Тім, Мері і діти сиділи рядком на дивані. Мовчазні й нерухомі, розгублені від шоку.
— То як? — поквапив їх Даґлас.
Тім нарешті спромігся на відповідь.
— Послухайте, — почав він. — Я не знаю. Я нічого не знаю. Ми прокинулися сьогодні вранці, як завжди, одягнулися і поснідали.
— На вулиці був туман, — підхопила Вірджинія. — Ми визирнули назовні й побачили туман.
— І радіо не працювало, — додав Ерл.
— Радіо? — худе обличчя Даґласа перекосилося. — Вже кілька місяців не було жодних аудіосигналів. Тільки для урядових цілей. Цей будинок, усі ви — я нічого не розумію. Якщо ви заги...
— Заги? Що воно таке? — запитала Мері.
— Це від «совєцькі війська загального призначення».
— Тобто почалася війна?
— Два роки тому напали на Північну Америку, — відказав Даґлас. — У 1978-му.
— У 1978-му? Тобто зараз 1980-й. — Тім осів. Раптом він потягнувся до кишені, дістав гаманець й кинув його Даґласові. — Гляньте ось на це.
Даґлас недовірливо розкрив гаманець.
— Що там?
— Бібліотечна картка, поштові квитанції. Подивіться на дати. — Тім розвернувся до Мері. — Здається, я зрозумів. Мені сяйнула ідея, коли я оглядав руїни.
— А ми виграємо? — втрутився Ерл.
Даґлас уважно розглядав гаманець Тіма.
— Дуже цікаво. Тут усе старе, видане сім або вісім років тому. — Його очі зблиснули. — Що ви намагаєтеся сказати? Що ви потрапили сюди з минулого? Що ви подорожуєте в часі?
До кімнати повернувся капітан.
— Змію завантажено, сер.
Даґлас коротко кивнув.
— Чудово. Ваш патруль може відбувати.
Капітан глянув на Тіма.
— Ви з ними розберетеся?
— Я про них подбаю.
Капітан віддав честь.
— Звісно, сер. — Він хутко зник у дверях. Надворі він і його люди вибралися на довгу тонку вантажівку, схожу на трубу, поставлену на гусеничні траки, і та з ледь чутним двигтінням рвонула геть.
За мить лишилися самі тільки сірі хмари й невиразні обриси зруйнованих будинків.
Даґлас походжав туди-сюди, оглядаючи вітальню, шпалери, світильники й крісла. Він узяв кілька журналів й побіжно їх проглянув.
— З минулого, але не з далекого минулого.
— Сім років.
— Хіба це можливо? Мабуть. Чимало речей трапилося за останні місяці. А тепер от подорожі в часі. Ви вибрали поганий пункт призначення, Макліне. Треба було рухатися далі. — Даґлас іронічно вишкірився.
— Ми не обирали. Це просто сталося.
— Щось ви таки мали зробити.
Тім похитав головою.
— Ні, нічогісінько. Ми прокинулися вже тут.
Даґлас задумався.
— Тут. Через сім років у майбутньому. Пройшли крізь час. Ми нічого не знаємо про подорожі в часі, з цим ніхто не працював, але тут є очевидне військове застосування.
— Як почалася війна? — тихо запитала Мері.
— Почалася? Вона не починалася. Сім років тому війна вже була, як ви пам’ятаєте.
— Справжня війна. Ця.
— Не було якогось моменту, коли все перетворилося на... на ось це. Ми воювали в Кореї. Ми воювали в Китаї. В Німеччині, Югославії та Ірані. Війна розросталася все далі. Зрештою бомби почали падати й тут. Вона прийшла, як чума. Війна розрослася, а не почалася. — Раптом він відклав записник. — Рапорт про вас виглядатиме підозріло, можуть вирішити, що в мене попелова хвороба.
— Що це за хвороба? — запитала Вірджинія.
— Радіоактивні частинки в повітрі потрапляють у мозок і спричиняють божевілля. Кожен із нас хоча б трохи нею уражений, навіть попри маски.
— Я дуже хочу знати, хто перемагає, — повторив Ерл. — Що то була за вантажівка? В неї ззаду ракета?
— Змія? Ні, це турбіни. У неї на носі бур — може прорізатися крізь уламки.
— Сім років, — сказала Мері. — Так багато змінилося, що це здається неможливим.
— «Так багато»? — Даґлас знизав плечима. — Мабуть. Я пам’ятаю, що сам робив сім років тому. Ще був у старших класах, вчився, мав квартиру і авто. Ходив на танці, купив телевізор. Але це вже починалося. Сутінки. Оце все. Лише я ще про це не знав. Ніхто з нас не знав, але вони вже спадали.
— То ви політичний комісар? — запитав Тім.
— Я наглядаю за військовими, відстежую політичні відхилення. У тотальній війні ми повинні тримати людей під постійним наглядом. Один комуняка в Мережах може все зруйнувати, і ми не повинні цього допустити.
Тім кивнув.
— Так. Вони вже насувалися — сутінки. Тільки ми цього ще не розуміли.
Даґлас оглянув книжки на полиці.
— Я прихоплю кілька із собою. Вже місяці не читав художньої літератури. Більшість зникла, спалили у 1977-му.
— Спалили?
Даґлас перебирав книжки.
— Шекспір, Мілтон, Драйден. Я візьму те, що старіше. Так безпечніше. Ніякого Стейнбека чи Дос Пассоса. Навіть полік з таким може мати проблеми. Якщо ви залишитеся тут, то ось цього краще позбудьтеся. — Він постукав пальцем по «Братах Карамазових» Достоєвського.
— «Якщо ми залишимося»! А хіба ми маємо вибір?
— Ви хочете лишитися?
— Ні, — тихо відповіла Мері.
Даґлас кинув на неї швидкий погляд.
— Отож. І я так думаю, що не хочете. Якщо ви лишитеся, то вас, звісно, розділять. Діти живуть у канадських розподільчих центрах. Жінки працюють у підземних трудових таборах-мануфактурах. Чоловіки автоматично стають частиною війська.
— Як ті солдати, що ми бачили, — сказав Тім.
— Якщо тільки ви не відповідаєте вимогам ІД-блоку.
— Що це?
— Індустріальний дизайн і технології. Яка у вас освіта? Щось пов’язане з наукою?
— Ні, бухгалтерія.
Даґлас знизав плечима.
— Що ж, вам дадуть стандартний тест. Якщо у вас достатньо високий рівень інтелекту, можете потрапити до Політичної служби. Нам потрібно чимало людей. — Він замислено замовк з книжками в руках. — Вам краще повернутися, Макліне. Вам буде важко призвичаїтися до цього. Я б повернувся, якби міг, але не можу.
— Повернутися? — перепитала Мері. — Але як?
— Так само, як прийшли.
— Ми просто перемістилися.
Даґлас зупинився на порозі.
— Минулої ночі була одна з найпотужніших РКР-атак.
Вони накрили увесь цей район.
— РКР?
— Роботокеровані ракети. Совєти систематично знищують континентальну Америку, миля за милею. РКР дешеві, тож вони виробляють їх мільйонами і запускають. Увесь процес автоматизований: їх збирають роботизовані фабрики й одразу посилають на нас. Сюди вони дісталися минулої ночі — ціла хмара. Вранці прибув патруль і не знайшов нічого. Окрім вас, звичайно.
Тім повільно кивнув.
— Я починаю розуміти.
— Можливо, вибух концентрованої енергії активував якусь нестабільну часову діру. Як розлом у земній корі. Через нас постійно стаються землетруси, але часотруси... Цікаво. Думаю, саме це і сталося. Вивільнення енергії і руйнування матерії засмоктало ваш будинок у майбутнє, перенесло на сім років уперед. Вулиця, все тут, зокрема й це місце, було стерте на порох. Ваш будинок — сім років тому — принесло відпливом. Мабуть, хвиля від вибуху прорвалася крізь час.
— Засмоктало в майбутнє, — повторив Тім. — Уночі, доки ми спали.
Даґлас уважно подивився на нього.
— Сьогодні буде друга РКР-атака. Вона має доруйнувати те, що лишилося. — Він глянув на годинник. — Зараз четверта пополудні, атака почнеться за кілька годин. Вам слід сховатися під землею. Тут ніщо не виживе. Я можу забрати вас із собою, якщо захочете, але якщо вирішите ризикнути, зостатися тут...
— Думаєте, це може повернути нас назад?
— Можливо. Я не знаю. Це рулетка. Воно може повернути вас додому, а може й не повернути. Якщо ні...
— Якщо ні, то в нас не буде шансів вижити.
Даґлас дістав з кишені карту й розгорнув її на дивані.
— Патруль залишатиметься в цій зоні ще пів години. Якщо надумаєте приєднатися до нас під землею, рухайтеся вулицею в цей бік. — Він намалював на карті лінію. — Отут відкрите поле, де стоїть патруль політичного підрозділу. Вони проведуть вас під поверхню. Зможете знайти поле?