Здійнявся галас. Чоловіки і жінки позіскакували зі своїх місць й у захваті почали щось вигукувати. Фон Штерн перестав читати і стояв з посірілим спокійним лицем, тримаючи в руках пластину і чекаючи, доки стихне шум.
Форест Пекмен застиг із заплющеними очима і сплетеними перед собою руками. Робот-помічник притримував його тіло металевими щитками безпеки.
— Чули? — крикнув Лонґстріт, проштовхуючись до них.
Він поглянув спочатку на субтильну, зсохлу постать, яку підтримував робот, а потім — на Гала з Джулією.
— То що скажеш, Гале? Ходімо звідси геть — і давай святкувати.
— Я проведу тебе додому, — сказав Гал до Джулії, роззираючись у пошуках міжконтинентального лайнера. — Шкода, що ти живеш так далеко. До Гонґ-Конґа збіса далеко добиратися.
Джулія вхопила його за рукав.
— Але ж ти можеш і сам відвезти мене додому. Забув? Тихоокеанська підземка, ми вже маємо сполучення з Азією.
— А й справді, — Гал відчинив дверцята свого наземного авта, і Джулія ковзнула всередину. Гал всівся за кермо і закрив дверцята.
— Закрутився через усе це й забув. Може, тепер ми частіше бачитимемося? Я був би не проти поїхати у Гонґ-Конґ у відпустку на кілька днів. Може, ти б мене запросила?
Він запустив авто по маршруту, прокладеному променем дистанційного керування.
— А тепер розказуй, — попросила Джулія. — Я хочу знати все, що розповів Барт.
— Та більше нічого нового. Вони давно знали, що щось назріває, тому він і не дуже переймався через «Світотворення». Він уже знав, що на фоні цих новин все інше стане неважливим.
— А чому він тобі про це не сказав?
Гал криво посміхнувся.
— Навіщо? А раптом би інформація не підтвердилася? Він хотів дочекатися, доки з’являться неспростовні докази, і він знав, яким буде результат. — Гал вказав жестом на вулицю. — Ось, тільки поглянь.
З будинків і підземних фабрик обабіч дороги враз висипала збуджена юрба чоловіків і жінок. Некерований натовп заполонив увесь вільний простір. Люди щось вигукували, підкидали в повітря речі, кидали з вікон папірці, носили одне одного на плечах.
— Вони дають вихід своїм емоціям, — пояснив Гал. — Так і має бути. Барт каже, що в Арктурі є сім чи вісім родючих планет. Деякі з них заселені, а на деяких — лише ліси й океани. Торговці звідти запевняють, що в більшості позагалактичних систем є принаймні по одній планеті, придатній до життя. Колись дуже давно вони вже відвідували і нашу систему. Ймовірно навіть, що наші пращури з ними торгували.
— То виходить, що в нашій галактиці все ж є життя?
Гал усміхнувся.
— Якщо вони кажуть правду. І той факт, що вони існують, сам по собі вже є достатнім підтвердженням.
— Отже, більше жодних світосфер.
— Так, — він кивнув.
Жодного більше «Світотворення». Вони вже викидають товар. Можливо, уряд забере запас наявних сфер і опечатає десь на складах, щоб мешканці мікросвітів самі вирішували свою подальшу долю.
Знищення ретельно виплеканих культур у невротичному запалі відійде в минуле. Домівки живих істот більше не будуть руйнуватися заради розваги людей, що страждають від нудьги й апатії.
Джулія розсміялась і пригорнулася до Гала.
— Тепер ми можемо цим не перейматися. Звісно, я тебе запрошую. Якщо хочеш, ми можемо навіть оформити документи на співжиття...
Гал раптом перехилився вперед і завмер.
— А де підземка? — запитав він. — Ми ж ось-ось маємо в неї в’їжджати.
Спохмурнівши, Джулія пильно дивилася на дорогу.
— Тут щось не так, пригальмуй.
Гал витиснув гальма. Попереду блиснув сигнал перешкоди.
Зусібіч зупинялися автомобілі, переходячи на аварійні смуги.
Він зупинив машину. Угорі пролітали реактивні крейсери, гул їхніх двигунів порушував вечірню тишу. Полем бігала дюжина чоловіків у формі, скеровуючи автоматичну свердлову вежу.
— Якого біса... — пробурмотів Гал. Вимахуючи сигнальним ліхтариком, до машини підійшов солдат.
— Повертайте назад. Нам потрібні усі смуги.
— Але ж...
— Що сталося? — запитала Джулія.
— Підземка. Землетрус десь посередині, обвали у десяти місцях.
Солдат рушив геть. Поруч у вагонетці промчали роботи-будівельники, налаштовуючи на ходу обладнання.
Джулія і Гал дивилися одне на одного.
— О Господи, — пробурмотів Гал. — У десяти місцях. Там же мабуть було повно машин.
Приземлився літак Червоного Хреста. Один за одним до нього рушили візки, з яких вивантажували поранених.
З’явилося двоє рятувальників. Вони відчинили двері Галового авто і сіли на заднє сидіння.
— Відвезіть нас у місто. — вони були вкрай виснажені. — Нам треба більше людей. Поквапся.
— Так, звісно, — Гал знову запустив двигун і почав розганятися.
— Як це сталося? — поцікавилась Джулія, звертаючись до одного похмурого втомленого чоловіка, який несамохіть погладжував порізи у себе на шиї і щоках.
— Землетрус.
— Але чому? Хіба коли будували підземку...
— Дуже потужний землетрус. — Чоловік знесилено похилив голову. — Ніхто такого не очікував. Страшні жертви. Тисячі машин, десятки тисяч людей.
Інший чоловік пробурчав:
— Кара Господня.
Гал враз заціпенів, його очі зблиснули.
— У чому річ? — запитала Джулія.
— Пусте.
— Точно? Може, щось таки сталося?
Гал не відповів. Він глибоко замислився, на його обличчі проступила гримаса здивування і жаху.
Сніданок у сутінках
— Тату, ти відвезеш нас сьогодні до школи? — квапливо запитав Ерл, виходячи з ванної.
Тім Маклін налив собі другу чашку кави.
— Могли б і самі пройтися, діти. Машина в гаражі.
— Там дощ, — надулася Джуді.
— Ні, дощу немає, — виправила сестру Вірджинія і відсунула штору. — Там туман, а не дощ.
— Дайте-но я гляну. — Мері Маклін витерла руки й відійшла від умивальника. — Який дивний день! Це справді туман? Більше схоже на дим, нічого не розгледіти. А що казали у прогнозі?
— Я не зміг нічого знайти по радіо, — відповів Ерл. — Суцільні шуми.
Тім розсердився.
— Ця бісова штука знову зламалася? Я ж наче щойно її лагодив. — Він підвівся, сонно підійшов до приймача й почав гратися з налаштуваннями. Троє дітей снували довкола нього, збираючись до школи. — Дивно, — зрештою сказав Тім.
— Я пішов, — оголосив Ерл, прочиняючи двері.
— Зачекай на сестер, — наказала для порядку Мері.
— Я готова, — озвалася Вірджинія. — Який у мене вигляд?
— Виглядаєш чудово, — відповіла Мері, цілуючи її.
— Я зателефоную в службу радіоремонту з офісу, — сказав Тім.
Раптом він замовк. Перед дверима кухні стояв Ерл, блідий і мовчазний, з розширеними від жаху очима.
— Що трапилося?
— Я... Я повернувся.
— Що таке? Ти захворів?
— Я не можу піти до школи.
Усі витріщилися на нього.
— Що трапилося? — Тім схопив сина за руку. — Чому ти не можеш піти до школи?
— Вони... Вони мене не пустять.
— Хто?!!
— Солдати. — Хлопця прорвало. — Надворі озброєні солдати. І вони йдуть сюди.
— Йдуть? Йдуть сюди? — перепитав розгублено Тім.
— Вони йдуть сюди і збираються... — Ерл затнувся, нажаханий. З ґанку долинув тупіт важких чобіт. Удар. Тріск дерева. Голоси.
— Боже мій, — видихнула Мері. — Тіме, що відбувається? Тім зайшов до вітальні, його серце боляче калатало. Перед дверима стояли троє чоловіків у сіро-зеленій формі, обвішані зброєю і складним плетивом обладнання. Трубки і шланги, метри товстих кабелів, втулки і шкіряні лямки, антени, химерні маски. За масками Тім розгледів втомлені неголені обличчя, червоні очі, що дивилися на нього з відвертою ворожістю.