— Так. Це твій світ. Що ж, сподіваюсь, тобі сподобається будинок.
Еллісон розсміялася.
— Сподобається. Врешті, він існує для мене, для того він там і стоїть.
— Ти домоглася, що все працює, як безвідмовний механізм, — пробурмотів Ларрі. — Усе, що трапляється з тобою, іде тобі на користь. І ти всім задоволена. Тож це має бути твій світ. Може, ти вибираєш з усього найкраще і переконуєш себе, що тобі подобається все, що з тобою відбувається.
— Ти справді так вважаєш?
Замислившись, він насупився. Машина мчала по дорозі.
— А скажи-но мені, — врешті сказав він, — звідки ти дізналася про те, що існує безліч світів? І звідки така впевненість, що цей світ — твій?
Вона усміхнулася.
— А я його сама створила, — відповіла вона. — Я вивчала логіку, філософію, історію — і всюди зустрічала щось таке, що мене бентежило. Чому в житті людей і цілих народів трапляються доленосні події, які здаються провидінням і відбуваються саме в потрібну мить? Чому все справді виглядає так, наче мій світ має бути саме таким, яким він є, і впродовж усієї цієї історії трапляються дивні речі, які цьому сприяють? Я чула вираз: «Цей світ — найкращий з можливих», але для мене це твердження позбавлене сенсу. Я вивчала всі людські релігії, наукові роздуми про існування Творця — але там чогось бракувало, чогось, що або справді неможливо пояснити, або ж це просто прогледіли.
Ларрі кивнув.
— Ну, звісно. Це так просто: якщо цей світ — найкращий з усіх можливих, то чому в ньому стільки страждань, непотрібних страждань, і якщо існує благий і всемогутній Творець, у якого вірили, вірять і віритимуть багато мільйонів людей, то як тоді пояснити існування зла? — Ларрі посміхнувся до дівчини. — А ти знайшла пояснення всьому цьому і засвоїла його так легко, ну... Як ковток мартіні. Так?
Еллісон гмукнула.
— Хай не в такому формулюванні... Але так, усе це справді просто, і я не єдина людина, яка все зрозуміла, хоча, вочевидь, я — єдина у цьому світі...
— Ну, добре, — урвав її Ларрі. — Я поки притримаю свої контраргументи, аж доки ти мені все не поясниш.
— Дякую, любий, — сказала вона. — Бачиш, ти вже починаєш розуміти, навіть якщо не одразу зі мною погоджуєшся... Впевнена, що нам ще довго доведеться над цим працювати, але так буде навіть веселіше, якщо мені доведеться докласти певних зусиль, щоб тебе переконати... Ох, не дратуйся, я якраз підходжу до суті.
— Дякую, — відповів Ларрі.
— Це дуже просто, як той фокус з яйцем, якщо знаєш секрет. Гіпотези про благого Творця і «найкращий з можливих світів» розсипаються тому, що ми виходимо з необґрунтованого припущення, наче цей світ — єдиний. А давай підійдемо з іншого боку: припустимо, що існує Творець, наділений необмеженими можливостями. Тоді така сутність зможе створити незліченну кількість світів... чи принаймні стільки, щоб вони здавалися незліченними нам. Якщо прийняти таку гіпотезу, тоді будь-яка можливість набуває сенсу. Творець запускає дію сил для кожної живої людини, створює окремі світи. Кожен із цих світів існує лише для цієї конкретної людини. Він митець, але витрачає матеріал економно, тож по всіх світах множаться ті самі напрями розвитку, події та мотиви до них.
— Он як, — спокійно сказав Ларрі, — тепер я бачу, до чого ти хилиш: у якихось світах Наполеон виграв битву під Ватерлоо, тоді як все пішло так, як йому хотілося, лише в його власному світі. Натомість у нашому світі він мусив програти...
— А я не впевнена, що у моєму світі взагалі існував Наполеон, — замислено продовжувала Еллісон. — Думаю, що тут він — лише ім’я, яке потрапило в архіви, хоча в інших світах така особистість реально існувала. У моєму світі Гітлер зазнав поразки, Рузвельт помер — і я б може шкодувала з цього приводу, але я його не знала, і, зрештою, для мене він не вповні існував. Вони обидва є лише образами, принесеними зі світів інших людей.
— Чудово, — підсумував Ларрі. — Тобто протягом усього твого життя все гарненько спрацьовує на твою користь. Так? Ти ніколи по-справжньому не хворіла, тебе ніхто ніколи не кривдив, ти не голодувала...
— Загалом, так, — погодилась вона. — Були у мене страждання і розчарування, але нічого справді... Тобто, нічого справді жахливого. І кожен такий випадок відігравав важливу роль у досягненні того, чого я насправді бажала, або давав мені можливість зрозуміти щось важливе. Як бачиш, Ларрі, логіка тут залізна. І до всього цього я дійшла, спираючись на реальні докази. Жодне інше пояснення не витримує критики.
Ларрі всміхнувся.
— А моя думка, мабуть, нічого не важить. Ти все одно залишишся при своїй.
Ларрі дивився на будинок з огидою.
— Ну й халупа, — пробурчав він зрештою.
Натомість очі Еллісон аж сяяли від щастя, коли вона побачила грандіозний маєток.
— Що, милий? Що ти сказав?
Маєток був велетенський і суперсучасний, схожий на кошмар кондитера. Титанічні колони стриміли догори, поєднані балками і пілястрами. Кімнати громадились одна на одній, як коробки з-під взуття під різними кутами. Уся споруда була накрита чимось схожим на металеву черепицю відразливого жовтого кольору. Будинок виблискував і палахкотів у сяйві ранкового сонця.
— А це ще що таке? — Ларрі показав на якісь жалюгідні рослини, що вилися вздовж хвилястих стін будівлі. — Це так задумано?
Еллісон закліпала і трохи насупилася.
— Ти щось казав, милий? Ти про буґенвілію? Це — екзотична рослина з півдня Тихого океану.
— І для чого вона тут? Щоб будинок не розвалився?
Еллісон перестала усміхатися й здивовано звела брови.
— Любий, з тобою все гаразд? Тебе щось турбує?
Ларрі рушив до машини.
— Повертаймося до міста. Не можу дочекатися сніданку.
— Добре, — відповіла Еллісон і якось дивно на нього поглянула. — Добре, ми повертаємося.
Того дня після вечері Ларрі виглядав похмурим і мовчазним.
— Ходімо в «Зав’язку», — раптом сказав він. — Хочеться хоч щось нормальне побачити за день.
— Що ти маєш на увазі?
Ларрі кивнув у напрямку дорогого ресторану, який вони щойно залишили.
— Усі ці модні світильники. Ще й офіціанти в костюмах, шепочуть тобі на вухо. Французькою.
— Якщо хочеш їсти в ресторані, мусиш знати бодай кілька слів французькою, — зауважила Еллісон. Її обличчя скривила сердита гримаска. — Ларрі, я починаю сумніватися щодо тебе.
Те, як ти поводився біля будинку, і ті твої дивні випади.
Ларрі знизав плечима.
— Від його вигляду в мене зірвало дах.
— Сподіваюся, ти оговтався.
— Щохвилини стає краще.
Вони підійшли до бару «Під зав’язку». Еллісон ступила на поріг, а Ларрі зупинився, щоб прикурити цигарку. Стара добра «Зав’язка». Навіть ставши під дверима, він уже відчув полегшення. Там тепло, гамірно, напівморок, звуки джазового діксіленд ансамблю в глибині...
Його настрій помітно поліпшився. На нього чекають затишок і спокій, що дарує милий серцю, дещо занедбаний бар. Він зітхнув і штовхнув двері.
І зупинився, остовпівши. «Зав’язку» було не впізнати. Замість старого Макса тепер скрізь снували офіціантки в білій ошатній формі. У залі було повно нарядних жінок, що потягували коктейлі й теревенили. У глибині бару грав циганський оркестр (несправжній, звісно), перед яким патлатий чоловік у бутафорному костюмі тягнув душу із скрипки.
Еллісон обернулася до Ларрі.
— Ходи сюди! — гукнула вона. — Не стій біля дверей, на тебе вже люди дивляться.
Ларрі довго розглядав псевдоциганський оркестр, метушливих офіціанток, відвідувачів бару і приглушене неонове світло. Він спочатку заціпенів, а потім осунувся.
— У чому річ? — Еллісон підхопила його під руку. — Що з тобою?
— Що... Що тут сталося? — Ларрі безсило обвів рукою інтер’єр. — Якийсь нещасний випадок?
— Ах, ти про це. Забула тобі розказати: ми з містером О’Меллері домовилися про це. Учора, ще до знайомства з тобою.
— А хто цей містер О’Меллері?
— Власник закладу, мій давній приятель. Я йому поскаржилась, наскільки брудно і незатишно в цьому барчику, ну і підказала, що тут можна покращити.