ДОБУДУВАЛИ ТИХООКЕАНСЬКУ ПІДЗЕМКУ НАЛАГОДЖЕНО СПОЛУЧЕННЯ З АЗІЙСЬКИМ КОНТИНЕНТОМ
Тримаючи руки в кишенях, він ішов далі від роздоріжжя, шукаючи будинок Фарлі.
Ось уже й магазин «Світотворення» з його примітним гаслом «Придбай свій власний світ!», далі — коротенька обсаджена травою алея, що вела до спадистого, з навісом на фасаді, ґанку. Три сходинки, зроблені під мармур. На вході Гал махнув долонею перед кодовим променем, і двері розчинилися.
Всередині панувала тиша. Гал відшукав трубопідйомник на другий поверх і роззирнувся. Ніде нікого. Його обвівав струмінь теплого повітря, змішаного із ледь чутними запахами — запахами страв, людей і знайомих речей. Хіба вже всі порозходилися? Але ж ні. Сьогодні лише третій день. Вони десь тут, мабуть, на даху на терасі.
Він піднявся на другий поверх, де теж не було ні душі, але вже стиха долинали якісь звуки. Спочатку сміх, потім — чоловічий голос, потім — жіночий. Можливо, Джулії — принаймні він на це сподівався. Сподівався, що вона ще при свідомості.
Зібравши волю в кулак, він навмання натиснув кнопку перших-ліпших дверей. На третій-четвертий день конкурсних вечірок іноді ставало жорсткіше. Двері розчинились, але в кімнаті нікого не було. Дивани, порожні фужери, попільнички, використані тюбики для еротичної стимуляції, безладно розкиданий одяг.
Несподівано з’явилася Джулія Марлоу під руку з Максом Фарлі, а за ними — ще люди, ціла юрба. Збуджені, розпашілі, з блискучими, наче в лихоманці, очима. Увійшовши до кімнати, всі зупинилися.
— Нейте! — Джулія відпустила Фарлі і захекано підійшла до Гала. — Що, вже так пізно?
— Та вже третій день, — відказав Гал. — Привіт, Максе.
— Привіт, Гале. Всідайся зручніше і почувайся як удома. Може, щось вип’єш?
— Нічого не хочу. Не маю часу. Джуліє...
Фарлі зробив знак роботові-офіціанту і підхопив два фужери з його таці на грудях.
— Тримай, Гале. На одну склянку часу в тебе вистачить.
У дверях з’явився Барт Лонґстріт зі стрункою білявкою.
— Гале, ти вже тут? Ти не рано?
— А це вже третій день. Я по Джулію, якщо вона не передумала.
— Не забирайте від нас Джулії, — запротестувала струнка білявка. Її сукня була абсолютно прозорою для бокового зору і темно-синьою, якщо дивитися прямо.
— Члени журі у вітальні якраз виносять своє рішення. Лишайтеся. Зараз починається найцікавіше. — Вона підморгнула йому, її повіки були густо вкриті блакитною тушшю, очі — скляні й очманілі.
Гал подивився на Джулію.
— Якщо ти хочеш лишитися...
Джулія нервово взяла його за руку, присунулася ближче і, не припиняючи силувано посміхатися, прошепотіла йому на вухо:
— Нейте, заради Бога, забери мене звідси. Тут нестерпно. Прошу тебе!
Гал вловив її напружений тон, помітив побляклі від утоми очі. Він відчув німотне напруження, що судомами пройшло її напнутим до краю тілом.
— Гаразд, Джуліє, ми йдемо. Може, хочеш поснідати? Коли ти востаннє їла?
— Точно не знаю. Десь два дні тому. — Її голос затремтів. — Журі саме виносить рішення. Господи, Нейте! Тобі варто було б це побачити...
— Ніхто звідси не піде, доки журі не оголосить рішення, — пробурчав Фарлі. — Думаю, вони вже майже закінчили. Ти не подавався на конкурс Гале?
— Ні.
— Але ж як? Ти ж власник...
— Зовсім ні. — У Галовому голосі забриніли іронічні нотки. — У мене немає власного світу, Максе. Не хочу на це навіть дивитися.
— Ну, ти багато втрачаєш. — Макс одурманено усміхнувся, похитуючись на підборах. — Тепер саме час. Це найкрутіша конкурсна вечірка за останні тижні, але справжня розвага почнеться після оголошення рішення журі. А все це — лише прев’ю.
— Я знаю, — Гал енергійно потяг Джулію до труболіфта на нижній поверх. — Ще побачимося. Бувай, Барте. Подзвони мені, як виберешся звідси.
— Стійте! — раптом вигукнув Барт, схиливши голову набік. — Обговорення закінчилося, зараз оголошуватимуть переможця. — Він рушив до вітальні, і збуджена юрба кинулася за ним. — Гале, Джуліє, ви йдете?
Гал поглянув на дівчину.
— Добре, ми ще хвильку побудемо. — Вони неохоче пішли за іншими.
Стояв страшенний галас. У переповненій чоловіками й жінками вітальні панував хаос.
— Я виграла! — в екстазі заверещала Лора Беккер. Люди товпилися навколо неї і проштовхувалися до столу журі, вихоплюючи свої конкурсні роботи. Їхні голоси ставали все гучнішими, зливаючись у нестримний безладний гамір. Роботи-служники спокійно і швидко відсунули на безпечну відстань меблі й апаратуру, звільнивши площу для гостей. Кімнату заповнювало нестримне шаленство масового психозу.
— Я так і знала! — пальці Джулії впилися у Галову руку. — Нумо, тікаймо звідси, бо зараз почнеться.
— А що має початися?
— Ти їх взагалі чуєш? — в очах Джулії зблиснув страх. — Ходімо, Нейте! З мене годі, я цього просто не витримаю.
— А я тебе попереджав.
— О так, ти попереджав, — усміхнулася Джулія, вихоплюючи своє пальто з рук робота-служника. Вона похапцем накинула його на плечі. — Я визнаю, ти справді мене попереджав. Але тепер, заради Бога, ходімо звідси.
Вона крутнулась і почала протовплюватися крізь людську масу до ліфта.
— Ходімо звідси. Краще поснідаймо. Ти мав рацію. Такі речі не для нас.
Лора Беккер, огрядна жінка середнього віку, проштовхувалася до трибуни поруч із членами журі. В руках вона тримала свою конкурсну роботу. Гал на мить зупинився, спостерігаючи, як тілиста жінка продиралася крізь натовп, розглядаючи її хімічно підкориговані правильні риси, посірілі й змарнілі у рівному світлі люстр. То був третій день змагань, і на обличчях багатьох ветеранів уже прозирали наслідки цього дійства, навіть крізь штучну маску.
Лора дісталася до трибуни.
— Погляньте! — заволала вона, тримаючи в руках свою конкурсну роботу. Прозора сфера «Світотворення» виблискувала. Гал мимохіть замилувався сферою. Якщо світ всередині був такий же чудовий, як сама сфера...
Лора покрутила сферу в руках, та світилася й мерехтіла. Повний зал людей притих, захоплено розглядаючи роботу переможниці, штучний світ, що залишив позаду роботи інших учасників.
Світ Лори Беккер був шедевром, навіть Гал мусив це визнати. Жінка додала збільшення, сфокусувавшись на центральній планеті системи. Залом прокотився гул захоплених голосів.
Лора ще додала збільшення. Центральна планета виросла, показався блідо-зелений океан, що межував з невисоким узбережжям. У фокусі з’явилося місто: височенні споруди і широкі вулиці — прекрасні стрічки із золота і сталі. Зігріваючи місто, вгорі сяяли два сонця. Унизу діловито копошилися міріади мешканців.
— Дивовижно, — тихо констатував Барт Лонґстріт, підійшовши до Гала. — А втім, ця карга ошивається тут вже шістдесят років, тож не дивно, що вона перемогла. На моїй пам’яті вона не пропустила жодного конкурсу.
— Непогано, — визнала сухо Джулія.
— Тобі що, не цікаво? — запитав Лонґстріт.
— Цілковито байдуже!
— Лора хоче звідси піти, — пояснив Гал, проштовхуючись до ліфта. — Побачимося, Барте.
Барт Лонґстріт кивнув.
— Я розумію, про що ти, і значною мірою погоджуюся. Ти не проти, якщо я...
— Дивіться! — вигукнула Лора Беккер, її обличчя розчервонілося. Вона налаштувала збільшення на максимум. Можна було розібрати навіть окремі деталі мініатюрного міста. — Ви їх бачите? Бачите?!
Тепер у фокусі було чітко видно мешканців міста. Нескінченними потоками вони поспішали у своїх справах. В авто і пішки. Крізь павутиння провулків між будинками. Невимовно привабливі.
Важко дихаючи, Лора піднесла свою світосферу якомога вище і оглядала залу, її очі яскраво спалахнули і хворобливо заблищали. Захоплений гул наростав. Чимало інших сфер, затиснутих нетерплячими, охопленими пристрастю руками, здійнялося вгору, десь на рівень грудей.
Рот Лори розтулився. По зморшках її обвислого обличчя потекла слина. Губи скривилися. Вона піднесла сферу над головою, її драглисті груди при цьому судомно посмикувалися. І враз обличчя жінки жахливо викривилося, гладке тіло сіпнулося, химерно вигнулося, і світосфера полетіла з її рук просто в трибуну перед жінкою.