— Облишимо їжу. Повертаємося.
— Але ж...
— Облиш. — Він підхопив її і потягнув сходами вниз. Вони ввалилися досередини, й Тім з грюкотом зачинив двері.
— Де їжа? — запитала Вірджинія.
Тім тремтячою рукою витер чоло.
— Вона нам не знадобиться.
— Допоможи мені, — попросив захекано Ерл. Тім допоміг йому затулити фанерним щитом вікно над мийкою. Підвал був холодним і тихим, бетонна підлога — трохи вологою.
Дві РКР вдарили одночасно. Тіма знесло на підлогу, і він застогнав від удару об бетон. На мить його огорнула чорнота.
Тоді він звівся на коліна, шукаючи об що б обпертися.
— Усі в порядку? — вичавив він.
— Я так, — відповіла Мері. Джуді почала скімлити, Ерл навпомацки пробирався кімнатою.
— Зі мною все гаразд, — сказала Вірджинія. — Здається.
Світло то розгоралося, то тьмяніло, а потім раптом згасло.
У підвалі запала цілковита темрява.
— Отже, почалося, — сказав Тім.
— У мене є ліхтарик. — Ерл увімкнув його. — Як вам?
— Чудово, — відповів Тім.
Упало ще кілька РКР. Підлога під ними підстрибнула, почала кришитися і вигинатись. Будинок струснула потужна хвиля.
— Нам краще лягти, — сказала Мері.
— Так. Лягайте. — Тім незграбно розтягнувся на підлозі.
Довкола сипалися уламки тиньку.
— Коли це припиниться? — запитав з тривогою Ерл.
— Невдовзі, — відповів Тім.
— І ми тоді повернемося?
— Так. І ми тоді повернемося.
Майже одразу пролунав наступний вибух. Тім відчув, як бетон під ним ворушиться, набухає і підіймається разом з ним усе вище й вище. Він заплющив очі, відчайдушно намагаючись не зіслизнути. Розбухлий бетон продовжував підійматися, зусібіч тріщали балки і опори, осипався тиньк. Тім чув, як лопається скло, і десь далеко — тріскіт полум’я.
— Тіме, — долинув до нього тихий голос Мері.
— Так.
— Ми не виберемося звідси.
— Не знаю.
— Я знаю, що не виберемося.
— Може й ні. — Раптом Тіма привалило дошкою, і він застогнав від болю у спині. Його поховало під уламками деревини і тиньком. Він відчув кислий запах нічного повітря і попелу, повітря з вулиці просочилося всередину крізь розбиту шибку й розповзалося підвалом.
— Татку, — почувся голос Джуді.
— Що?
— Ми не повернемося?
Він розтулив рота, щоб відповісти, але його слова урвав страшенний гуркіт. Тіма шарпнуло вибухом, й усе довкола зарухалося. Увірвався сильний, гарячий потік повітря, облизуючи й впиваючись у тіло. Тім продовжував міцно притискатися до бетону. Вітер тягнув його, намагаючись виволокти за собою. Коли гаряче повітря обпалило йому руки й обличчя, Тім закричав.
— Мері...
А тоді запала тиша. Пітьма і тиша.
Авто.
Авто, що зупинялися неподалік. Голоси й тупіт кроків. Тім заворушився, вибираючись з-під дошок. Він звівся на ноги.
— Мері, — він роззирнувся, — ми повернулися.
Підвал перетворився на руїну. Стіни поламані й прогнуті. Крізь величезні зяючі діри виднілася зелена трава зовні. Бетонна стежка, невеликий трояндовий сад, оздоблений ліпниною з білого гіпсу сусідський будинок.
Лінії телефонних стовпів, дахи, будинки, місто. Як було завжди, щоранку.
— Ми повернулися! — його охопила несамовита радість. Вдома! У безпеці! Це скінчилося. Тім квапливо продирався крізь уламки поруйнованого будинку. — Мері, ти де?
— Я тут, — Мері підвелася, з неї осипався тиньковий пил. Вона була вся біла — волосся, шкіра, одяг. Обличчя порізане й подряпане, сукня порвана. — Ми справді повернулися?
— Містере Маклін! Ви в порядку?
До підвалу зістрибнув поліцейський у синій уніформі. За ним зістрибнули ще двоє чоловіків у білому. Зовні збирався натовп сусідів, які стривожено намагалися щось розгледіти.
— Я в нормі, — відповів Тім. Він допоміг Джуді й Вірджинії підвестися. — Думаю, ми всі в нормі.
— Що трапилося? — поліцейський розсовував дошки, пробираючись до них. — Бомба? Це була бомба?
— Будинок розлетівся на друзки, — сказав один з практикантів у білому. — Ви певні, що ніхто не постраждав?
— Ми були тут, внизу. У підвалі.
— Усе гаразд, Тіме? — гукнула місіс Гендрікз, жваво спускаючись до них.
— Що трапилося? — прокричав Френк Фоулі й собі з гуркотом зістрибнув униз. — Боже, Тіме! Що в дідька ви тут робили?
Двоє практикантів у білому підозріло оглядали руїни.
— Вам пощастило, містере, дуже пощастило. Нагорі не лишилося взагалі нічого.
Фоулі підійшов до Тіма.
— Чорт, хлопче! Я ж казав тобі полагодити той водонагрівач!
— Що? — відповів розгублено Тім.
— Водонагрівач! Я казав тобі, що там щось негаразд з проводкою. Мабуть його не вимкнули, і він перегрівся, — Фоулі нервово підморгнув. — Але не бійся, я мовчатиму. Страховка. Можеш на мене покластися.
Тім розтулив було рота, але не промовив жодного слова. Що він міг сказати? Ні, це був не зламаний водонагрівач, який він забув полагодити. Ні, це була не несправна проводка у плиті. Ні те, ні інше. І не витік у газовій трубі, і не непрочищена конфорка, і не скороварка, яку забули вимкнути.
Це була війна. Тотальна війна. І не лише моя війна. І не моєї родини. І не мого будинку.
Війна і твого будинку теж. Твого, мого й усіх інших будинків. І тут, і в сусідньому кварталі, сусідньому місті, сусідньому штаті, країні й континенті. Увесь світ — отакий. Розруха і руїни. Туман і волога трава, що росте на поіржавілому шлаку. Війна проти нас усіх. Проти всіх тих, хто тісниться по підвалах у передчутті чогось жахливого. Блідих і наляканих.
І коли вона справді прийде, коли мине п’ять років, вже нікуди буде втікати. Жодних повернень, стрибків у минуле, подалі від неї. Коли війна прийде по всіх, вона забере їх назавжди.
З неї буде вже не вислизнути, як їм вдалося цього разу.
Мері дивилася на нього. Поліцейський, сусіди, практиканти в білому — всі вони дивилися на нього. Чекаючи на пояснення. Щоб він пояснив їм, що саме відбулося.
— То це був водонагрівач? — боязко запитала місіс Гендрікз. — Це був він, так, Тіме? Таке трапляється, ніколи не знаєш, чи...
— Може, це був самогонний апарат? — припустив сусід, кволо намагаючись жартувати.
Він не міг їм розповісти. Вони не зрозуміють, бо не хочуть розуміти. Вони не хочуть знати. Вони хочуть, щоб їх заспокоїли. Він бачив це в їхніх очах — жалюгідний, нікчемний страх. Вони відчували, що сталося щось жахливе, і боялися. Вони вдивлялися в його обличчя, шукаючи розради, слів утіхи. Слів, які притлумили б їхній страх.
— Так, — важко відповів Тім. — Це був водонагрівач.
— А що я казав! — видихнув Фоулі, і всі з полегшенням зітхнули. Перешіптування, нервове гигикання, кивки і смішки.
— Треба було його полагодити, — провадив далі Тім. — Треба було давно вирішити проблему, до того, як усе зайшло так далеко. — Тім оглянув стривожених людей, що стояли навколо й хапалися за його слова. — Давно слід було за це взятися — до того, як стало запізно.
Подарунок для Пат
То що це? — нетерпляче запитала Патриція Блейк.
— Про що ти говориш? — пробурмотів у відповідь Ерік Блейк.
— Що ти мені привіз? Я знаю, що ти щось мені привіз! — Її груди здіймалися й опускалися під сітчастою блузкою. — Ти привіз мені подарунок. Я ж знаю!
— Кохана, я їздив у відрядження на Ґанімед не по сувеніри для дружини, а за дорученням компанії «Терран метал з». А тепер дозволь мені розпакувати речі. Містер Бредшоу чекатиме на мене в офісі завтра вранці. Він сподівається, що я привіз непогані зразки руди.
З купи валіз, доставлених вантажним роботом і звалених біля дверей, Пат вихопила невелику коробку.
— Це прикраси? Ні, завелика як для прикрас. — Своїми гострими нігтиками вона намагалась розірвати шпагат, яким була обв’язана коробка.
Ерік зніяковіло насупився.