— Я зараз повернуся. Це важливо.
Томмі рвучко розчахнув вхідні двері, і в помешкання війнуло вечірнім повітрям, легким і прохолодним.
— Обіцяю, це справді важливо.
— Десять хвилин, — Вінз Джексон поглянув на годинник. — Ані хвилиною довше. А то залишишся без вечері.
— Так, десять хвилин, — Томмі хряснув дверима і збіг сходами у темряву.
Крізь щілину під дверима до помешкання Біллінґза і замкову шпарку лилося миготливе світло.
Томмі мить повагався, а потім постукав. Деякий час було тихо, а тоді почулося шарудіння і човгання важких кроків. Двері прочинилися, містер Біллінґз визирнув у коридор.
— Вітаю, — сказав Томмі.
— Ти повернувся! — Біллінґз прочинив двері ширше, і Томмі швидко зайшов досередини.
— Ти щось забув?
— Ні.
Біллінґз зачинив двері.
— Сідай. Може, тебе чимось пригостити? Хочеш яблуко або молока?
— Ні, — Томмі нервово походжав кімнатою, проводячи рукою по поверхнях, беручи до рук книжки, аркуші паперу, жмути газетних вирізок.
Біллінґз спочатку спостерігав за хлопцем, а потім повернувся до свого письмового столу і, зітхаючи, всівся на стілець.
— Я, мабуть, повернуся до звіту, вже скоро маю його закінчити. — Він постукав по стосу нотаток поруч. — Це вже останні, а тоді я поїду звідси і подам свою доповідь разом із рекомендаціями.
Біллінґз схилився над масивною друкарською машинкою і занурився у роботу. Кімнату заповнив безугавний стукіт старезної машинки. Томмі розвернувся і вийшов на балкон.
З вечірньою прохолодою балкон поринув у непроглядний морок. Хлопець зупинився, звикаючи до темряви. Згодом він уже міг розгледіти лантухи з добривами, розхитаний стілець, а посередині — дерев’яну раму, накриту дротяною сіткою, і купи грязюки з травою.
Томмі озирнувся в бік кімнати. Поринувши у роботу, Біллінґз зсутулився за машинкою. Темно-синій піджак висів на спинці стільця. Старий працював у жилеті, підкотивши рукава сорочки.
Хлопчик присів навпочіпки біля рами, тихенько витяг з-під поли куртки сигарну коробку і зняв кришку. Ухопивши сітку, він відтяг її вбік, вивільнивши від цвяшків, що кріпили її до рами. Всередині рами почувся тривожний писк. Заворушилася суха трава, немов хтось намагався у ній сховатися.
Томмі просунув руку під сітку, промацуючи траву і рослини. Його пальці зімкнулися на чомусь, на мініатюрній істоті, що з жахом звивалася й викручувалася з переляку. Він опустив її у коробку і потягнувся по наступну.
Невдовзі він переклав їх усіх, усіх дев’ятьох, у дерев’яну сигарну коробку.
Він закрив кришку, заховав коробку під полою куртки і повернувся до кімнати.
Біллінґз неуважно відірвався від своєї роботи, тримаючи в одній руці олівець, а в другій — кілька аркушів паперу.
— Хочеш зі мною поговорити? — запитав старий, піднявши окуляри на лоба.
Томмі заперечливо похитав головою.
— Мені вже час.
— Так скоро? Та ти ж тільки-но прийшов!
— Мушу йти, — Томмі прочинив двері у коридор. — Добраніч.
Біллінґз втомлено потер лоба, його обличчя було заклопотаним.
— Гаразд, хлопче. Може, ще побачимося до мого від’їзду, — він знову схилився над своєю масивною машинкою.
Томмі зачинив за собою двері і збіг сходами надвір. Коробка з-під сигар на його грудях тремтіла і смикалася. Дев’ятеро. Тепер усі дев’ятеро були в нього. Тепер всі вони належали йому — а більше таких немає ніде в цілому світі. Його план спрацював бездоганно!
Він щосили дременув додому.
У гаражі Томмі знайшов стару клітку, в якій вони колись тримали білих щурів. Почистивши її, він відніс клітку нагору до своєї кімнати, настелив на дно паперу, поставив тарілку з водою і насипав трохи піску.
Упорядкувавши клітку, він випустив туди істот із сигарної коробки.
Дев’ятеро крихітних людей збилися докупи рожевим гуртом посеред клітки. Хлопчик причинив дверцята, міцно їх закрутив і відніс клітку на тумбочку, а щоб зручніше було спостерігати, підсунув стільця.
Дев’ятеро крихіток нерішуче заворушилися, обстежуючи клітку. Серце Томмі аж закалатало від захвату.
Йому вдалося забрати їх у Біллінґза. Тепер вони належать йому, а Біллінґз не знає ні де він живе, ні навіть як його звати.
Крихітки говорили між собою. Їхні антени швидко рухалися, як у мурашок. Один із чоловічків підійшов до стінки клітки, ухопився за дротину і почав оглядати кімнату. До нього підійшла жінка. Обоє були голі. За винятком волосся на головах, їхні тіла були рожеві й гладенькі.
Томмі заходився придумувати, чим би їх нагодувати. З великого холодильника на кухні він дістав трохи сиру і бутерброд, покришив трохи хліба і листочків латуку, а ще налив у блюдце молока.
Молоко і хліб їм сподобалися, але м’яса вони не чіпали. З листочків латука вони почали робити хатинки.
Томмі був зачарований. Наступного дня він спостерігав за ними весь ранок перед школою, потім в обід, а потім аж до самої вечері.
— Що в тебе там? — запитав за вечерею батько.
— Нічого.
— Ти ж не приніс якусь гадюку? — сторожко запитала мати. — Хлопче, якщо ти приволік ще одну гадюку...
— Та ні, — похитав головою Томмі, запихаючись їжею. — То не гадюка.
Він доїв і метнувся до себе нагору.
Мініатюрні істоти вже добудували свої хатки з листя латука. Одні були всередині, інші походжали по клітці, обстежуючи її.
Томмі всівся біля тумби і спостерігав за ними. Вони були кмітливі, значно кмітливіші за білих щурів, що жили в нього раніше. І охайніші. Вони використовували насипаний для них пісок і були цілком ручні.
Трохи згодом Томмі зачинив двері кімнати. Затамувавши подих, він відімкнув і широко прочинив дверцята клітки, потягнувся рукою досередини, вхопив одного з чоловічків, витяг його з клітки й обережно розтиснув кулак.
Чоловічок, вчепившись за хлопцеву долоню, дивився на нього. Його антени ходили ходором.
— Не бійся, — сказав йому Томмі.
Чоловічок обережно звівся на ноги і пройшовся долонею до зап’ястка. Роззираючись навсібіч, він поволі вибрався на плече, зупинився і розглядав обличчя Томмі.
— А ти справді дуже малий, — прокоментував Томмі. Він узяв з клітки ще одного і поставив обох на ліжко. Вони довго походжали там, а інші тимчасом попідходили до відчинених дверцят клітки й уважно розглядали тумбу. Один захопився гребінцем Томмі й обстежив його, смикаючи за зубці. Затим підійшов ще один. Обидві крихітки почали безуспішно смикати й шарпати гребінець.
— Чого ви хочете? — запитав Томмі. Втомившись, вони зрештою здалися, але одразу натомість знайшли маленький п’ятицентовик, що лежав поруч. Одному чоловічкові вдалося підняти монетку і покотити. Монетка розігналася й покотилася до краю столика. Сполошені чоловічки побігли за нею. Копійка впала додолу.
— Обережно, — попередив Томмі. Він боявся, аби з ними чогось не сталося. Надто багато він мав щодо них планів. Для них легко буде придумати різних трюків — як для бліх у цирку: тягати малесенькі возики, кататися на гойдалках, ковзати з гірок, запускати якісь механізми. Він натренує їх, а потім показуватиме за гроші.
Може, він поїде з ними на гастролі, може, про нього навіть напишуть у газеті. Його розум гарячково працював. Перед ним відкривалася безліч можливостей, але починати треба повільно і обережно.
Наступного дня Томмі приніс одного чоловічка до школи. Він посадив його у баночку з-під варення і поклав до кишені, попередньо пробивши у кришці дірки, щоб той не задихнувся.
Під час перерви він показав його Дейву і Джоан Грантам. Друзі були у захваті.
— Де ти його взяв? — запитав Дейв.
— Це вже моя справа.
— Воно не продається?
— Це — не воно, це — він.
Джоан зашарілася.
— На ньому нічого немає. Було б добре, якби ти його зараз же одягнув.
— А ти могла б для них щось пошити? У мене ще вісім таких. Четверо чоловічків і четверо жіночок.
Джоан була в захваті.
— Та звісно, змогла б, якщо ти даси мені одного з них.