Один із солдатів різко скинув рушницю на плече, націлившись просто в Макліна. Тім отупіло дивився на нього. Рушниця. Довга і тонка, як голка. Прикріплена до мотка трубок.
— Що ви, заради... — почав було він, але солдат миттю його урвав.
— Ти хто? — голос був грубим, гортанним. — Що ти тут робиш? — він відсунув маску. Обличчя під нею було брудним, хворобливо-жовту плоть вкривали порізи і шрами від віспи. Кількох зубів бракувало, кілька були зламані.
— Відповідай! — наказав другий солдат. — Що ти тут робиш?
— Показуй документи, — сказав третій. — Глянемо твій секторальний номер. — Його погляд застиг на дітях і Мері, що німо стояли біля дверей їдальні. Його щелепа відвисла.
— Жінка!
Троє солдатів здивовано вирячилися на них.
— Що це в біса таке? — запитав вражено перший. — Як довго ця жінка тут перебуває?
Тім нарешті оговтався.
— Це моя дружина. Хіба це...
— Твоя дружина?! — не повірили вони.
— Мої дружина і діти. Заради Бога!
— Твоя дружина? І ти привів її сюди? Та ти, мабуть, збожеволів!
— У нього попелова хвороба, — сказав один із них, опустив рушницю й пройшов через вітальню до Мері. — Ходімо, мала. Ти підеш з нами.
Тім кинувся на них.
Його вдарило силовим щитом, і він розпластався. Зусібіч насунула темрява, у вухах дзвеніло. Голова пульсувала, усе розпливалося. Перед очима рухалися невиразні силуети. Голоси.
Кімната. Тім зосередився.
Солдати заганяли назад дітей. Один із них схопив Мері за руку й надірвав сукню, оголюючи плечі.
— Чорт! — прогарчав солдат. — Він притяг її сюди, а вона навіть не щеплена!
— Забирайте її із собою.
— Слухаюсь, капітане, — солдат потягнув Мері до вхідних дверей. — Зробимо з нею, що зможемо.
— Малих теж беріть, — капітан махнув іншому солдатові, що стояв поруч з дітьми. — Я не розумію. Ні масок. Ні документів. І як у цей будинок не поцілили? Вчора ж був найгірший вечір за останні місяці!
Попри біль, Тім підвівся. У роті була кров, зір затуманило.
Він сперся на стіну.
— Послухайте, — протягнув він. — Заради Бога.
Капітан здивовано витріщився на кухню.
— Це... їжа?! — він повільно пройшов крізь їдальню. — Гляньте!
Інші солдати увійшли за ним, забувши про Мері та дітей.
Вони зачудовано оточили стіл.
— Тільки погляньте на це!
— Кава! — один із солдатів схопив кавник, почав жадібно пити, але похлинувся і пролив трохи на кітель. — Гаряча. Боже, гаряча кава!
— І вершки! — інший солдат розчахнув дверцята холодильника. — Погляньте: молоко, яйця, масло, м’ясо. — Йому відібрало мову. — Та тут повно їжі!
Капітан зник у комірчині. Він вийшов, тримаючи в руках ящик з консервованим горошком.
— Забирайте решту, не лишайте нічого. Повантажимо все у змію.
Він з грюкотом поставив ящик на стіл і не зводячи очей з Тіма заходився порпатися у своєму брудному кітелі, аж доки видобув сигарету. Капітан закурив повільно, зосередивши погляд на Тімові.
— Гаразд, — сказав він. — Послухаємо, як ти це поясниш.
Тім розкрив рота — й одразу ж стулив його. Жодного звуку. В його голові було порожньо. Він не міг думати.
— Звідки ви взяли їжу, звідки усі інші речі? — капітан обвів рукою кухню. — Посуд, меблі. Чому в цей будинок не влучили? Як ви пережили вчорашній обстріл?
— Я... — Тім затнувся.
Капітан зловісно на нього наступав.
— Жінка, діти, усі ви. Що ви тут робите? — його голос був різким. — Тобі, шановний, варто це якось пояснити. Або ти поясниш, що ви тут робите, або нам доведеться усіх вас спалити.
Тім всівся за стіл і судомно, глибоко вдихнув, намагаючись зосередитися. Його тіло нило, руки тремтіли. Він витер закривавленого рота, дістав хустку й виплюнув у неї шматки поламаного кутнього зуба.
— Ну ж бо, — поквапив капітан.
Мері й діти прослизнули назад до кімнати. Джуді плакала, обличчя Вірджинії застигло від шоку, Ерл зблід і дивився на солдатів широко розплющеними очима.
— Тіме, — запитала Мері, поклавши руку йому на плече. — З тобою все гаразд?
Тім кивнув.
— Я в порядку.
Мері натягла сукню назад на плечі.
— Тіме, їм це так не минеться. Хтось обов’язково прийде. Поштар, сусіди. Вони не можуть просто...
— Стули рота, — відрізав капітан, його очі дивно зблиснули. — Поштар? Про що ти взагалі говориш? — він простягнув руку. — Покажи свою жовту картку, мала.
— Жовту картку? — розгублено перепитала Мері.
Капітан потер щелепу.
— Ні жовтої картки, ні масок, ні документів.
— Вони заги, — сказав один із солдатів.
— Можливо, а може й ні.
— Вони заги, капітане. Нам краще спалити їх, щоб не ризикувати.
— Тут коїться щось дивне, — відповів капітан, смикнув за шворку на шиї і витяг приєднану кабелем коробочку. — Я викличу сюди поліка.
— Поліка? — солдати занервували. — Не треба, капітане. Ми й самі розберемося, не кличте нікого. Полік нас нагне, і ми ніколи...
— Дайте Мережу Б, — сказав у передавач капітан.
Тім поглянув на Мері.
— Послухай, люба. Я...
— Стули рота, — солдат штурхнув його. Тім замовк.
— Мережа Б, — завищала коробка.
— Є вільний полік? Ми натрапили на щось дивне. П’ятеро осіб. Чоловік, жінка, троє дітей. Жодних масок чи документів, жінка не щеплена, будинок геть неушкоджений. Меблі, побутова техніка, біля двохсот фунтів їжі.
Оператор завагався.
— Так. Полік зараз виїде, лишайтеся там і не дайте їм втекти.
— Не дамо. — Капітан запхав коробку назад під одяг. — Полік зараз буде, а тимчасом давайте повантажимо їжу.
Знадвору долинув низький оглушливий гуркіт. Будинок струснуло, у буфеті брязкнув посуд.
— Боже, — сказав один із солдатів. — Десь близько.
— Сподіваюсь, щити протримаються до ночі. — Капітан підхопив ящик із консервованим горошком. — Беріть решту, маємо все винести до прибуття поліка.
Солдати теж нагребли їжі й рушили за ним до вхідних дверей будинку. Зі стежки їхні голоси були вже ледь чутними.
Тім підвівся.
— Залишайтеся тут, — сказав він кволо.
— Що ти надумав? — знервовано запитала Мері.
— Може, мені вдасться вибратися звідси. — Він побіг до чорного входу, неслухняними руками відсунув клямку, відчинив двері й вийшов на ґанок позаду. — Нікого не бачу. Якби ж тільки ми могли...
Він затнувся.
Довкола проносилися сірі хмари. Сірий попіл, що затуляв усе навколо. Проглядали лише невиразні тіні. Поламані силуети, тихі й нерухомі в сірості.
Руїни.
Понівечені будівлі, купи брухту, і повсюди — уламки. Він повільно спустився сходами. Бетонна стежка раптово уривалася, за нею все вкривали шлак і руїни. І більше нічого, нічогісінько, скільки сягав погляд.
Ніщо не ворушилося, ніщо не дихало, у сірій тиші не вчувалося жодного життя і жодного звуку. Лише блукаючі хмари попелу, шлак і нескінченні руїни.
Міста більше не було. Будинки були геть знищені, ні людей, ні життя. Похилені стіни, порожні, зяючі провалля. Серед уламків росли кілька темних травинок, і Тім схилився доторкнутися до них. Грубі, товсті стебла. І шлак. Це був металевий шлак, поплавлений метал. Тім підвівся.
— Поверніться в будинок, — наказав упевнений голос.
Тім заціпеніло обернувся. Позад нього на ґанку, вперши руки в боки, стояв невисокий чоловік із запалими щоками. Його очі були маленькими й блискучими, як дві вуглинки. Форма інакша, ніж була на солдатах, маска відсунута з обличчя. Шкіра жовтувата, трохи блискуча й щільно напнута на вилицях. Обличчя хворобливе, понівечене гарячкою і втомою.
— Хто ви? — запитав Тім.
— Даґлас. Політичний комісар Даґлас.
— То ви... з поліції?
— Саме так. А тепер повертайтеся, мені потрібні ваші відповіді, у мене до вас чимало запитань.
— Перша річ, яку я хочу знати, — сказав комісар Даґлас, — це як ваш будинок залишився неушкодженим.