Лорі скотилася з ліжка на підлогу, її тіло корчилося й посмикувалося, обличчя було не впізнати.
До кімнати поспіхом забіг Ед, загортаючись у халат.
— Що відбувається?
Двоє чоловіків безпорадно спостерігали за жінкою на підлозі.
— Боже мій, — сказав Ед і заплющив очі.
День був холодним і похмурим. Сніг тихо сипав на вулиці й будинки, на червоний цегляний корпус окружної лікарні. Лікар Блер повільно пройшов усіяною гравієм стежкою до свого «форда». Він сів усередину й увімкнув запалення. Двигун ожив, лікар відпустив ручник.
— Я вам ще зателефоную, — сказав Блер. — Треба буде дещо уточнити.
— Розумію, — пробурмотів Стів. Він досі був розгубленим, з посірілим і опухлим від безсонної ночі обличчям.
— Я залишив вам заспокійливе, спробуйте трохи відпочити.
— Як думаєте, — раптом запитав Стів, — якби ми зателефонували раніше...
— Ні, — Блер подивився на нього співчутливо. — Не думаю. У таких випадках шансів небагато, не після розриву.
— То це все ж був апендицит?
Блер кивнув.
— Так.
— Якби ж ми не жили так до дідька далеко, — сказав гірко Стів. — Застрягли на периферії. Ні лікарні, геть нічого, за багато миль від найближчого міста. І ми спочатку не зрозуміли...
— Що ж, тепер нічого не вдієш. — «форд» потроху рушив з місця, але раптом лікар знову пригальмував. — І ще одне.
— Що? — запитав похмуро Стів.
Блер завагався.
— Розтин... Це така невдячна справа. Думаю, в цьому разі він буде зайвим. Я впевнений у своєму діагнозі, але хотів запитати...
— Кажіть.
— Чи не могла дівчина щось проковтнути? Може, щось потрапило всередину? Може, голка. Вона шила? Шпильки, монети, щось таке? Насіння? Може, їла кавун? Іноді апендикс...
— Ні, — Стів утомлено похитав головою. — Думаю, що ні.
— Просто подумалося, — сказав наостанок Блер і поволі виїхав на вузьку обсаджену деревами вулицю, залишаючи по собі два темні жолоби, дві суцільні лінії на залежалому блискучому снігу.
Настала весна, тепла й сонячна. Земля знову стала чорною і плодючою. Яскраво світило сонце — гаряча біла куля, сповнена сили.
— Зупини тут, — кинув Стів.
Ед Петтерсон пригальмував на узбіччі й заглушив двигун. Двоє чоловіків сиділи мовчки, в тиші.
У кінці вулиці гралися діти. Газоном по мокрій траві ходив старшокласник, штовхаючи перед собою електрокосарку. Вулицю затіняли велетенські дерева, що росли обабіч.
— Красиво, — сказав Ед.
Стів мовчки кивнув. Похмурий, він спостерігав, як поруч пройшла молода дівчина з господарською сумкою в руках. Дівчина піднялася сходами й зникла в старомодному жовтому будинку.
Стів прочинив двері машини.
— Пішли. Давай вже це зробимо.
Ед підхопив оберемок квітів із заднього сидіння й поклав синові на коліна.
— Їх маєш нести ти, це твоя ноша.
— Добре, — Стів згріб квіти й ступив на тротуар.
Двоє чоловіків йшли вулицею разом, мовчазні й задумливі.
— Минуло вже сім чи й вісім місяців, — раптом сказав Стів.
— Щонайменше, — Ед закурив сигару, видихаючи дорогою хмарки сірого диму. — Може, трохи більше.
— Мені не слід було її сюди привозити, вона все життя прожила в місті. Село було їй чуже.
— Це все одно сталося б.
— Якби ж ми жили ближче до лікарні...
— Блер же сказав, що це нічого б не змінило. Навіть якби ми одразу його покликали замість чекати до ранку, — вони дійшли до рогу й звернули. — І, як ти знаєш...
— Пусте, — урвав його Стів, раптово напружившись.
Звуки дитячої метушні залишилися позаду, будинків ставало все менше, їхні кроки відлунювали від бруківки.
— Ми майже на місці, — сказав Стів.
Вони вийшли на узвишшя, де починалося маленьке поле, обгороджене масивним латунним парканом. Зелене, охайне і рівне. З акуратними рядками плит з білого мармуру.
— От і прийшли, — важко видихнув Стів.
— Вони добре його доглядають.
— Ми зможемо зайти з цього боку?
— Спробуємо. — Ед рушив уздовж латунної огорожі, шукаючи ворота.
Зненацька Стів скрикнув і зупинився. Він витріщався на щось у полі, його обличчя зблідло. — Глянь!
— Що там? — Ед зняв окуляри й пригледівся. — На що ти дивишся?
— Я був правий, — голос Стіва був низьким і приглушеним. — Коли ми приходили минулого разу, мені здавалося, що тут є щось дивне. Я бачив... Ти теж це бачиш?
— Не впевнений. Я бачу дерево, якщо ти про це.
У центрі охайного зеленого поля гордо здіймалася маленька яблуня. Її яскраве листя виблискувало у теплому сонячному промінні. Молоде дерево було сильним, здоровим і впевнено гойдалося під вітром, його гнучкий стовбур уже був вологим від весняної живиці.
— Вони червоні, — промовив м’яко Стів. — Вони вже червоні. Як у біса вони могли почервоніти? Ще тільки квітень. Як вони так швидко почервоніли?
— Не знаю, — відповів батько. — Я нічого не тямлю в яблуках. — Холод продер його по спині, але Едові завжди було незатишно на цвинтарях. — Мабуть, нам варто йти звідси.
— Її щоки були такі ж червоні, — тихо сказав Стів. — Коли вона була забігана. Пам’ятаєш?
Двоє чоловіків стривожено дивилися на яблуньку. Її блискучі червоні плоди виблискували під весняним сонцем, вітер ніжно погойдував гілки.
— Звісно, я пам’ятаю, — відповів похмуро Ед. — Ходімо. — Він рішуче взяв сина під руку, забувши про оберемок квітів. — Ходімо, Стіве. Йдемо звідси.
Бути людиною
У блакитних очах Джил Геррік бриніли сльози. Вона з невимовним жахом дивилася на свого чоловіка.
— Ти... ти огидний! — заридала вона.
Лестер Геррік продовжував працювати, складаючи купи записів і графіків в акуратні стоси.
— «Ти огидний», — відповів він, — це оцінювальне судження. У ньому немає жодної фактичної інформації. — Він заправив плівку зі звітом про центавріанських паразитів у сканер, що гудів на столі. — Це всього лише твоя думка, вираження емоцій, не більше.
Джил попленталася назад на кухню. Вона мляво махнула рукою, запускаючи плиту. У стіні ожила конвеєрна стрічка, швидко доставляючи з підземних сховищ їжу для вечері.
Вона знову подивилася на чоловіка.
— Навіть ненадовго? — заблагала вона. — Навіть...
— Навіть на місяць. Коли він прийде, можеш сама йому про це сказати, а якщо забракне сміливості, то я скажу. Мені тут не треба дітей, що бігатимуть довкола, у мене забагато роботи. За десять днів треба надіслати цей звіт про Бетельґейзе XI. — Лестер вклав у сканер котушку про фомальґаутські викопні знаряддя. — У твого брата якісь проблеми? Чому він сам не може доглянути за власною дитиною?
Джил втирала припухлі очі.
— Ти не розумієш? Це я хочу, щоб Ґас тут побув! Я благала Френка відпустити його, а ти тепер...
— Я радітиму, коли він підросте достатньо, щоб його передали уряду. — Тонке обличчя Лестера скривилося від невдоволення. — Чорт забирай, Джил, обід ще не готовий? Уже десять хвилин! Що з цією плитою?
— Майже готовий, — на плиті заблимав червоний індикатор, робот-офіціант вийшов зі стіни і чекав, щоб забрати їжу.
Джил всілася й гучно висякалася. Лестер незворушно продовжував працювати у вітальні. Його робота, його дослідження. День у день. Лестер просувався вперед, у цьому не було жодних сумнівів. Його струнке тіло схилилося над плівковим сканером, як скручена пружина, холодні сірі очі зчитували інформацію, жадібно, аналізуючи, оцінюючи, його понятійні спроможності працювали, як добре змазана машинерія.
Губи Джил тремтіли від жалю й образи. Ґас, маленький Ґасик. Що вона йому скаже? В її очах збиралися свіжі сльози.
Вона ніколи знову не побачить пухкенького малого, бо його ігри і дитячий сміх докучають Лестерові, заважають його дослідженням.
Плита загорілася зеленим. Їжа виїхала в руки робота. Тихо пролунав передзвін, запрошуючи до вечері.
— Я чую, — буркнув Лестер, вимкнув сканер і звівся на ноги. — Він встигне прийти, доки ми ще їстимемо.