— Здебільшого. Кількох самок теж, але передусім самців.
— Я припускаю, що для фабрик важкої промисловості, — Гарл випростався у кріслі. — Гаразд. Тепер, коли я більше знаю про облаву, ми можемо поговорити по суті.
Він серйозно подивився на батька.
— По суті? — Бойнтон різко підвів погляд. — Що ти маєш на увазі?
— Для цього я й прийшов. — Гарл перехилився через стіл до батька. — Ви маєте взяти мене із собою в рейд, я хочу піти і зловити кілька сапів для себе, — відчеканив хлопець.
На мить запала тиша, а тоді Бойнтон розсміявся.
— Про що ти говориш? Що ти знаєш про сапів?
Внутрішні двері від’їхали вбік, до кабінету забіг Робін Тьорнер і підсів за стіл до Бойнтона.
— Йому з нами не можна, — рішуче заявив Тьорнер. — Це вдесятеро збільшить ризики.
Гарл підвів погляд.
— Тож тут таки були зайві вуха.
— Звичайно. Тьорнер завжди на зв’язку, — Бойнтон кивнув, задумливо поглядаючи на сина. — Чому ти хочеш піти?
— Вас це не обходить, — відповів Гарл і стиснув губи.
— Емоційна незрілість, — проскреготів Тьорнер. — Ірраціональна підліткова жага до пригод і небезпеки. Такі, як він, не можуть вповні відключити архаїчну частину мозку — такі подекуди досі трапляються, хоча після двох століть можна було б сподіватися...
— Це правда? — різко запитав Бойнтон. — Це справді твоє підліткове бажання піднятися й побачити поверхню?
— Можливо, — визнав Гарл, трохи зашарівшись.
— Ми тебе не беремо, — рішуче заявив батько. — Це надто небезпечно. Ми піднімаємося не заради романтичної пригоди. Це робота — безрадісна, важка і відповідальна. Сапи стають обережнішими, стає дедалі складніше захопити плановану кількість. Ми не можемо марнувати жодного яйця заради романтичних дурощів.
— Я знаю, що стає важче, — урвав його Гарл. — Не треба мене переконувати, що майже неможливо виловити потрібну кількість. — Гарл дивився на Тьорнера і батька з непокорою. — І я знаю, — додав він, обережно добираючи слова, — що саме тому Директорат вважає приватні облави серйозним злочином проти держави.
Запала мовчанка.
Зрештою Ед Бойнтон зітхнув і мимоволі з гордістю огледів сина.
— Гаразд, Гарле, — сказав він. — Ти переміг.
Тьорнер промовчав, його обличчя було незворушним.
— Отже, ми домовилися. — Гарл квапливо підвівся. — Я повертаюся до себе й буду напоготові. Щойно зберетеся вирушати — повідомте, і я приєднаюся до вас на пусковому майданчику рівня один.
Старший Бойнтон похитав головою.
— Ми не вирушатимемо з рівня один. Це було б надто ризиковано. — Його голос був похмурим. — Там вештається забагато охоронців Директорату. Наш корабель тут, на рівні п’ять, в одному зі сховищ.
— Так де я маю з вами зустрітися?
Бойнтон повільно підвівся.
— Ми повідомимо тобі, Гарле. Обіцяю, це буде скоро, щонайдовше за кілька циклів. Будеш чекати у наших навчальних приміщеннях.
— А поверхня вже цілковито чиста? — запитав Гарл. — Більше немає радіоактивних зон?
— Вона чиста вже п’ятдесят років, — запевнив його батько.
— Тоді мені не слід турбуватися про антирадіаційний щит, — сказав Гарл. — Ще одна річ, тату. Якою мовою нам треба буде розмовляти? Нашою звичайною?
Бойнтон заперечно похитав головою.
— Ні. Сапи так і не опанували жодної раціональної семантичної системи. Нам доведеться повернутися до старих традиційних форм.
Обличчя Гарла спохмурніло.
— Я не знаю жодної з традиційних форм. Ми їх більше не вчимо.
Бойнтон знизав плечима.
— Це неважливо.
— А як щодо їхніх систем захисту? Мені брати якусь додаткову зброю, чи вистачить щита і бластера?
— Життєво важливим є лише щит, — відповів старший Бойнтон. — Коли сапи нас бачать, то кидаються врозтіч. Вони втікають від самого нашого вигляду.
— Чудово. Здам свій щит на контрольну перевірку, — сказав Гарл і рушив до дверей. — Я повертаюся на рівень три і чекатиму на ваш сигнал. Триматиму обладнання напоготові.
— Домовилися, — відповів Бойнтон.
Чоловіки спостерігали, як за юнаком зачиняються двері.
— А хлопець нічого, — пробурмотів Тьорнер.
— Схоже, таки будуть з нього люди, далеко піде, — погодився Бойнтон і задумливо потер підборіддя. — Але побачимо, як він впорається на поверхні під час рейду.
Через годину після виходу з батькового офісу Гарл зустрівся зі своїм керівником групи на рівні три.
— Ти домовився? — запитав Фесгольд, відриваючись від своїх котушок зі звітами.
— Домовився. Вони повідомлять, щойно корабель буде готовий.
— До речі, — Фесгольд відсунув котушки і сканер. — Я дещо дізнався про сапів. Як керівник МЛ, я маю доступ до файлів Директорату. Про це майже ніхто не знає.
— Про що саме?
— Сапи — наші родичі, Гарле. Це інший вид, але вони дуже тісно з нами пов’язані.
— Продовжуй, — зацікавився Гарл.
— Колись існував лише один вид — сапи. Їхня повна назва — homo sapiens. Ми походимо від них, еволюціонували з них. Ми — біогенетичні мутанти. Зміна трапилася протягом Третьої світової два з половиною століття тому. До того технів не існувало.
— Технів?
Фесгольд посміхнувся.
— Так вони називали нас на початку. Коли вважали лише іншим класом, а не окремою расою. Техни. Це їхня назва для нас. Вони так нас називали.
— Але чому? Така дивна назва. Чому техни?
— Тому що перші мутанти з’явилися серед технічних фахівців і поступово — серед представників інших освічених класів. Вони виникли серед вчених, дослідників, польових працівників і спеціалістів — усіх спеціалізованих класів.
— І сапи не усвідомлювали, що...
— Так, як я вже казав, вони вважали нас лише окремим класом. Це тривало протягом Третьої світової і пізніше. Лише під час Останньої війни ми постали як відверто й суттєво відмінні. Стало очевидним, що ми не лише звичайне спеціалізоване відгалуження homo sapiens, не просто ще один клас людей, нехай і освіченіших за решту, з кращими інтелектуальними здібностями.
Фесгольд задивився вдалечінь.
— Під час Останньої війни ми постали тими, ким є насправді, — заявили про себе як про вищий вид, що витіснить homo sapiens, як колись homo sapiens витіснили неандертальців.
Гарл обміркував сказане Фесгольдом.
— Я й не усвідомлював, наскільки тісно ми з ними пов’язані. Навіть не уявляв, що ми так пізно виникли.
Фесгольд кивнув.
— Лише два століття тому, під час війни, що пошматувала поверхню планети. Більшість з нас працювали тут, у великих підземних лабораторіях і фабриках під гірськими хребтами — Уралом, Альпами та Скелястими горами. Ми були під поверхнею, під милями каміння, ґрунту і глини. А на поверхні homo sapiens нищили одні одних зброєю, яку ми розробляли.
— Я починаю розуміти. Ми розробляли для них зброю, щоб вони воювали, і вони використовували її, не усвідомлюючи...
— Ми її розробили, а сапи використали для самознищення, — підхопив Фесгольд. — Випробування горнилом Природи, що знищило один вид і породило інший. Ми дали їм зброю, і вони самознищилися. Після війни лишилися тільки попіл, гідроскло і радіоактивні хмари — на поверхні все сплавилося.
Ми вислали групи розвідників з наших підземних лабораторій і побачили тільки німу неродючу пустку. Справу було зроблено. Вони зникли, знищилися, і ми прийшли зайняти їхнє місце.
— Але ж не всі, їх досі багато на поверхні, — зауважив Гарл.
— Дехто справді вижив, — визнав Фесгольд. — Подекуди залишилися вцілілі. Поверхня поступово очищувалася від радіації, а вони почали гуртуватися, будувати маленькі поселення й оселі, поновлювати життя. Навіть розчищати частину землі — висаджувати й вирощувати рослини. Але зараз це лише залишки вимираючої раси, майже зниклої, як колись неандертальці.
— Тож лишилися тільки позбавлені домівок чоловіки та жінки.
— Подекуди трапляються окремі поселення — там, де сапам вдалося розчистити поверхню. Але вони опустилися до цілковитого дикунства, живуть як тварини, одягаються в шкури й полюють за допомогою каміння і списів. Вони тепер майже як звірі й не чинять організованого спротиву, коли ми влаштовуємо рейди на їхні поселення для наших фабрик.