Гарл обережно рушив туди. Він пройшов повз розквітлий кущ і вгледівся у затінок між деревами.
Край води у темній тіні дерева сиділи чоловік і жінка. Чоловік ліпив миски, зачерпуючи з води мокру глину. Його пальці рухалися вправно і швидко. Він обертав миски на спеціальній дошці, яку тримав між колінами.
Коли чоловік завершував свою частину роботи, жінка забирала посудину й спритно розмальовувала її енергійними мазками грубого пензля, що поблискував червоним пігментом.
Жінка була вродливою. Гарл роздивлявся її з приголомшеним захопленням. Вона сиділа спершись на дерево, майже нерухомо, надійно притримуючи миску, яку розмальовувала. Чорне волосся спадало їй на стан, закриваючи плечі й спину. Гарні риси обличчя — кожна лінія була чітка й виразна, темні очі — величезні. Вона уважно оглядала кожну миску й щось примовляла. Гарл задивився на її акуратні, витончені руки.
Він обережно підкрався ближче. Жінка нічого не почула й не підвела погляду. Усе більше зачудовуючись, Гарл зауважив, що її мідне тіло було мініатюрним і прекрасної будови, а кінцівки — гнучкими й гладенькими. Вона його не помічала.
Раптом заговорив чоловік. Жінка підвела погляд, кладучи миску додолу, й хвилину перепочивала, витираючи пензля листочком. На ній була груба спідниця до колін, припасована на талії плетеною мотузкою з льону, й жодного іншого одягу.
Ступні й плечі були голими, груди часто здіймалися й опускалися у світлі пообіднього сонця.
Чоловік знову щось промовив, жінка одразу взяла іншу миску й заходилася малювати. Обоє працювали швидко, мовчки зосередившись на роботі.
Гарл оглянув миски. Вони виходили майже однаковими. Чоловік ліпив їх швидко, починаючи з глиняного кільця, яке, мов змія, скручувалося колами вище й вище. Потім він хлюпав на глину водою і розгладжував поверхню, доки та не ставала твердою і однорідною. Доробивши свою частину, він виставляв їх рядком сушитися на сонці.
Жінка вибирала миски, що вже просохли, і розмальовувала їх.
Гарл далі спостерігав за нею. Він вивчав її довго — мідне тіло, зосереджений вираз обличчя, ледь помітні рухи губ і підборіддя. Її пальці були тонкими й чудово доглянутими. Нігті — довгими й гострими на кінчиках. Жінка турботливо притримувала миски, обертаючи їх з майстерною обережністю, наносячи візерунок швидкими мазками.
Він дуже пильно стежив за нею. Вона відтворювала той самий візерунок на кожній мисці, знову і знову. Птах, а тоді дерево. Лінія, що, вочевидь, позначала землю. Просто над ними — хмара.
Що саме означав цей повторюваний мотив? Гарл схилився нижче, щоб роздивитися уважніше. Чи й справді візерунок всюди той самий? Він спостерігав за вправними рухами її рук, як вона брала миску за мискою, відтворюючи малюнок знову й знову. Задум був той самий, але вона щоразу втілювала його трохи інакше. Жодні дві миски не були цілком однаковими.
Гарл був водночас і здивованим, і зачудованим. Це був той самий візерунок, але з невеличкими відмінностями. Могли різнитися колір птаха, довжина його дзьоба, рідше змінювалися розташування дерева чи хмари. На одній мисці вона намалювала дві невеликі хмари, що зависли над землею, на інших іноді додавала траву чи обриси схилів.
Зненацька чоловік звівся на ноги, витираючи руки об одяг. Він сказав щось до дівчини й поквапився геть, продираючись крізь кущі, і зник з очей.
Гарл схвильовано роззирнувся. Дівчина продовжувала швидко й спокійно працювати. Чоловік пішов, і вона залишилася тихо малювати на самоті. Юнак закляк, охоплений суперечливими й майже незборимими почуттями. Він хотів заговорити до дівчини, розпитати її про малюнки, візерунок, дізнатися, чому вона щоразу його змінює.
Він хотів сісти й поговорити з нею, поставити свої запитання й почути, що вона йому відповість. Це було дивно. Він не розумів себе. Його погляд туманився й тьмянів, піт стікав із шиї і зсутулених плечей. Дівчина продовжувала малювати, не підводячи погляду й не підозрюючи, що він стояв просто перед нею. Рука Гарла опустилася до паска і нерішуче зупинилася. Він глибоко вдихнув. Чи насмілиться він? Чи варто? Мабуть, ось-ось повернеться чоловік.
Гарл клацнув перемикачем на паску, щит довкола нього зашипів і заіскрився.
Дівчина розгублено підвела погляд. Її очі враз розширилися від жаху, і вона закричала.
Стискаючи бластер, Гарл, швидко відступив, збентежений власним вчинком.
Дівчина незграбно скочила на ноги, перекинувши миски й фарби. Вона дивилася на нього досі широко розплющеними очима, роззявивши рота, а потім повільно позадкувала до кущів. Там вона раптом розвернулася й кинулася навтьоки, проламуючись крізь хащі з криками й вереском.
Гарл перелякано випростався й хутко увімкнув щит. Село почало гудіти. Він чув панічні збуджені голоси, метушню людей, що продиралися крізь кущі. Ціле село, що вибухнуло ураганом схвильованої біганини.
Гарл поквапився вздовж струмка геть, повз кущі на відкриту місцевість.
Раптом він зупинився, його серце шалено калатало. До струмка поспішав натовп сапів: чоловіки зі списами, старі жінки, галасливі діти. Біля кущів вони зупинилися, вдивляючись і вслухаючись, на їхніх обличчях застиг дивний, напружений вираз, а тоді почали продиратися крізь зарості, несамовито ламаючи гілки, — вони шукали його.
Раптом клацнули навушники.
— Гарле! — почувся чіткий і виразний голос Еда Бойнтона. — Гарле, хлопче!
Від несподіванки Гарла пересмикнуло.
— Тату, я тут! — миттю озвався він вдячно й розпачливо.
Бойнтон різко схопив його за руку, і хлопець ледве не втратив рівноваги.
— Ти що собі надумав? Де ти подівся? Чим ти займався?
— Ти знайшов його? — увірвався в ефір голос Тьорнера. — Бігом — ви, обидва! Нам треба забиратися звідси геть, ну ж бо! Вони всюди розсипають якусь білу пудру.
Сапи метушилися довкола, підкидаючи в повітря густі хмари порошку. Він розлітався, осідаючи на всьому довкола, й був схожий на пульверизовану крейду. Інші сапи розбризкували з великих глечиків олію, щось пронизливо й схвильовано вигукуючи.
— Нам і справді слід забиратися звідси, — понуро погодився Бойнтон. — Краще їх не чіпати, коли вони такі збуджені.
Гарл завагався.
— Але ж...
— Ходімо! — поквапив його батько, смикнувши за руку. — Давай! Не можна гаяти часу.
Гарл озирнувся. Дівчини ніде не було, всюди бігали сапи, розсипаючи крейду й розбризкуючи олію. Озброєні списами із залізними вістрями, вони зловісно наближалися, перевіряючи траву й кущі, — прочісували місцевість.
Гарл дозволив батькові себе вивести. Його розум кипів. Дівчина зникла, і він був певен, що більше ніколи її не побачить. Коли він зробився видимим, вона закричала і втекла.
Чому?! В цьому не було жодного сенсу. Чому вона так його злякалася й відсахнулася від нього? Хіба він щось накоїв?
І, зрештою, чому б його мало непокоїти, чи він колись побачить її знову? Хіба вона справді важлива? Він не розумів. Він не розумів самого себе. Не було жодного раціонального пояснення тому, що сталося. Це було цілковито незбагненно.
Гарл ішов услід за батьком і Тьорнером назад до яйця, досі збентежений і пригнічений, досі намагаючись зрозуміти, усвідомити значення того, що сталося між ним і тією дівчиною. У цьому не було жодного сенсу. Спочатку збожеволів він, а тоді збожеволіла вона. У цьому мав бути якийсь сенс — але якби ж то він міг його осягнути.
Перед яйцем Бойнтон спинився і озирнувся.
— Нам пощастило, що вдалося вибратися, — сказав він Гарлові, хитаючи головою. — Коли вони збуджені, то стають як звірі. Вони тварини, Гарле, ось хто вони. Дикі тварини.
— Уперед, — сказав нетерпляче Тьорнер. — Забираймося звідси, доки ще можемо ходити.
Джулі досі трусило навіть після того, як одна зі старших жінок обережно викупала, очистила її в струмку і намастила олією.
Дівчина сиділа, обхопивши коліна руками, тремтячи й сіпаючись без упину. Її брат Кен стояв поруч з похмурим обличчям, тримаючи руку на її голому мідному плечі.
— Що це було? — не вгавала Джулі, її трусило. — Що це було? Воно було... Жахливим! Мене від нього вернуло, нудило від самого вигляду.