Очі старого були світло-блакитні, майже геть вицвілі. Якусь мить він дивився просто на Томмі, його гостроносе обличчя нічого не виражало. Потім хутко рушив до дверей і зник.
— Зараз вкладатиметься спати, — зауважив Томмі.
Містер Біллінґз повернувся до кімнати з рушником на руці, зупинився біля стільця і повісив рушника на бильце. Узяв зі столу масивний звіт і, міцно тримаючи його двома руками, переніс до етажерки. Книга була важка. Він поклав її на полицю і знову вийшов з кімнати.
Звіт лежав зовсім близенько. Томмі міг розгледіти золоті літери на шкіряній оправі, що місцями потріскалася. Він довго в них вдивлявся — аж доки Джоан не відтягнула його від шпарини, нетерпляче зіштовхуючи зі стільця.
Томмі спустився на підлогу й відійшов убік, заворожений тим, що побачив: величезний том, грубезна книга, над якою старий працював день у день. У мерехтливому світлі настільної лампи він легко розібрав золоті літери на потертій шкіряній оправі: «ПРОЕКТ Б: ЗЕМЛЯ».
— Ходімо звідси, — запропонував Дейв. — За кілька хвилин він зайде сюди і може заскочити нас за підгляданням.
— Ти його боїшся, — насмішкувато сказала Джоан.
— Як і ти. І мати. Як і всі. — Він зиркнув на Томмі. — А ти його боїшся?
Томмі похитав головою.
— Хотів би я знати, що там у тій книзі, — пробурмотів він. — Хотів би я знати, чим займається цей старий.
Вечірнє сонце сяяло яскравим прохолодним світлом. Едвард Біллінґз поволі зійшов сходами на задній двір з порожнім відром у руці і скруткою газет під пахвою. Якусь мить він постояв, роззираючись навсібіч і прикриваючи очі рукою, а потім попростував через густу вологу траву.
Томмі вийшов зі своєї схованки за гаражем і тихо рвонув сходами нагору, долаючи по дві за раз. Увійшовши до будинку, хлопчик чимдуж помчав темним коридором.
За мить, важко дихаючи, він уже стояв перед входом до помешкання Едварда Біллінґза і прислухався.
Мертва тиша.
Томмі натиснув на ручку, і та легко піддалася. Він штовхнув двері, вони відчинилися навстіж, і в коридор із силою шугнув згусток затхлого теплого повітря.
Часу було обмаль. Старий ось-ось повернеться з відром грязюки.
Томмі ввійшов до кімнати і підбіг до етажерки. Його серце калатало від хвилювання. Грубезний звіт лежав посеред накиданих купами нотаток і газетних вирізок. Томмі відсунув папери і навмання розгорнув фоліант. Аркуші з грубого паперу прогиналися.
Данія.
Цифри і факти. Нескінченний перелік фактів. Рядок за рядком, колонки на цілі сторінки. Перед очима у хлопця миготіли друковані абзаци. Так і не зрозумівши, про що йдеться, він розгорнув інший розділ.
Нью-Йорк.
Факти про Нью-Йорк. Напруживши мізки, він намагався зрозуміти значення заголовків у таблицях. Кількість людей, їхні заняття. Спосіб життя. Заробітки. Заняття у вільний час. Вірування і переконання. Політика. Світогляд. Мораль. Вікові категорії. Охорона здоров’я. Розумові здібності. Графіки й статистичні дані. Середні значення і оцінки.
Оцінки. Аналіз. Він похитав головою і перейшов до іншого розділу.
Каліфорнія.
Кількість населення. Матеріальні блага. Діяльність керівництва штату. Порти і гавані. Факти, факти, факти...
Факти щодо всього. Скрізь факти. Він погортав звіт далі.
Дані про кожну частину світу. Про кожне місто, регіон, країну.
Уся можлива інформація.
Томмі занепокоєно згорнув фоліант, схвильовано походив кімнатою, передивився купи нотаток і папірців, пачки газетних вирізок і таблиць. Назбиране старим, що день у день друкував на машинці. Він вишукував факти, дані з усього світу.
Про Землю. Звіт про Землю і про все, що на ній є. Про всі народи, про все, що вони роблять і що думають, про їхню діяльність, звершення, здобутки, вірування і забобони. Грандіозний звіт з інформацією про все на світі.
Томмі взяв масивне збільшувальне скло зі столу й почав розглядати поверхню письмового стола, деревину, з якої той був зроблений. За хвилину хлопчик поклав скло на місце і взяв кістяного ножа. Потім поклав ножа і став розглядати пошкоджену магічну лампу, що стояла в кутку. Далі — рамку із засушеними метеликами, обвисле пташине опудало, пляшечки з хімікаліями.
Він вийшов з кімнати на балкон. Сонце вже майже сіло, світили його останні промені. Посеред балкона стояла дерев’яна рама з налиплою грязюкою і травою. Уздовж поручнів вишикувалися місткі глиняні горщики, лантухи з добривами й відсирілі пакунки з насінням. Перекинутий обприскувач. Брудна садова лопатка. Клапті від килима і розхитаний стільчик. Лійка.
На дерев’яній рамі висіла дротяна сітка. Томмі схилився і подивився крізь неї. Він побачив якісь рослини, рядочки крихітних рослин. Якийсь мох на ґрунті. Клубки рослин, тоненьких і сплутаних.
В одному місці лежала купа засушеної трави, щось схоже на кокон.
Жуки? Якісь комахи? Може, тварини?
Узявши соломинку, він просунув її крізь сітку в кубельце із засушеної трави. Трава заворушилася. Там щось було. Неподалік були й інші розкидані серед рослин кокони.
Раптом з одного кокона щось вискочило і шмигнуло у траву. Зі страху воно писнуло, а за ним вибігло ще одне. Рожеве та прудке. Невеличке стадо рожевих пискливих тваринок п’яти сантиметрів заввишки. Вони жваво заметушилися серед рослин.
Томмі нахилився ще нижче, схвильовано роздивляючись їх крізь дротяну сітку і силуючись зрозуміти, що ж воно таке. Голошерсті. Якісь голошерсті тваринки. Але ж які маленькі — крихітні, як коники-стрибунці. Може, це малята? Серце хлопчика шалено закалатало. Або малята, або ж...
Раптом почувся якийсь звук. Томмі хутко обернувся й остовпів.
На порозі стояв Едвард Біллінґз, хапаючи ротом повітря. Він поставив на підлогу відро з грязюкою, тяжко зітхнув і поліз до кишені свого темно-синього піджака, намацуючи носовичок. Старий мовчки витер спітнілого лоба, не зводячи очей з хлопчика, що застиг біля рами.
— Хто ти, юначе? — сказав, помовчавши, Біллінґз. — Не пам’ятаю, щоб зустрічав тебе раніше.
Томмі кивнув головою.
— Так, не зустрічали.
— Що ти тут робиш?
— Нічого.
— Допоможеш мені перенести це відро на балкон? Воно виявилося важчим, ніж я гадав.
Кілька секунд Томмі стояв непорушно. Потім підійшов ближче, узяв відро, виніс його на балкон і поставив біля дерев’яної рами.
— Спасибі, — сказав Біллінґз, — дякую за допомогу. — На його худорлявому, але незлостивому обличчі виблискували вицвілі блакитні очі, уважно вивчали хлопця.
— Скільки тобі років? Десь одинадцять?
Томмі кивнув і відступив до поручнів. Там, двома чи трьома поверхами нижче, простяглася вулиця. По ній, повертаючись з офісу додому, йшов містер Мерфі. На розі бавилися діти.
На протилежному боці молода жінка в блакитному светрі на тендітних плечах поливала газон. Загалом він був у безпеці.
Якщо старий намагатиметься йому щось заподіяти...
— Навіщо ти сюди прийшов? — запитав Біллінґз.
Томмі не відповів. Вони стояли, дивлячись один на одного: сутулий високий старий чоловік у своєму темному старомодному костюмі і взутий у кросівки веснянкуватий хлопчик у червоному светрі й джинсах і лижній шапочці на голові. Раптом Томмі зиркнув на дерев’яну раму, а потім перевів погляд на Біллінґза.
— Оце? Ти хотів побачити оце?
— А що там? Хто вони?
— Вони?
— Ці штуки. Це жуки? Я ніколи не бачив нічого подібного. Що вони таке?
Біллінґз неквапом підійшов до рами, нахилився і підняв один куток сітки.
— Я покажу тобі, що вони таке, якщо цікаво. — Він зігнув металеву сітку і потяг до себе.
Томмі підступив ближче. Його очі ледь не вилізли на лоба.
— Ну що? — сказав зрештою Біллінґз. — Тепер бачиш?
Томмі тихенько присвиснув.
— Мені одразу так здалося, але я сумнівався. Це ж крихітні люди!
— Ну, не зовсім, — заперечив містер Біллінґз. Він важко всівся на розхитаний стілець, дістав з кишені піджака люльку і потертий капшук. Старий поволі набив люльку, струшуючи тютюн.