Ларрі вийшов на вулицю, став на тротуарі, загасив свій недопалок і засунув руки в кишені.
Еллісон вискочила за ним, її щоки палали від обурення.
— Ларрі, куди це ти зібрався?
— До побачення.
— До побачення? — вона витріщилася на нього. — Що ти хочеш цим сказати?
— Я йду звідси.
— Куди йдеш?
— Геть, подалі звідси, додому, прогулятися парком. Будь-куди.
Зсутулившись і запхнувши руки в кишені, Ларрі рушив тротуаром.
Еллісон його наздогнала і сердито заступила дорогу.
— Ти що, з глузду з’їхав? Ти тямиш, що говориш?
— Безперечно. Я кидаю тебе, ми розходимося. Було приємно познайомитись, може, колись ще побачимося.
Щоки Еллісон запалали як дві вуглини.
— Одну хвилинку, містере Брюстер. Маю нагадати тобі: ти забув дещо.
Її голос був жорстким і холодним.
— Забув? Це що, наприклад?
— Ти не можеш просто взяти й піти. Ти не зможеш полишити мене.
Ларрі звів брови.
— Як це не зможу?
— Гадаю, тобі краще передумати, доки ще маєш час.
— Я щось не догяняю, про що ти, — вихопилось у Ларрі. — Я хочу додому, у свою трикімнатну квартиру, у своє ліжко. Я втомився. — Він рушив повз неї.
— Ти що, забув? — вигукнула вона. — Забув, що ти — не зовсім справжній? Що ти існуєш лише як частина мого світу?
— О, Боже! Ти знову про це?!
— Добре подумай, перш ніж зробити дурницю. Ти існуєш лише для моєї втіхи, містере Брюстер. Це мій світ, не забувай про це. Можливо, у твоєму світі все відбувається інакше, але цей світ — мій. А в моєму світі все робиться так, як я скажу.
— Бувай, — кинув у відповідь Ларрі.
— Ти... Ти все одно йдеш?
Ларрі повільно похитав головою.
— Ні, — відповів він. — Тепер ні. Я залишаюсь. Я передумав. Від тебе забагато клопоту. Це ти йдеш.
Доки він це промовляв, на Еллісон Голмз м’яко опустилася куля сліпучого світла й огорнула її променистим благородним ореолом. Потім ця куля піднялась у повітря і легко понесла міс Голмз понад дахами будівель, вгору до вечірнього неба.
Ларрі Брюстер спокійно спостерігав, як куля сліпучого світла відносила міс Голмз все далі й далі. Він не здивувався, коли її постать почала тьмяніти і зрештою пропала з виду. У небі залишився лише слабкий відблиск. Еллісон Голмз щезла.
Ларрі Брюстер довго стояв, поринувши у думки і потираючи підборіддя. Він сумуватиме за Еллісон Голмз. Вона йому по-своєму подобалася, спочатку з нею було весело. Що ж, тепер її не було. У цьому світі Еллісон Голмз не була цілком реальною.
Те, що він знав, те, що він називав іменем Еллісон Голмз, було всього-на-всього її частковим опроявленням.
Потім він пригадав: коли куля сліпучого світла понесла її, він мигцем побачив за постаттю дівчини видиво іншого світу, того світу, що, вочевидь, належав їй. То був її реальний світ, світ, якого вона жадала. І будівлі там були до болю знайомі, він ще пам’ятав той самий будинок...
Отже, Еллісон таки була справжньою — принаймні вона існувала у світі Ларрі доти, доки їй не настав час перенестися до свого. Чи знайде вона там ще одного Ларрі Брюстера, з яким вона зможе порозумітися? Він здригнувся від цієї думки.
Насправді, вся ця пригода добряче пошарпала йому нерви.
— Цікаво чому? — пробурмотів він стиха. Тут йому пригадалися інші неприємні ситуації, які, зрештою, все ж приносили йому задоволення, бо без них він не зміг би правильно оцінити розмаїття свого досвіду. — Ну, гаразд, — зітхнув він, — що б не ставалося, усе на краще.
Тримаючи руки в кишенях, він неквапом пішов додому, раз у раз позираючи на небо, ніби шукаючи підтвердження своїх думок...
Рейд на поверхню
Гарл застрибнув у тунельний вагон, що прямував на північ. Той залишив рівень три і швидко помчав крізь одну з великих вузлових сфер. На мить перед Гарлом промайнула мішанка з людей і крамниць — хаотичне переплетення торгових рядів і потоків перехожих.
Сфера залишилася позаду, вагон звернув униз, і юнак уже майже дістався до свого пункту призначення — велетенського промислового рівня п’ять, що розкинувся внизу, неначе гігантський закіптюжений спрут з нічного кошмару.
Блискучий вагон виштовхнув Гарла і помчав далі, зникнувши у тунелі. Юнак спритно приземлився на смугу-приймач і, вправно погойдуючись, втримався на ногах.
За кілька хвилин він уже був біля входу до батькового офісу. Гарл підвів руку, автоматичні двері ковзнули вбік. Він увійшов, його серце калатало від захвату. Час настав.
Коли Едварду Бойнтону повідомили, що його син у головному офісі, він саме був у відділі планування, вивчаючи схему нового роботизованого буру.
— Незабаром повернуся, — кинув Бойнтон колегам і піднявся сходами нагору.
— Привіт, тату! — привітався випростовуючись Гарл. Батько із сином потиснули руки, і юнак повільно всівся. — Як справи? — запитав він. — Думаю, ти чекав на мене.
Едвард Бойнтон і собі вмостився за стіл.
— Що ти тут робиш? — запитав він невдоволено. — Ти ж знаєш, що я зайнятий.
Гарл силувано усміхнувся до батька. Бойнтон у своїй формі відділу промислового планування височів над юним сином — кремезний, широкоплечий чоловік з густим білявим волоссям. Блакитні очі дивилися на серйозне обличчя сина холодно і суворо.
— Я тут дещо дізнався, — Гарл тривожно роззирнувся. — Твій кабінет не прослуховують?
— Звичайно, ні, — запевнив старший Бойнтон.
— Жодних зайвих очей чи вух? — Гарл трохи заспокоївся. — Я дізнався, що ти і ще кілька людей з відділу невдовзі збираєтеся на поверхню. — Гарл у запалі перехилився вперед. — На поверхню, у рейд на сапів.
Обличчя Бойнтона потемніло.
— Де ти таке почув? — він пильно дивився на сина. — Хтось із нашого відділу...
— Ні, — швидко заперечив Гарл. — Ніхто нічого мені не розповідав, я про все довідався сам, під час навчання.
— Ясно, ти вчився користуватися підслуховувачами, врізаючись у захищені канали, — здогадався Бойнтон. — Ви ж цим і займаєтеся у відділі комунікацій.
— Так і було. Я випадково натрапив на твою розмову з Робіном Тьорнером щодо рейду.
Атмосфера в кімнаті стала спокійнішою, більш дружньою. Ед Бойнтон розслабився й відкинувся в кріслі.
— Продовжуй, — звелів він.
— Це справді трапилося геть випадково. Я врізався по черзі у десять чи може дванадцять каналів, затримуючись на кожному по секунді. Використовував обладнання Молодіжної ліги. Раптом я впізнав твій голос, тож залишився на лінії й дослухав до кінця.
— Тобто ти почув майже все?
Гарл кивнув.
— Коли саме ви вирушаєте, тату? Ви вже визначилися з датою?
Бойнтон насупився.
— Ні, — відповів він. — Ще ні, але цього тижня. Ми майже готові.
— Скільки піде людей? — запитав Гарл.
— Ми беремо один материнський корабель і близько тридцяти яєць. Усі — з нашого відділу.
— Тридцять яєць? Тобто шістдесят-сімдесят працівників.
— Так, — Ед Бойнтон пильно дивився на сина. — Це буде невеликий рейд. Мізер порівняно з деякими рейдами Директорату останніх років.
— Але досить великий як на один відділ.
Очі Бойнтона зблиснули.
— Обережно, Гарле. Якщо через чиюсь необережність чутки дійдуть до...
— Я розумію. Я вимкнув запис, щойно зрозумів, про що йдеться. Я знаю, що буде, якщо Директорат дізнається про плани відділу здійснити несанкціонований рейд для потреб власних фабрик.
— Справді знаєш? Навряд чи.
— Один корабель і тридцять яєць! — вигукнув Гарл, ігноруючи батькові слова. — Ви будете на поверхні близько сорока годин?
— Десь так. Залежить, наскільки нам пощастить.
— Скільки плануєте взяти сапів?
— Нам потрібно щонайменше дві дюжини, — відповів старший Бойнтон.
— Самців?