— Але чому? — Її голос лунав сонно, немов здалеку.
Ларрі сердито змахнув рукою:
— Я тобі скажу, чому не може. Ти стверджуєш, що я лише частково справжній. Так? І лише ти — єдина повністю справжня.
Еллісон кивнула:
— Саме так.
— Але ж подумай! Я не знаю як щодо всіх цих людей... — Ларрі з осудом кивнув на відвідувачів казино. — Можливо, щодо них ти і маєш рацію. Можливо, вони справді лише привиди. Але не я! Ти не можеш стверджувати, що я — всього-навсього привид. — Він гупнув кулаком по стільцю. — Бачила? І ти називаєш це лише частково справжнім?
— Стілець — теж лише частково справжній.
Ларрі аж застогнав від відчаю:
— Прокляття! Я вже двадцять п’ять років живу на цьому світі, а тебе зустрів кілька годин тому. І чому я маю повірити, що я не по-справжньому живий? Що я несправжній? Що я — тільки якийсь предмет з оточення твого світу? Частина декорації?
— Ларрі, любий, ти маєш свій власний світ. Кожен з нас має свій власний світ. Але так вже сталося, що цей світ належить мені, і ти в ньому існуєш для мене. — Еллісон подивилася на нього своїми великими блакитними очима. — У твоєму реальному світі я теж можу частково існувати для тебе. Усі світи в певному сенсі частково накладаються один на одного. Це ж очевидно. У моєму світі ти існуєш для мене. Можливо, я існую у твоєму. — Вона усміхнулася. — Великий Архітектор має бути економним — як кожен хороший митець. Багато з цих світів — схожі, майже тотожні. Але кожен з них належить лише одній людині.
— І цей світ належить тобі. — Ларрі глибоко зітхнув. — Добре, крихітко, ти вирішила все сама. Я тобі підіграю, принаймні, поки що. Побуду з тобою. — Він вивчав дівчину, що відкинулася на спинку стільця поруч нього. — А знаєш, ти дуже непогано виглядаєш, їй-бо, непогано.
— Дякую.
— Гаразд, я потерплю. Якийсь час. Може, ми й справді призначені одне для одного. Але ти маєш трохи вгамуватися, ти надто ризиковано випробовуєш свою фортуну. Якщо хочеш бути зі мною, поводься трішки стриманіше.
— Що ти маєш на увазі, Ларрі?
— Та оце все. Цей заклад. А якщо сюди наскочать копи? А тут — азартні ігри, розпуста. — Ларрі замислено втупився вдалечінь. — Ні, це неправильно. Не таке життя я собі уявляв. Знаєш, чого мені хочеться? — на обличчі Ларрі промайнув вираз сумовитої втіхи.
— Я мрію про будиночок, дитину. Десь за містом, на природі. Там, де ферми, широчезні поля. Хай це буде Канзас. Або Колорадо. Невеличкий будинок, з криницею. А ще — корови.
Еллісон спохмурніла.
— Справді?
— І знаєш, що ще? Я стою на вулиці, на задньому подвір’ї. Займаюся господарством. Чи... Чи годую курчат. Тобі доводилося годувала курчат? — Ларрі замріяно похитав головою. — Це так приємно, крихітко. А ще білки. Ти коли-небудь гуляла парком, годуючи білок? Сірі білки з довгими великими хвостами! Хвіст завдовжки, як сама білка.
Еллісон позіхнула, і раптом скочила на ноги.
— Думаю, нам пора.
Ларрі повільно підвівся.
— Так, ходімо звідси.
— Завтра на нас чекає важкий день. Хотілося б почати пораніше. — Еллісон рушила крізь натовп до дверей. — Гадаю, нам перш за все треба пошукати...
Ларрі її зупинив.
— А жетони?
— Що?
— Ти забула про жетони. Піди здай їх.
— Навіщо?
— Обміняй їх на гроші. Здається, саме закінчився раунд.
— Ото ще клопіт! — Еллісон підійшла до кремезного чоловіка, що сидів за найближчим столом, і висипала йому на коліна усі свої жетони. — Це — вам. Гаразд, Ларрі. Тепер ходімо!
Таксі зупинилося біля входу до помешкання Ларрі.
— Це тут ти живеш? — запитала Еллісон, обводячи скептичним поглядом будинок. — Не найновіший будинок.
— Не найновіший, — погодився Ларрі й відчинив двері авто. — Сантехніка теж не в найкращому стані. Але до чого тут це?
— Ларрі? — Елліс зупинила його, щойно він зібрався виходити.
— Так?
— Ти ж не забудеш про завтра?
— Про завтра?
— У нас завтра купа справ. Я хочу, щоб ти вранці був свіжий і готовий рухатися. Тоді ми встигнемо.
— Давай зустрінемось о шостій вечора. Це не буде надто пізно? — позіхнув Ларрі. Надворі було холодно. Глупа ніч.
— Та що ти! Я заїду по тебе о десятій ранку.
— О десятій? Але ж у мене робота, мені треба працювати.
— Тільки не завтра. Завтра — наш день.
— А за що в біса я житиму, якщо не...
Еллісон потягнулася до нього й обвила своїми тендітними руками.
— Не бійся, все буде гаразд. Цей світ — мій. Пам’ятаєш? — вона притягнула його до себе і поцілувала в губи. Її уста були солодкі й прохолодні. Заплющивши очі, вона припала до нього всім тілом.
Ларрі відсторонився.
— Ну, добре. — Він поправив краватку і ступив на тротуар.
— Тоді бувай, до завтра. І не хвилюйся за свою стару роботу. До завтра, любий Ларрі.
Еллісон зачинила двері, і таксі розчинилося в темряві вулиці. Ларрі провів поглядом авто, а потім, знизавши плечима, рушив до дверей.
Зайшовши у під’їзд, Ларрі побачив на столі у консьєржа лист на своє ім’я. Піднімаючись сходами, він розпечатав конверт. Лист був з його роботи — компанії «Брей іншуренс». Це був графік відпусток працівників компанії — два тижні, які виділялися кожному щорічно. Ще до того, як знайти себе у списку, Ларрі вже знав, з якого дня починається його відпустка.
«Не хвилюйся», — згадалися йому слова Еллісон.
Ларрі тужливо всміхнувся і засунув листа до кишені пальта. Він відімкнув двері свого помешкання. Вона сказала, що заїде о десятій? Ну й добре, принаймні, можна нормально виспатися.
День видався чудовим — теплим і сонячним. Чекаючи на Еллісон, Ларрі Брюстер замислено сидів на сходах під’їзду свого будинку і курив.
А їй непогано ведеться — тут вже жодних сумнівів. Їй наче все пливе до рук. Не дивно, що вона вважає цей світ своїм...
Так, їй з біса щастить, вже нічого не скажеш. Але й іншим людям, буває, таланить буквально на кожному кроці: призи на вікторинах, гаманець, знайдений у рівчаку, виграшна ставка на перегонах. Буває й таке.
Її світ? Ларрі вишкірився. Вочевидь, Еллісон справді в це вірила. Цікаво. Що ж, він підіграє їй ще трохи, принаймні. Вона мила.
Просигналила машина, і Ларрі підвів погляд. Перед будинком зупинився розкішний кабріолет з опущеним верхом. Еллісон помахала з нього рукою.
— Агов! Давай сюди!
Ларрі підвівся і підійшов до автомобіля.
— Звідки це у тебе? — він відчинив дверцята і без поспіху всівся.
— Автівка? — Еллісон увімкнула двигун. Машина стрімко влилась у транспортний потік. — Я забула. Здається, хтось мені її подарував.
— Забула! — він вирячився на неї, а потім розслабився і відкинувся на спинку м’якого сидіння. — То з чого почнемо сьогодні?
— Ми їдемо на оглядини нашого нового будинку.
— Чийого нового будинку?
— Нашого. Твого і мого.
Ларрі закляк на сидінні.
— Як? Але ж ти...
Еллісон хвацько завернула за ріг вулиці.
— Тобі сподобається. Будинок чудовий. Скільки кімнат у твоїй квартирі?
— Три.
Еллісон весело розсміялася.
— У цьому будинку одинадцять кімнат. Два поверхи. Двадцять соток землі. Чи, принаймні, мені так сказали.
— А ти сама не бачила?
— Ще ні. Мені щойно дзвонив мій адвокат.
— Твій адвокат?
— Це частина мого спадку.
Ларрі ледве опанував себе. Еллісон у червоному костюмчику з ясним, щасливим личком радісно вдивлялась у дорогу попереду.
— Давай розберемося, — почав Ларрі. — Ти ще не бачила цього будинку. Тобі щойно дзвонив твій адвокат. І це майно перейшло до тебе у спадок. Так?
— Саме так. Спадок мого старого дядька, забула як звати. Я й не чекала, що мені щось від нього перепаде. — Вона повернулась до Ларрі й подивилася на нього теплим, променистим поглядом. — Для мене зараз особливий час. Дуже важливо, щоб усе йшло так, як треба. Цей мій світ...