— Тоді ми... — Гарл раптом замовк, почувши тихий дзвін. З тривожним передчуттям він клацнув перемикачем відеофону.
На екрані з’явилося батькове обличчя, жорстке й суворе.
— Гарле, ми готові.
— Так швидко? Але ж...
— Плани змінилися, ми вирушаємо раніше. Спускайся до мого офісу. — Зображення на екрані потьмяніло і згасло.
Гарл закляк.
— Мабуть, вони занервували, — з посмішкою зауважив Фесгольд. — Вони, вочевидь, бояться, що ти комусь розкажеш.
— Я вже давно зібрав речі, — відповів Гарл і підхопив зі столу бластер. — Як я виглядаю?
У сріблястому костюмі відділу комунікацій Гарл виглядав чудово, вражаюче. На ньому були важкі військові чоботи й рукавиці, в руці — бластер. Довкола пояса кріпився контрольний пасок щита.
— А це що? — запитав Фесгольд, коли Гарл одягнув чорні захисні окуляри.
— Це? О, це від сонця.
— Звісно... Сонце. Я забув.
Гарл відпрацьованим рухом припасував бластер.
— Без окулярів мене б осліпило сонце. Зі щитом, зброєю і цими окулярами, я буду там у цілковитій безпеці.
— Сподіваюся. — Дорогою до дверей Фесгольд, усе так само посміхаючись, поплескав його по спині. — Повертайся з купою сапів. Впорайся з усім як слід — і не забудь прихопити самицю!
Транспортник повільно виповзав зі сховища на підйомник, наче видовжена чорна сльоза. Його носові шлюзи розчахнулися, до них під’їхали пандуси. Миттю почалося завантаження припасів і обладнання, якими швидко заповнювалися нутрощі судна.
— Майже готові, — повідомив Тьорнер. Він дивився крізь спостережні ілюмінатори на завантажувальні трапи, його обличчя нервово посмикувалося. — Аби тільки нічого не сталося. Якщо Директорат дізнається...
— Та годі тобі хвилюватися! — наказав Ед Бойнтон. — Ти обрав невдалий час, щоб піддаватися таламічним імпульсам.
— Вибач, — Тьорнер стиснув губи й відсунувся від ілюмінаторів. Підйомник був готовий до старту.
— Час вирушати, — поквапив Бойнтон. — Люди відділу на всіх рівнях?
— Поруч з майданчиком не буде нікого, крім наших, — підтвердив Тьорнер.
— Де решта команди?
— На рівні один. Я відправив їх туди ще вдень.
— Чудово. — Бойнтон подав сигнал, і платформа з кораблем поволі рушила, піднімаючи їх на наступний рівень.
Гарл вдивлявся у спостережні ілюмінатори, споглядаючи, як рівень п’ять залишається внизу, а замість нього виринає рівень чотири — велетенський комерційний центр їхньої підземної системи.
— Тепер уже скоро, — сказав Бойнтон, коли четвертий рівень залишався позаду. — Йдемо за планом.
— Де саме ми виходимо? — запитав Гарл.
— На пізніх стадіях війни наші численні підземні споруди поєднали тунелями. Те, що ми маємо тепер, робилося на основі тієї мережі. Зараз ми прямуємо до одного зі старих входів, розташованого в гірському хребті Альп.
— Альпи, — пробурмотів Гарл.
— Так, у Європі. У нас є карта поверхні з розташуванням поселень сапів у цьому регіоні. Ціла низка розташована на півночі та північному сході того, що раніше звалося Данією і Німеччиною. Тут ми ще не влаштовували облав. Сапи спромоглися розчистити шлак на кількох тисячах акрів у цьому регіоні і, схоже, з часом повернуть собі більшість Європи.
— Але що вони збираються робити, тату? — запитав Гарл.
Ед Бойнтон знизав плечима.
— Не знаю. Не схоже, щоб у них була якась визначена мета. Насправді немає жодних ознак, що вони виходять із дикунського стану, всі їхні традиції були втрачені — книжки й записи, винаходи й технології. Мені здається... — він раптом замовк. — А ось і рівень три. Ми майже прибули.
Велетенський корабель-носій з гуркотом повільно пропливав над поверхнею планети. Гарл зачудовано роздивлявся краєвид.
Уся поверхня землі була вкрита шлаковою корою — нескінченним шаром почорнілої гірської породи. Він був суцільним, і тільки подекуди проривався вкритими попелом горбами, що випиналися вгору, біля вершин яких росли поодинокі кущі. Небом неслися велетенські хмари попелу, затуляючи сонце, але ніщо живе не ворушилося. Поверхня землі була мертвою і спустошеною, без жодних слідів життя.
— Тут все так виглядає? — запитав Гарл.
Бойнтон похитав головою.
— Не все. Сапи розчистили частину території. — Він узяв синову руку й вказав: — Поглянь туди, вони там чимало прибрали.
— А як вони розчищають шлак? — поцікавився Гарл.
— Це важко, — відповів батько. — Від водневих бомб усе сплавилося, як вулканічна порода, перетворившись на гідроскло. Вони відколюють його шматками, рік у рік. Руками, уламками скель, зробленими з того ж гідроскла сокирами.
— Чому ж тоді вони не придумають кращих інструментів?
Ед Бойнтон криво посміхнувся.
— Ти сам знаєш відповідь. Це ми розробляли для них більшість інструментів — знаряддя, зброю, винаходи — впродовж сотень років.
— Майже на місці, — попередив Тьорнер. — Приземляємося.
Корабель сів на шлак і завмер. Якусь мить під ними двигтіла почорніла порода, а тоді запала тиша.
— Ми сіли, — оголосив Тьорнер.
Бойнтон звірився з картою, пропустивши її крізь сканер.
— Почнемо з відправки десяти яєць. Якщо тут не дуже пощастить, вирушимо далі на північ, але має пощастити. На цій території досі не влаштовували рейдів.
— Як розподілимо яйця? — запитав Тьорнер.
— Розосередимо рівномірно, кожному окрема ділянка. Наше піде праворуч. Коли швидко впораємося — одразу повернемося на корабель, як ні — залишимося тут до сутінків.
— Сутінків? — перепитав Гарл.
Бойнтон усміхнувся.
— Доки не стемніє. Доки ця частина планети не відвернеться від сонця.
— Давайте вже, — нетерпляче поквапив Тьорнер.
Носові шлюзи відчинилися. Перша група яєць рвонула на шлак, врізаючись гусеницями у слизьку поверхню. Одне за одним, вигулькнувши з чорного корпусу корабля, — крихітні сфери з реактивними соплами позаду й тупоносими контрольними баштами спереду, — яйця з ревом помчали по шлаку і зникли.
— Наша черга, — оголосив Бойнтон.
Гарл кивнув і міцніше стиснув бластер. Він натягнув захисні окуляри, те саме зробили й Тьорнер із Бойнтоном. Вони зайшли в яйце, Бойнтон всівся за панель керування.
За мить вони вже скотилися з корабля на гладку поверхню планети.
Гарл визирнув назовні, але не побачив нічого, крім шлаку. Шлаку і хмар попелу.
— Гнітюче видовище, — пробурмотів він. — І сонце навіть крізь окуляри випалює мені очі.
— То не дивись на нього, — порадив Бойнтон. — Дивись в інший бік.
— Не можу. Воно таке... Таке дивне.
Бойнтон зітхнув і пришвидшився. Щось виднілося на горизонті попереду, і він скерував яйце туди.
— Що це? — стривожено запитав Тьорнер.
— Дерева, — заспокоїв його Бойнтон. — Зарості дерев. Вони позначають межу, де закінчується шлак. За ними ще трохи тягнеться попіл, але потім переходить у засіяні сапами поля.
Бойнтон скерував яйце до краю поверхні зі шлаку, зупинився на межі, де починалися дерева, вимкнув двигун і замкнув ланки. Тримаючи зброю напоготові, Бойнтон, Гарл і Тьорнер обережно вибралися назовні.
Ніщо живе не ворушилося. Довкола була лише тиша й нескінченна, вкрита шлаком поверхня. Блідо-блакитним небом блукали хмари попелу, а подекуди й звичайні водяні хмари. Приємно пахло легке свіже повітря. Лагідно гріло сонце.
— Увімкніть щити, — нагадав Бойнтон. Сказавши це, він клацнув перемикачем на власному паску, й щит загудів, огортаючи чоловіка. Миттю силует Бойнтона затемнився, замерехтів і почав розпливатися. Він остаточно потьмянів і щез.
Тьорнер зробив те саме.
— Уперед, — долинув голос від миготливого овалу праворуч від Гарла. — Твоя черга.
Гарл і собі увімкнув щит. На мить його з голови до ніг огорнуло холодне полум’я, викупавши в іскрах, а тоді тіло юнака так само потьмяніло й розчинилося. Щити працювали бездоганно.