— Божечки, — промовив Ед.
Лікар Біш знову подав сигнал, і стіна ковзнула вбік. Медробот зайшов до кімнати, тримаючи лоток перед собою. Лікар Біш вийняв Пітера і почав його оглядати. Він довго крутив дитину, розглядаючи під різними кутами.
— Виглядає нормально, — сказав він нарешті.
— Які результати хвильового знімка? — запитала Дженет.
— Результати чудові, у нього відмінні здібності. Він дуже перспективний. Дуже розвинені... — лікар затнувся. — Що таке, містере Дойл?
Ед простягнув руки до сина.
— Дозвольте мені його потримати, доку. Я хочу його потримати. — Він усміхався від вуха до вуха. — Дайте-но спробую, наскільки він важкий. На вигляд хлопчик нічогенький.
Щелепа лікаря Біша відвисла від жаху. Вони з Дженет завмерли.
— Еде! — вигукнула Дженет. — Що з тобою?
— Боже мій, містере Дойл, — пробурмотів лікар.
Ед спантеличено закліпав очима.
— А що такого?
— Якби я знав, що у вас на думці... — лікар Біш швидко повернув Пітера медроботу. Той поспіхом виніс хлопчика з кімнати і поклав назад у металевий кошик. Візок, робот і хлопчик швидко зникли, й стіна з грюкотом повернулася на місце.
Дженет з роздратуванням схопила Еда за руку.
— Боже правий, Еде! Ти геть здурів? Ходімо. Ходімо звідси хутчіш, доки ти ще чогось не утнув.
— Але ж...
— Ходімо! — Дженет нервово усміхнулася лікареві Бішу. — Ми вже йдемо, лікарю. Дуже вдячна вам за все. Не зважайте на нього, його занадто довго тут не було, ви ж розумієте?
— Я розумію, — м’яко відказав лікар Біш. Він уже заспокоївся. — Гадаю, ми побачимося з вами пізніше, місіс Дойл.
Дженет витягла Еда в коридор.
— Еде, та що це з тобою? Мені в житті не було так соромно. — Щоки Дженет горіли двома червоними плямами. — Я ладна була тебе прибити.
— Та що...
— Ти ж знаєш, що нам не можна до нього торкатися. Ти що, хотів зруйнувати йому все життя?
— Але ж...
— Ходімо.
Вони поквапилися вийти з лікарні на терасу під тепле сонячне проміння.
— Хто зна, якої шкоди ти йому там заподіяв. Можливо, він уже безнадійно деформований. Якщо він виросте травмованим, невротичним і психічно нестабільним, це буде твоя провина.
Аж тут Ед пригадав. Він раптом зсутулився і спохмурнів, його обличчя спотворилося стражданням.
— А й справді. Я геть забув. Лише роботи можуть підходити до дітей. Вибач, Джен, я захопився. Сподіваюсь, я не зробив нічого такого, чого їм не вдасться виправити.
— Як ти міг забути?!
— На Проксі все геть інакше. — Ед, пригнічений і збентежений, махнув наземній автівці, і водій зупинився перед ними. — Джен, мені страшенно шкода. Справді. Просто я так зрадів! Їдьмо десь вип’ємо кави й поговоримо. Я хочу знати, що тобі сказав лікар.
Ед узяв собі чашку кави, а Дженет маленькими ковтками смакувала бренді-фрапе. За винятком столу, що тьмяно світився між ними, у німфітовій кімнаті панувала цілковита темрява.
Бліде світіння столу розсіювалася, заливаючи все довкола примарним світлом без видимого джерела. Робот-офіціантка беззвучно снувала туди-сюди з тацею напоїв. З глибини кімнати лунала музика.
— Розказуй, — попросив Ед.
— Та що ту розказувати? — Дженет скинула куртку й повісила її на спинку стільця. Бліде світло тьмяно підсвічувало її груди. — Власне кажучи, особливо й нема чого розповідати. Усе минулося добре. І тривало недовго. Більшість часу я протеревенила з лікарем Бішем.
— Я радий, що дістався сюди.
— А як твоя подорож?
— Нормально.
— Сполучення покращилося? Чи летіти так само довго, як і раніше?
— Десь так само.
— Я не розумію, чому ти так хочеш туди повертатися. Це ж так далеко — і так відрізано від усього. Для чого тобі це? Там справді такий попит на водогінні системи?
— Вони їм потрібні, це ж фронтир. Усім хочеться цивілізації. — Ед зробив невиразний жест рукою. — Що він сказав тобі про Пітера? Яким він буде? Уже можна щось сказати? Мабуть, ще зарано.
— Він саме збирався мені розповісти, коли ти раптом почав викидати свої коники. Я наберу його відеофоном, коли дістанемося додому. Мозкові хвилі дитини мають бути в нормі, у нього чудова спадковість.
— Принаймні з твого боку, — буркнув Ед.
— Як довго ти пробудеш вдома?
— Не знаю. Незабаром маю повертатися. Але перед відльотом я б хотів його ще раз побачити. — Він з надією подивився на дружину. — Як думаєш, можна буде?
— Мабуть, так.
— Скільки він має там залишатися?
— У лікарні? Недовго. Кілька днів.
Ед завагався.
— Власне, я говорив не про лікарню. У них. Скільки часу він залишатиметься з ними? Коли ми зможемо забрати його додому?
Запала тиша. Дженет допила своє бренді. Вона відкинулася назад, запалюючи цигарку. Дим поплив до Еда, змішуючись з блідим світлом.
— Еде, здається, ти нічого не зрозумів. Тебе не було надто довго. Чимало змінилося відтоді, як ти був дитиною. З’явилися нові методи, нові техніки. Вони відкрили так багато речей, про які раніше не знали, у них нарешті почався якийсь прогрес. Вони знають, що робити. Вони розробляють справжню методологію роботи з дітьми. Для періоду росту, розвитку установок, навчання. — Вона весело усміхнулася до Еда. — Я багато про це читала.
— Коли нам дозволять його забрати?
— За кілька днів його випишуть з лікарні, і він потрапить до дитячого консультаційного центру. Вони оцінять його схильності і приховані здібності. Оптимальний напрям його розвитку.
— А тоді?
— Тоді його відправлять у відповідний освітній підрозділ, щоб він отримав належну підготовку. Знаєш, Еде, мені здається, що з нього справді щось вийде! Я бачила це в погляді лікаря Біша. Коли я увійшла, він саме вивчав його мозкові хвилі. У нього був такий вираз... Як би це описати? — вона підшукувала слово. — Ну, майже... Майже жадібний вираз. Справжнє захоплення. Вони настільки захоплені тим, що роблять. Він...
— Не треба казати «він», кажи «воно».
— Еде, облиш! Що на тебе найшло?
— Нічого. — Ед похмуро дивився в підлогу. — Продовжуй.
— Вони простежать, щоб він отримав підготовку в правильному напрямі. Постійно проводитимуть тести на обдарованість. Коли йому буде десь дев’ять, його переведуть до...
— Дев’ять! Ти маєш на увазі дев’ять років?!
— Звичайно.
— Але коли ми зможемо його забрати?
— Еде, я думала, що ти знаєш. Мені що, доведеться пояснювати тобі все з початку?
— Боже мій, Джен! Ми не можемо чекати дев’ять років. — Ед різко підвівся. — Я ніколи про таке не чув. Дев’ять років?
Але чому? Це ж половина дитинства.
— Саме тому. — Дженет перехилилася до нього, поклавши руки на стіл. — Доки він росте, він буде з ними. Не з нами. Потім, коли він виросте, коли вже не так легко піддаватиметься впливу, тоді ми зможемо бути з ним, скільки захочемо.
— Це коли? Як йому буде вже вісімнадцять? — Ед підхопився, відштовхнувши свій стілець. — Я повернуся туди й заберу його.
— Сядь, Еде. — Дженет дивилася на нього спокійно, закинувши свою тонку руку за спинку стільця. — Сядь і почни нарешті поводитися як дорослий.
— Невже для тебе це неважливо? Хіба тобі байдуже?
— Звісно, не байдуже, — знизала плечима Джен. — Але так треба, бо інакше він не зможе правильно розвиватися. Це для його добра, не для нашого. Він існує не для нас. Ти хочеш, щоб у нього розвинулися внутрішні конфлікти?
Ед рушив геть від столу.
— Побачимося згодом.
— Куди це ти йдеш?
— Піду прогуляюся. Я не можу більше тут лишатися. Мені тут незатишно. Побачимося згодом.
Ед попрямував до виходу. Двері відчинилися, і він опинився на залитій гарячими променями полудневого сонця вулиці. Він кліпнув, призвичаюючись до сліпучого світла. Довкола тягнувся людський потік. Люди й гамір. Ед влився в нього.
Він був приголомшений. Він усе знав, звичайно, десь на споді свідомості. Нові дослідження у вихованні дітей. Але це було щось абстрактне, загальне, не пов’язане з ним, не пов’язане з його дитиною.