнулась йому холодною загадковою посмішкою.
— А чому для тебе?
Її витончено вирізьблене обличчя набуло якогось майже хижого виразу.
— А тому, — спокійно мовила вона, — що це мій світ.
Ларрі здивовано здійняв брови.
— Твій світ? — він доброзичливо усміхнувся. — Ну, звісно, крихітко. Він належить усім нам. — Він широким жестом обвів залу. — Твій світ, мій світ, світ того музиканта з банджо...
— Ні, — Еллісон уперто похитала головою. — Ні, Ларрі. Це — мій світ, і він належить мені. Будь-що і будь-хто. Усе — моє.
Вона пересунула свій стілець ближче до Ларрі. Він відчув аромат її парфумів, солодкий, жагучий і дражливий.
Ларрі трохи відсунувся.
— Он як? Знаєш, як філософський принцип це важкувато захищати. Я погоджуюся з Декартом, що світ відомий нам лише через наші відчуття і наші відчуття відображають нашу власну...
Еллісон поклала свою тендітну руку на його.
— Я не це мала на увазі. Бачиш-но, Ларрі, існує багато світів. Різних світів. Їх — мільйони і мільйони. Стільки світів, скільки людей. Кожна особистість має свій світ, Ларрі, свій власний світ. Світ, що існує лише для неї, для її щастя. — Вона опустила очі. — Так вже трапилося, що цей світ — мій.
Ларрі замислився.
— Дуже цікаво, але як щодо інших людей? Наприклад, мене?
— Ти, звісно, існуєш заради мого щастя, саме це я й маю на увазі. — Її маленькі пальці сильніше стиснули його руку. — Щойно я тебе побачила, одразу зрозуміла: ти — саме той. Я вже кілька днів про це й думаю. Настав час, щоб він мені зустрівся. Чоловік для мене. Чоловік, призначений мені для шлюбу — щоб моє щастя було повним.