Лорі побігла до шафи за пальтом.
— Я повернуся зготувати вечерю! — радісно вигукнула вона і поквапилася на ґанок, застібаючи пальто. Її серце тріпотіло, щоки рум’янилися від хвилювання Вона зачинила за собою двері, у її венах пульсувала кров.
Миттю на неї налетів холодний вітер, куйовдячи волосся, шарпаючи за одяг. Вона глибоко вдихнула й рушила сходами вниз.
Лорі швидко вийшла на поле, прямуючи до блідих силуетів пагорбів по той бік. Не було чути жодних інших звуків, окрім вітру. Вона поплескала по кишені, сухий листочок тріснув і голодно увіп’явся в неї.
— Я йду, — прошепотіла вона, зачудована і трохи налякана. — Я вже йду.
Жінка піднімалася все вище. Вона пройшла крізь глибоку розколину між двома кряжами скелястих пагорбів, де зусібіч стирчало масивне коріння старезних пнів. Далі — звивистим покрученим руслом висохлого потічка.
Скоро її почала огортати імла. Вона зупинилася на вершині кряжа, відсапуючись і озираючись на шлях, яким прийшла.
Листям прошурхотіли кілька дощових крапель, у великих мертвих деревах на кряжі знову зашумів вітер. Лорі розвернулася й рушила далі, пригнувши голову й заховавши руки в кишені пальта.
Вона вийшла на поросле бур’яном і всохлою травою кам’янисте поле, і скоро опинилася біля поламаних і зогнилих залишків огорожі. Лорі переступила через них і обійшла завалений колодязь, напівзасипаний камінням і землею.
Її серце билося швидко, тріпочучи від нервового збудження. Вона майже дійшла. Жінка оминула руїни будинку — зігнуті балки й розбите скло, кілька потрощених меблів неподалік.
Стару затверділу потріскану автомобільну покришку. Якісь мокрі килими, складені купою на поіржавілому, вигнутому каркасі ліжка.
І ось нарешті він — просто попереду.
Уздовж межі поля ріс гай старезних дерев. Дерева були мертві, всохлі й зів’ялі, як тонкі, безлисті, почорнілі стебла проти неба. Поламані, загрузлі в твердому ґрунті гілки. Ряди й ряди мертвих дерев, частина з яких погнулися й похилилися, вирвані з кам’янистого ґрунту невгамовним вітром.
Лорі перейшла через поле до дерев, її легені болісно стискалися. Вітер невпинно її шарпав, шмагаючи смердючою імлою по ніздрях і обличчю. Гладенька шкіра змокла й виблискувала вологою. Лорі закашлялася й поквапилася далі, переступаючи через каміння й земляні брили, тремтячи від страху й передчуття зустрічі.
Вона обійшла гай півколом, майже до краю кряжа, і обережно ступила на каміння, що осипалося під її ногами. А тоді...
Вона зупинилася, застигла. Її груди здіймалися й опадали, намагаючись не переставати дихати.
— Я прийшла, — прошепотіла вона.
Лорі довго дивилася на старе й сухе яблуневе дерево, вона просто не могла відвести від нього очей. Старезне дерево зачаровувало її і відлякувало. Воно єдине тут було живим, єдиним досі живим у всьому гаю. Усі інші були мертвими, всохлими, вони вже програли свою боротьбу. Але це дерево ще хапалося за життя.
Воно було твердим і голим. Досі трималися лише кілька темних листочків — і кілька висохлих яблук, зморщених, загартованих вітром і туманом. Вони висіли тут, на гілках, забуті й покинуті. Довкола були лише потріскана гола земля, каміння й зогнилі купи опалого листя.
— Я прийшла, — повторила Лорі. Вона витягла листочок з кишені й обережно простягнула перед собою. — Він постукав у вікно. Я зрозуміла, коли почула його. — Вона пустотливо усміхнулася, червоні губи вигнулися. — Він стукав і стукав, намагаючись потрапити всередину. Я не зважала. Це було так... Так настирливо. Він мене дратував.
Дерево зловісно загойдалося. Його покручені гілки терлися одна об одну. Щось у цьому звукові змусило Лорі відсахнутися. Її охопив жах, і вона позадкувала вздовж кряжа, знетямлено відступаючи від дерева.
— Ні, — прошепотіла вона. — Будь ласка!
Вітер стих, дерево застигло. Лорі довго і пильно спостерігала за ним.
Спадала ніч. Небо швидко темніло, на неї налетів порив холодного вітру, мало її не розвернувши. Вона тремтіла і опиралася його силі, глибше кутаючись у пальто. Далеко внизу в тінях тануло дно долини, розчинялося у велетенській хмарі ночі.
У сутінковому тумані дерево виглядало суворим і загрозливим, ще зловіснішим, ніж зазвичай. Кілька листочків зірвалися з нього, відлітаючи й кружляючи на вітрі. Один пролетів повз неї, і вона спробувала його упіймати. Листочок втік, відтанцьовуючи назад до дерева. Лорі була кинулася за ним, а тоді, захекана, зупинилась і розсміялася.
— Ні, — сказала вона твердо, вперши руки в боки. — Я не підійду.
Запала тиша. Раптом купи зогнилого листя злетіли розлюченим колом довкола дерева і знову заспокоїлися, впавши додолу.
— Ні, — повторила Лорі. — Я не боюся тебе. Ти не можеш заподіяти мені шкоди. — Але її серце гупало від страху. Вона знову відступила.
Дерево стояло нерухомо. Його покручені гілки завмерли.
До Лорі повернулася хоробрість.
— Я сьогодні тут востаннє, — промовила вона. — Стів каже, що я більше не можу приходити. Йому це не подобається.
Вона чекала, але дерево не відповідало.
— Вони двоє сидять на кухні, курять сигари і п’ють каву. Обговорюють рахунки за корми. — Вона скривилася. — Це єдине, чим вони займаються: додають і віднімають, цифри, цифри, прибутки, витрати. Державний податок, амортизація обладнання.
Дерево не ворушилося.
Лорі здригнулася. Впало ще кілька крапель, великих і крижаних, і стекли їй по щоках, за шию під важке пальто.
Вона підійшла ближче до дерева.
— Я не повернуся. Я більше тебе не побачу. Це востаннє. Я хотіла сказати тобі...
Дерево сіпнулося, його гілки раптом ожили, і Лорі відчула, як щось тверде й тонке врізалося в її плече. Щось схопило її за стан, тягнучи вперед.
Вона відчайдушно опиралася, намагаючись вивільнитися.
Раптом дерево її відпустило. Лорі подалася назад, сміючись і тремтячи від страху.
— Ні! — видихнула вона. — Тобі мене не отримати! — вона поквапилася до краю кряжа. — Ти ніколи мене більше не дістанеш. Зрозумів? І я не боюся тебе!
Вона стояла, вичікувала і дивилася, тремтячи від холоду й страху, а потім зненацька розвернулася й кинулася навтьоки схилом кряжа, послизаючись і заточуючись на камінні, що осипалося під ногами. Її охопив сліпий жах. Вона все бігла вниз крутим схилом, хапаючись за коріння і траву, аж тут щось прокотилося повз її черевик. Щось маленьке і тверде. Вона нахилилася й підібрала його.
Це було маленьке зів’яле яблуко.
Лорі озирнулася на дерево на схилі. Воно майже загубилося в пелені туману й випиналося проти чорного неба твердою нерухомою колоною.
Лорі поклала яблуко до кишені пальта і рушила далі схилом униз. Опинившись на дні долини, вона дістала яблуко з кишені.
Вже була пізня година, її зсередини точив сильний голод. Лорі зразу згадала про вечерю, теплу кухню, білу скатертину, паруюче тушковане м’ясо і бісквіт.
Дорогою вона помалу гризла яблуко.
Скинувши із себе ковдру, Лорі підвелася і всілася на ліжку. В будинку було темно і тихо, здалеку невиразно долинали звичні нічні звуки. Було вже за північ. Повернувшись на бік, біля неї тихо спав Стівен.
Що її розбудило? Лорі струснула головою, відкидаючи з очей темне волосся. Що...
У неї всередині вибухнув спазм болю. Лорі охнула і приклала руку до живота. Вона тихо терпіла, стиснувши щелепи й похитуючись туди-сюди.
Біль минув, і Лорі знову вляглася, гукнувши тихим, тонким голосом.
— Стіве.
Стів заворушився й перевернувся, бурмочучи щось крізь сон. Біль повернувся, цього разу сильніший. Лорі скорчилася, звиваючись у муках, біль врізався у неї, розриваючи живіт. Вона пронизливо закричала від страждання і страху.
Стів підвівся.
— Боже мій, — він протер очі й увімкнув світильник. — Що в біса...
Лорі лежала на боці, задихаючись і стогнучи, з виряченими очима, її стулені кулаки втиснулися в живіт. Біль корчив і палив її, поглинав, вгризався у неї.
— Лорі! — прорипів Стів. — Що з тобою?
Вона кричала, знову і знову, крик відлунював будинком.