Сфера розлетілася на друзки. З неї посипалися тисячі дрібних деталей з металу і пластику, сотні підпорок, рурок, інших цінних механізмів рясно всіяли підлогу.
І тут здійнявся страшенний гармидер. Конкурсанти, власники світів, кинулися трощити свої сфери — розбиваючи, розтоптуючи, розкришуючи делікатні механізми на порох. Чоловіки і жінки у нестямі, вивільненій за сигналом Лори Беккер, звивалися в оргії діонісійської хіті. Вони одну за одною порозбивали свої ретельно сконструйовані світосфери.
— Боже, — охнула Джулія, силкуючись вийти із зали. Лонґстріт і Гал не відставали.
Обличчя людей заливав піт, їхні очі почервоніли й вибалушилися. Широко роззявлені роти вивергали дикі звуки. Усі почали зривати, здирати з себе одяг. Якась дівчина упала на підлогу, її крики потонули у загальному ревищі. За нею, під натиском натовпу, впала ще одна. Люди, мов у забутті, товклися серед вигуків і зітхань. І звідусіль линув тріск розбитого скла і розтрощеного металу. Світосфери руйнувалися одна за одною.
Побіліла Джулія витягнула Гала з зали. Вона затремтіла і заплющила очі.
— Я знала, що так буде. До цього йшло усі три дні. Кінець. Вони розтрощили все, усі світосфери.
За ними вийшов Барт Лонґстріт.
— Придурки! — здригнувшись, він закурив. — Що на них найшло? Таке бувало й раніше, що вони починали трощити усі свої витвори, але ж у цьому немає сенсу.
Гал підійшов до ліфта.
— Пішли з нами, Барте. Розкажу тобі за сніданком, що я про це все думаю, хай навіть моя думка й не дуже цінна.
— Заждіть. — Він узяв з рук робота свою світосферу. — Моя конкурсна робота. Не хочу, щоб вона загубилася.
Він поквапився услід за Галом і Джулією.
— Ще кави? — запитав Гал, роззираючись.
— Не треба, — протягнула Джулія, зітхнула і відкинулась на стільці. — Мені й так добре.
— Я тоді ще собі доллю, — сказав Барт і посунув свою чашку до кавового автомата. Той наповнив її і повернув.
— А тут чудове місце, Гале.
— Ти хіба не був тут раніше?
— Я так далеко не заїжджаю. Не був у Канаді цілу вічність.
— Розказуй, що думаєш, — втрутилася Джулія.
— Так, давай, ми радо послухаємо, — додав Барт.
Гал сидів мовчки. Він задумливо дивився через стіл на залишену на підвіконні Бартову світосферу, не звертаючи уваги на тарілки з їжею перед ним.
— «Придбай свій власний світ!» — процитував Гал з іронічною посмішкою. — Чудове гасло.
— Його вигадав сам Пекмен, — втрутився Барт. — Ще замолоду. Майже століття тому.
— Так давно?
— Пекмен омолоджується. Людина його статків може це собі дозволити.
— Ну звісно. — Гал поволі підвівся, пройшовся через залу і повернувся зі сферою.
— Можна? — запитав він Барта.
— Вперед.
Гал покрутив регулятори на поверхні сфери. У фокусі замиготіла внутрішня картина пристрою: мініатюрна планета, що поволі оберталася. Крихітне біло-блакитне сонце. Він додав збільшення, і планета постала у більшому масштабі.
— Непогано, — незабаром зауважив Гал.
— Примітивна стадія, пізній юрський період. Мені бракує хисту, не можу розвинути їх бодай до рівня ссавців. Це моя шістнадцята спроба, і жодного разу не вдалося пройти далі.
Перед ними були густі джунглі, що парували смердючою гниллю. Величезні силуети посмикуючись перебігали серед зіпрілих папоротей і твані. Скручені, блискучі тіла рептилій, паруючі силуети, що піднімалися з вкритої багном поверхні.
— Вимкни, — пробурмотіла Джулія. — Я вже надивилася на таке. На конкурсі ми їх сотні передивились.
— Я не мав жодного шансу, — Барт забрав сферу і вимкнув. — Щоб виграти, замало юрського періоду. Дуже запекла конкуренція. Половина учасників змогли розвинути свої сфери аж до еоцену, і принаймні десятьом вдалося дійти до пліоцену. Лорина робота не набагато випередила інших. Я нарахував декілька розвинутих цивілізацій, що вже дійшли до містобудівництва, але цивілізація її світу за розвитком майже дорівнялася до нашої.
— Шістдесят років, — зауважила Джулія.
— Так, вона довго до цього йшла, старанно працювала.
Вона одна з тих, для кого це не просто гра, а справжня пристрасть, спосіб життя.
— А тоді вона її розтрощила, — замислено сказав Гал. — Розбила на друзки світ, над яким працювала роками. Спочатку супроводжувала від періоду до періоду, усе вище й вище, — а потім розтрощила на мільйон уламків.
— Але чому? — запитала Джулія. — Навіщо, Нейте? Навіщо вони це роблять? Доводять ці світи до такого високого рівня, а потім нищать свою ж роботу.
Гал відкинувся на стільці.
— Це почалося, — почав він своє пояснення, — коли ми не знайшли життя на жодній з відкритих планет, коли наші експедиції повернулися з порожніми руками. Вісім планет — і всі без ознак життя, ні до чого не придатні. Навіть жодного лишайника: самі піски і скелі, безкраї пустки. І так повсюди — аж до Плутона.
— З цим було важко змиритися, — погодився Барт. — Але це, звичайно, було задовго до наших часів.
— Та не так уже й давно. Он Пекмен пам’ятає ті часи, всього сто років тому. Ми довго очікували на появу космічних ракет, на польоти до інших планет. А тоді нічого не знайшли...
— Це як наче Колумб виявив, що світ насправді плаский, — втрутилась Джулія. — Що є край, за яким — порожнеча.
— Навіть гірше. Колумб шукав коротший шлях до Китаю, але навіть якби не знайшов, у нас залишався б довший шлях. Натомість коли ми досліджували Сонячну систему і зазнали невдачі, це стало проблемою. Люди розраховували на ці нові світи, нові планети у космосі, на колонізацію. На контакт з іншими розумними істотами. На торгівлю, обмін мінералами та культурними продуктами. Але найбільший захват викликали пошуки планет з чудернацькими формами життя.
— А натомість...
— Натомість не знайшли нічого, окрім мертвих скель та уламків гірських порід. Жодних сприятливих умов для життя, чи то нашого, чи будь-якого іншого. Всі прошарки суспільства охопило гірке розчарування.
— І тоді Пекмен випустив свої світосфери, — промимрив Барт. — «Здобудь свій власний світ!» Поза Террою не було жодного місця, куди можна податися. Жодного іншого світу, вартого подорожі. Неможливо було залишити Терру й полетіти кудись іще. Але натомість можна...
— Але натомість можна було створити власний світ, навіть лишаючись вдома, — сумно усміхнувся Гал. — Ви знаєте, що він уже підготував версію для дітей. Такий собі підготовчий комплект, щоб дитина розібралася з засадами світотворення ще до того, як матиме власну сферу.
— Але ж погодься, Нейте, — наполягав на своєму Барт, — спочатку сфери здавалися хорошою ідеєю. Раз ми не можемо залишити Землю, то будемо принаймні будувати свої світи тут. Світи на субатомному рівні у контрольованих контейнерах. Ми створюємо життя в субатомному світі, підкидаємо проблем, щоб воно почало еволюціонувати, намагаємося підштовхувати його до все розвиненіших стадій. В теорії, у цій ідеї немає нічого поганого. Щонайменше це творчий відпочинок, на противагу, скажімо, пасивному перегляду телепрограм. Світотворення, насправді, — це найвища форма мистецтва. Вона витіснила всі інші розваги — пасивне споглядання спортивних змагань, музику і живопис.
— Але потім щось пішло не так.
— Не одразу, — заперечив Барт. — Спочатку це була творчість. Кожен купив собі по сфері й взявся будувати власні світи, безупинно розвивав у них життя. Ми витворювали, контролювали. Змагалися з іншими, намагаючись створити найдосконаліший світ.
— І це вирішило ще одну проблему, — додала Джулія. — Проблему вільного часу. Коли роботи почали виконувати всю роботу, обслуговувати нас і задовольняти всі наші потреби...
— Так, це була проблема, — погодився Гал. — З’явилося забагато вільного часу. Жодної роботи. Оце, та ще розчарування в тому, що наша Земля у всій Сонячній системі виявилась єдиною придатною для життя планетою.
— Здавалося, що Пекменові сфери вирішили обидві ці проблеми, але щось все ж пішло не так, щось змінилося. Я це одразу відчув. — Гал загасив сигарету і закурив наступну. — Щось змінилося десять років тому, і відтоді ситуація дедалі гіршає.