— Вони під захисним арештом. Їхні каптури конфісковані, як і запаси для розповсюдження. Матриці розібрані. Наскільки мені відомо, ми схопили всю групу. Ти останній.
— Тоді хіба важливо, чи зніму я свій каптур?
Очі Аббада зблиснули.
— Знімай. Я хочу просканувати тебе, Майстре каптурів.
— Не розумію, про що ти говориш, — пробурмотів Каттер.
— Кілька твоїх людей здали нам твоє зображення — і деталі твоєї подорожі сюди. Я прибув, наперед повідомивши Волдо через нашу телепатичну систему оповіщення. Хотів бути тут особисто.
— Чому?
— Бо це подія. Велика подія.
— А яка твоя роль у цьому? — не вгавав Каттер.
Жовте обличчя Аббада перекосилося.
— Замовкни! Знімай! Я можу пристрелити тебе зараз же, але хочу спочатку просканувати.
— Добре, я зніму. Проскануй мене, якщо хочеш. Зніми повну пробу. — Каттер замовк, всерйоз задумавшись. — Це буде твій вирок.
— Про що ти говориш?
Каттер зняв каптур і кинув його на стіл біля дверей.
— Отже? Що ти бачиш? Що мені відомо — щось невідоме для інших?
Мить Аббад мовчав.
Нараз його обличчя скривилося, рот безгучно засмикався. Слем-рушниця затремтіла, Аббад заточився, його худорляве тіло забилося в конвульсіях. Він дивився на Каттера з жахом.
— Я дізнався про це зовсім нещодавно, — сказав Каттер. — У нашій лабораторії. Я не хотів цього використовувати — але ти змусив мене зняти каптура. Я завжди вважав своїм найважливішим відкриттям сплав — до цього. Але в певному сенсі це навіть важливіше, ти згоден?
Аббад не відповів. Його обличчя стало хворобливо-сірим, губи заворушилися, але не пролунало жодного звуку.
— У мене було передчуття — і виявилося, що воно не підвело. Я знав, що телепати є нащадками єдиної групи, результатом нещасного випадку — водневого вибуху на Мадагаскарі. Я багато про це думав. Більшість відомих нам мутантів з’являються рівномірно серед видів, які досягнули фази мутації. Не в поодинокій групі на одній території, а всюди, де тільки є представники цього виду.
Натомість причиною вашої появи стало пошкодження плазми статевих клітин невеликої групи людей. Ви не є мутантами в сенсі природного розвитку в еволюційному процесі. Вид людина розумна ще в жодному сенсі не досягнув фази мутації, тож, імовірно, ви не мали б бути мутантами.
Я провів дослідження — якісь біологічні, якісь суто статистичні, соціологічні. Ми зіставляли факти про вас, про кожного члена групи, якого могли знайти. Якого ви віку, чим заробляєте на життя, скільки з вас одружені, скільки в кого дітей. Зрештою я виявив факти, які ти зараз скануєш.
Каттер схилився до Аббада, пильно вдивляючись в обличчя юнака.
— Ти не справжній мутант, Аббаде. Ваша група існує через випадковий вибух. Ви відрізняєтеся від нас, тому що постраждав репродуктивний апарат ваших батьків. У вас немає однієї важливої риси, яка притаманна справжнім мутантам. — Слабка посмішка скривила обличчя Каттера. — Чимало з вас одружені, але немає жодних свідчень про дітей. Жодних! Жодної дитини тепа! Ви не здатні до розмноження, Аббаде. Ви стерильні, усі ви. Коли ви вимрете, інших уже не буде. Ви не мутанти, ви виродки!
Аббад захрипів, його тіло затремтіло.
— Я бачу це у твоїй свідомості, — він із зусиллям опанував себе. — Ти нікому про це не розповідав, правда ж? Ти єдиний, хто знає?
— Ще дехто знає, — відповів Каттер.
— Хто?
— Ти знаєш. Ти мене просканував, а оскільки ти теп, то й усі інші...
Аббад вистрелив, міцно притиснувши слем-рушницю до власних грудей, і розлетівся на шматки. Каттер відсахнувся, затуливши обличчя руками, заплющив очі й затамував подих.
Коли він забрав руки, нічого вже не лишилося.
Каттер похитав головою.
— Запізно, Аббаде, недостатньо швидко. Сканування миттєве — і Волдо перебуває в радіусі, а далі система оповіщення. І навіть якщо вони не встигли дізнатися від тебе, мене вони не зможуть не перехопити.
Позаду долинув шум. Каттер розвернувся. Агенти Чистки швидко просочувалися до зали, поглядаючи то на рештки на підлозі, то на Каттера.
Директор Росс невпевнено наблизився до Каттера, розгублений і наляканий.
— Що тут трапилося? Де...
— Проскануйте його! — відрізав Пітерз. — Приведіть сюди тепа, швидко. Приведіть Волдо. Дізнайтеся, що сталося.
Каттер іронічно посміхнувся.
— Звичайно, — сказав він і з полегшенням осів. — Проскануйте мене, мені немає чого приховувати. Приведіть тепа, нехай зніме пробу — якщо тільки ви ще зможете якогось знайти.
Про засохлі яблука
У вікно щось стукало, вдаряючись об шибку знову і знову. Принесене вітром. Стукало тихо, але наполегливо.
Сидячи на дивані, Лорі вдавала, ніби не чує. Вона перегорнула сторінку й міцніше стиснула книжку. Стукіт повторився, гучніший і настирливіший, його неможливо було ігнорувати.
— Чорт! — пирхнула Лорі, відкинувши книжку на кавовий столик і кваплячись до вікна. Вона вхопилася за важкі бронзові ручки й потягнула раму.
Якусь мить вікно опиралося, а тоді з обуреним стогоном неохоче піднялося. До кімнати увірвалося холодне осіннє повітря разом з маленьким листком, який уже не стукав, а закружляв довкола шиї жінки й опустився додолу.
Лорі підняла його. Він був висохлим і коричневим. Жінка сховала його до кишені джинсів, її серце калатало. Листочок різався і пощипував стегно — маленьке тверде вістря, що поколювало гладеньку шкіру й змушувало Лорі тремтіти від хвилювання. Вона постояла хвильку біля відчиненого вікна, вдихаючи повітря. У ньому відчувалася присутність дерев і каміння, масивних валунів і віддалених місцин. Настав час — час знову йти. Вона доторкнулася до листочка. Її хотіли.
Лорі хутко перейшла з великої вітальні через залу до їдальні, але там було порожньо. З кухні долинув сміх. Лорі відчинила двері.
— Стіве?
Її чоловік сидів зі своїм батьком за кухонним столом, курячи сигари й попиваючи паруючу чорну каву.
— Чого тобі? — запитав Стів, похмуро дивлячись на молоду дружину. — Ми з Едом працюємо.
— Я... Я хотіла дещо попросити.
Двоє чоловіків вирячилися на неї. Стівен, шатен з очима, сповненими впертої погорди чоловіків Нової Англії, і його батько, мовчазний і відсторонений у її присутності. Ед Петтерсон заледве її помітив. Розвернутий до неї своєю широкою спиною, він шарудів в’язкою рахунків за корми.
— Чого тобі? — повторив нетерпляче Стів. — Щось трапилося? Це не може почекати?
— Мені треба вийти, — випалила Лорі.
— Куди?
— Надвір, — на неї накотилася тривога. — Це востаннє, обіцяю. Більше я не ходитиму. Гаразд? — вона спробувала усміхнутися, але її серце калатало надто сильно. — Будь ласка, дозволь мені, Стіве.
— Куди вона зібралася? — буркнув Ед.
Стів з роздратуванням зітхнув.
— На схили. Там якесь занедбане місце.
Сірі очі Еда зблиснули.
— Занедбана ферма?
— Так. Ти про неї знаєш?
— Стара ферма Ріклі. Ріклі виїхав багато років тому. Так нічого й не зміг виростити, там це неможливо. Суцільні валуни, поганий ґрунт, купа глини й каміння. Зараз там усе позаростало і порозвалювалося.
— А що то була за ферма?
— Фруктовий сад. Так ніколи нічого й не вродило, миршаві старі дерева. Марна справа.
Стів подивився на кишеньковий годинник.
— Ти встигнеш зготувати вечерю?
— Так! — Лорі попрямувала до дверей. — Тож я можу йти? Обличчя Стіва скривилося, він вагався. Лорі нетерпляче чекала, заледве дихаючи. Вона так і не звикла до чоловіків Вермонту з їхніми повільними, розважливими манерами. Люди Бостона були геть інші, і їй ближчими були радше студентська молодь, танці, розмови і пізні посиденьки.
— Чому ти туди ходиш? — невдоволено пробурчав Стів.
— Не питай, Стіве, просто відпусти мене. Це востаннє. — Вона корчилася від муки, її кулачки стиснулися. — Будь ласка!
Стів виглянув у вікно. У кронах дерев кружляв холодний осінній вітер.
— Гаразд. Але збирається на сніг. Я не розумію, чому ти хочеш...