Очі Фрая зблиснули за окулярами.
— Чудово! Я й не подумав, що їх же може бути більше.
— Авжеж, — Шер потер підборіддя. — Принаймні, вони мають там бути.
— Вас щось непокоїть, капітане?
— Я ніяк не можу зрозуміти, чому ми досі їх ніколи не знаходили.
Фрай поплескав його по спині.
— Та годі вам, не переймайтеся цими дурницями!
Шер кивнув, все ще у глибокій задумі.
— Ніяк не втямлю, чому ми раніше їх не бачили? У чому тут секрет?
Командир адгаранського судна сидів за панеллю керування, налаштовуючи передавач. На екрані відеомодуля з’явилась Контрольна база другої планети адгаранської системи. Командир підніс до шиї звуковий конус.
— У нас погані новини!
— Що сталося?
— На нас напали террани і відібрали вантаж.
— Скільки було на борту?
— Половина. Ми відвідали лише шість планет.
— Прикро. Вони забрали вантаж на Терру?
— Вочевидь.
Запала мовчанка.
— На Террі тепло?
— Наскільки я знаю, досить тепло.
— Тоді, можливо, все буде гаразд. Ми не збиралися робити кладки на Террі, але якщо вони самі...
— Мені не подобається, що террани захопили половину наших дітей. Шкода, що ми не встигли забрати інших.
— Не біда. Попросимо Матір відкласти нових, щоб компенсувати втрачене.
— Але що террани збираються робити з нашими яйцями? Щойно ті почнуть лупитися, вони матимуть страшенний клопіт, справжні проблеми. Щось я їх не розумію, хто знає, що у них у головах. Мені страшно навіть уявити, що буде, коли яйця почнуть лупитися. А на вологій теплій планеті цього не доведеться довго чекати...
Нащадок
Ед Дойл поспішав. Він зупинив наземну автівку, махнувши п’ятдесятьма кредитами перед обличчям робота-водія, витер розпашіле обличчя червоною хустинкою, розстібнув комірець, а потім безперестанку пітнів, облизував губи і знервовано сковтував слину дорогою до лікарні.
Автівка плавно зупинилася перед великою будівлею з білим склепінням. Ед вискочив і помчав нагору, долаючи по три сходинки за раз, проштовхуючись крізь відвідувачів і одужуючих пацієнтів, що стояли на широкій терасі. Він усією вагою навалився на двері й опинився у приймальні, переполохавши обслуговуючий персонал і поважну публіку, заклопотану своїми справами.
— Де?! — вигукнув Ед, роззираючись довкола, широко розставивши ноги і стиснувши кулаки. Його груди здіймалися й опускались, дихання було хрипким, як у дикого звіра. У приймальні запала тиша. Усі витріщалися на нього, відволікшись від своїх справ.
— Де?! — знову вигукнув Ед. — Де вона? Де вони?!
Йому поталанило, що Дженет народила дитя саме цього, а не іншого дня. Проксима Центавра була далеко від Терри, і сполучення було поганим. Очікуючи народження дитини, Ед вилетів з Проксими ще кілька тижнів тому і лише щойно прибув у місто. Доки він забирав свою валізу з багажної лінії на станції, робот-кур’єр передав йому повідомлення: «Центральна лікарня Лос-Анджелеса. Приходьте негайно».
Ед одразу ж вирушив туди. Дорогою він радів, що так вдало вибрав день, майже година в годину. Це було приємне відчуття. Воно охоплювало його і раніше, протягом тих років, що він займався бізнесом у колоніях — на фронтирі, околиці терранської цивілізації, де вулиці досі освітлювалися електричними ліхтарями, а двері відчинялися вручну.
До цього спочатку важко було звикнути, але тепер Ед озирнувся на двері позаду, раптом почуваючись дурнем. Він прорвався крізь них, ігноруючи автоматичний датчик. Двері саме зачинялися, повільно ковзаючи на місце. Він трохи заспокоївся й поклав хустинку до кишені піджака. Працівники лікарні поверталися до своїх справ. Один із них, високий робот нової моделі, підійшов до Еда й зупинився.
Робот впевнено тримав планшет, розглядаючи своїми фотоелементними очима Едове розпашіле обличчя.
— Чи можу я дізнатися, кого ви шукаєте, сер? Кого ви хочете знайти?
— Свою дружину.
— Її ім’я, сер?
— Дженет. Дженет Дойл. Вона щойно народила.
Робот звірився з планшетом.
— Пройдіть за мною, сер.
Він рушив проходом униз. Ед нервово пішов слідом.
— З нею все гаразд? Я вчасно сюди дістався? — до нього поверталася тривога.
— З нею все цілком гаразд, сер. — Робот підняв металеву руку, й бічні двері від’їхали. — Сюди, сер.
Дженет у вишуканому блакитному мереживному костюмі сиділа за столом з червоного дерева й щось цокотіла, схрестивши стрункі ноги й тримаючи між пальців цигарку. По інший бік столу сидів добре вдягнений лікар й уважно її слухав.
— Дженет! — вигукнув Ед, увійшовши до кімнати.
— Привіт, Еде, — вона підвела на нього погляд. — Ти щойно прибув?
— Так. Це... Це скінчилося? Ти... Я маю на увазі, це вже сталося?
Дженет розсміялася, блиснувши рівними білими зубами.
— Звичайно. Заходь і сідай. Це лікар Біш.
— Привіт, доку. — Знервований Ед сів навпроти. — Тож усе вже скінчилося?
— Так, ця подія вже відбулася, — відповів лікар Біш. Його голос був тонким і металічним. Вражений Ед раптом усвідомив, що лікар був роботом. Роботом високого класу, не звичайним працівником з металевими кінцівками, а людиноподібної форми. Це й ввело його в оману: його не було надто довго. Лікар Біш здавався кремезним і вгодованим. З доброзичливим обличчям, в окулярах. Його великі м’ясисті руки лежали на столі, на одному з пальців виблискував перстень. Костюм в тонку смужку, краватка. На краватці — діамантова шпилька.
Нігті з акуратним манікюром. Розділене охайним пробором чорне волосся.
Але його видавав голос. Їм так і не вдалося зробити його звучання по-справжньому людським. Стиснене повітря і система обертальних дисків недотягувала, але все інше було дуже переконливим.
— Наскільки мені відомо, ви проживаєте в районі Проксими, містере Дойл, — приязно сказав лікар Біш.
— Так, — кивнув Ед.
— Далека дорога, чи не так? Сам я ніколи там не бував, але завжди хотів побувати. Це правда, що ви там вже готові вирушати далі, на Сиріус?
— Послухайте, доку...
— Еде, май терпіння. — Дженет загасила цигарку, з докором дивлячись на нього. За шість місяців вона не змінилася. Витончене бліде обличчя, червоні губи, холодні блакитні камінці очей. Її фігура знову стала досконалою. — Зараз його принесуть, це забере кілька хвилин. Вони мають його помити, прокапати очі й зробити хвильовий знімок мозку.
— Його?! То це хлопчик?
— Звичайно. Хіба ти не пам’ятаєш? Ти ж був зі мною, коли мені робили уколи. Ми ще тоді погодили це. Ти ж не передумав, правда?
— Надто пізно змінювати рішення, містере Дойл, — пролунав монотонний голос лікаря Біша, високий і спокійний. — Ваша дружина вирішила назвати його Пітером.
— Пітером. — Ед кивнув, дещо спантеличений. — Добре.
Ми саме так і вирішили, справді. Пітер. — Він прокрутив слово подумки. — Так, дуже добре. Мені подобається.
Стіна раптом посвітліла, обернувшись з тьмяної на прозору. Ед різко розвернувся. Перед ними була яскраво освітлена кімната, наповнена лікарняним обладнанням і одягненими в біле медроботами. Один з роботів йшов до них, штовхаючи візок. На візку стояв контейнер, великий металевий кошик.
Дихання Еда прискорилося. Відчуваючи хвилю запаморочення, він підійшов до прозорої стіни й став, вдивляючись у металевий кошик на візку.
Лікар Біш підвівся.
— Чи не хотіли б ви теж поглянути, місіс Дойл?
— Звичайно. — Дженет підійшла до стіни й стала поруч з Едом, склавши руки на грудях. Її погляд був критичним.
Лікар Біш подав сигнал, і медробот дістав з кошика дротяний лоток, тримаючи ручки магнітними затискачами. На лотку, крізь дроти якого прокапувала вода, лежав Пітер Дойл, досі мокрий після купання, з широко розплющеними від здивування очима, увесь рожевий, за винятком гривки на голові й великих блакитних очей. Хлопчик був маленький, зморщений і беззубий, як древній всохлий мудрець.