— Це не зовсім люди.
Томмі дивився на раму, не відводячи погляду. Кокони виявилися крихітними хатками, спорудженими мініатюрними людьми. Декотрі з них повиходили на свіже повітря. Зібравшись у гурт, вони дивилися на нього. Крихітні рожеві створіння п’яти сантиметрів заввишки. Голісінькі. Ось чому вони мали рожевий колір.
— Придивися ближче, — пробурмотів Біллінґз, — поглянь на їхні голови. Що ти бачиш?
— Вони такі дрібнесенькі...
— А ти візьми збільшувальне скло, там, на столі. Велике таке. Він простежив поглядом, як Томмі побіг до кімнати і приніс збільшувальне скло.
— А тепер скажи, що ти бачиш.
Томмі розглядав крихітні фігурки крізь скло. Вони були схожі на людей, достоту як люди: руки, ноги. Серед них були і жінки. Але ж їхні голови! Томмі придивився уважніше, а потім випростався.
— У чому річ? — протягнув Біллінґз.
— Вони... Вони дивні.
— Дивні? — він усміхнувся. — Усе залежить від того, до чого ти звик. Вони не такі, як ти. Але вони — нормальні, їм нічого не бракує. Принаймні, я на це сподіваюся.
Його усмішка згасла. Глибоко замислившись, він сидів і смоктав свою люльку.
— Це ви їх зробили? — запитав Томмі.
— Я? — Біллінґз вийняв люльку з рота. — Ні, не я.
— А де ж ви їх узяли?
— Мені їх позичили. Це одна з експериментальних груп. Точніше, єдина експериментальна група. Вони — нова генерація, зовсім нова.
— А ви могли б... Ви могли б продати одного з них? Біллінґз засміявся.
— Вибач, але ні. Я мушу тримати їх у себе.
Томмі кивнув і знову почав їх роздивлятися. Через скло було дуже чітко видно їхні голови. Ці істоти виявилися не зовсім людьми. У кожної з них посеред лоба стирчали антени — тоненькі, схожі на дротинки і з кулькою на кінці, як вусики у комах. Так, ці істоти не були людьми, але вони були схожі на людей. Тобто вони відрізнялися від людей тільки антенами і надзвичайно малим розміром.
— Вони з іншої планети? — запитав Томмі. — З Марса? Венери?
— Ні.
— Тоді звідки?
— На це запитання складно відповісти. Це запитання — беззмістовне, принаймні щодо них.
— А для чого тоді потрібен ваш звіт?
— Звіт?
— Так, той, що у вас тут. Грубезна книга, насичена фактами. Те, над чим ви працюєте.
— Я вже довго над нею працюю.
— Як довго?
Біллінґз усміхнувся.
— Я не маю відповіді на це запитання. Воно — беззмістовне. Але я справді працюю над нею тривалий час.
— А коли закінчите, що ви з ним зробите?
— Подам керівництву.
— А це кому?
— Ти все одно їх не знаєш.
— А де вони перебувають? У нашому місті?
— І так, і ні. На це питання важко відповісти. Може, колись ти...
— Але ж це звіт про нас, — сказав Томмі.
Біллінґз розвернувся і втупився гострими очима у хлоп’яче обличчя.
— Справді?
— Вона вся про нас. Звіт. Ваша книга.
— Звідки ти знаєш?
— А я бачив. Назва на звороті. Це ж про Землю, правда?
Біллінґз кивнув.
— Так, про Землю.
— А ви самі не звідси, правда? З іншої планети, з іншої сонячної системи?
— Як... Як ти здогадався?
Томмі розпирали гордощі. Він переможно усміхнувся.
— Я знаю. Я багато чого знаю.
— Ти багато встиг прочитати?
— Небагато. Для чого це все? Чому ви складаєте цей звіт? Що вони з ним робитимуть?
Біллінґз довго мовчав, але зрештою відповів.
— Усе залежить від них. — Він вказав жестом на дерев’яну раму. — А що вони зроблять з моєю доповіддю, залежить від того, як розгортатиметься Проект В.
— Проект В?
— Третій проект, до нього було лише два. Вони уже давно чекають. Кожний проект ретельно планується. Перш ніж ухвалюється рішення, скрупульозно обмірковуються всі нові чинники.
— Які ще два попередні?
— Оцим зробили антени. Цілковите нове компонування пізнавальних здібностей. Зведено до мінімуму залежність від вроджених пристрастей. Більша гнучкість, дещо знижені загальноемоційні показники, але втрати в лібідо компенсуються більшим раціональним контролем. Я очікую більшого акценту на індивідуальному досвіді, ніж на традиційному груповому навчанні. Менш залежне від стереотипів мислення. Швидкий розвиток ситуаційного управління.
Томмі не розумів, про що говорить Біллінґз. Він розгубився.
— А на що були схожі інші? — запитав хлопчина.
— Інші? Проект А був дуже давно. Якщо мені не зраджує пам’ять, у них були крила.
— Крила?
— Так, вони були крилаті, з акцентом на мобільність і виразні індивідуальні риси. В остаточній формулі ми надали їм забагато самостійності, гордині. Вони розуміли поняття гордості і честі, це були воїни. Кожен проти всіх. Вони розділилися на дрібні ворожі фракції і...
— А на що були схожі інші?
Біллінґз вибив люльку об поручень. Він усе говорив, але більше до себе, ніж до хлопчика, що стояв перед ним.
— Крилаті були нашою першою спробою створити високоорганізовані організми. Проект А. Після того, як він зазнав невдачі, ми провели обговорення. У результаті з’явився проект Б, і ми були впевнені в успіху. Ми вилучили низку надмірно індивідуалістичних характеристик і замінили їх орієнтацією на групову діяльність: гуртові методи навчання і життя. Ми сподівалися, що повністю контролюємо проект. Перший проект переконав нас, що нагляд має бути суворішим, якщо ми сподіваємося на успіх.
— А на що схожий другий тип? — не втерпів Томмі, намагаючись витягнути з балаканини Біллінґза хоч якийсь сенс.
— Як я вже казав, ми прибрали крила. Загальний вигляд залишився той самий. Хоча нам вдалося протримати процес під контролем трохи довше, та цей другий тип теж відійшов від прогнозу і розділився на самостійні громади, що вийшли з-під нашого нагляду. Безсумнівно цьому чимало посприяли екземпляри типу А, яким вдалося вижити. Нам слід було винищити той перший тип, щойно...
— А хтось з них залишився?
— З Проекту Б? Так, звичайно. — Біллінґз розсердився. — Проект Б — це ви. Ось чому я тут. Щойно я закінчу свій звіт, буде проведена остаточна ліквідація вашого виду. Мої рекомендації безсумнівно будуть такими ж, як були щодо Проекту А. Оскільки ваш Проект уже вийшов з-під контролю настільки, що за великим рахунком вас вже не можна вважати функціональними...
Але Томмі вже не слухав старого. Схилившись над дерев’яною рамою, він роздивлявся мініатюрні фігурки.
Дев’ять крихітних людей, чоловіків і жінок. Усього дев’ять у цілому світі.
Томмі затремтів, його охопило хвилювання. В голові хлопчика назрівав, оживав план. Намагаючись не видати себе, він напружено, але з байдужим виразом попрямував до кімнати у бік вхідних дверей.
— Думаю, мені час іти.
— Час іти? — Біллінґз підвівся. — Але ж...
— Мушу йти, бо вже вечоріє. Ще зустрінемося. — Він відчинив вхідні двері. — До побачення.
— До побачення, — здивовано сказав Біллінґз. — Сподіваюся, ще побачимося, молодий чоловіче.
— Неодмінно, — сказав Томмі.
Він чимдуж чкурнув додому, вибіг сходами на ґанок і влетів у двері свого будинку.
— Якраз встиг на вечерю, — почувся з кухні голос матері. Томмі зупинився на порозі.
— Я мушу знову вийти.
— Ще чого! Ти зараз будеш...
— Я ненадовго, скоро повернуся, — Томмі заскочив до своєї кімнати і роззирнувся.
Яскраво освітлена кімната, обклеєна жовтими шпалерами. Прапорці на стінах. Велика тумба і дзеркало, щітка і гребінець, моделі літаків, портрети бейсболістів. Пакет з кришками з-під пляшок. Маленьке радіо з тріснутим пластмасовим корпусом. Дерев’яні коробки з-під сигар, забиті всіляким мотлохом, який він назбирав.
Томмі схопив одну з дерев’яних коробок, висипав її вміст на ліжко, сховав коробку під куртку і вибіг з кімнати.
— Ти куди? — поцікавився батько, поглянувши на сина поверх вечірньої газети.
— Я зараз повернуся.
— Мати сказала, що вже час вечеряти. Ти що, не почув?