— Я можу набрати Френка відеофоном і запитати.
— Ні, ми почнемо без них. Розставляй тарілки, — нетерпляче звернувся Лестер до робота. Його тонкі губи стиснулися в злу лінію. — Ворушись давай! Я хочу повернутися до роботи!
Джил ледь стримувала сльози.
Маленький Ґас забіг до будинку, коли вони вже майже пообідали.
— Ґассі! — радісно вигукнула Джил і підбігла його обійняти. — Я така рада тебе бачити!
— Обережно з моїм тигром, — попросив Ґас і випустив на килим маленьке сіре кошеня. Воно кинулося навтьоки під диван. — Він ховається.
Лестер подивився на хлопчика, тоді на кінчик сірого хвоста, що стирчав з-під дивана, і очі чоловіка зблиснули.
— Чому ти називаєш його тигром? Це всього лише хатній кіт.
Ґас виглядав ображеним, він насупився.
— Це тигр. Він смугастий.
— Тигри жовті й значно більші. Міг би вже навчитися класифікувати речі та знати їхні справжні назви.
— Лестере, будь ласка, — заблагала Джил.
— Помовч, — роздратовано відповів їй чоловік. — Ґас достатньо дорослий, щоб полишити дитячі ілюзії й почати реалістично дивитися на речі. Що сталося з психотестерами? Хіба вони не мали б викорінювати цю дурню?
Ґас побіг і підхопив свого тигра.
— Облиш його!
Лестер подивився на кошеня. На його губах заграла холодна дивна посмішка.
— Приходь якось до лаби, Ґасе. Ми покажемо тобі багато котів, ми використовуємо їх у наших дослідженнях. Котів, морських свинок, кроликів...
— Лестере! — жахнулася Джил. — Як ти можеш!
Лестер неприємно розсміявся. Раптом він затих і повернувся за свій робочий стіл.
— А тепер забирайтеся. Мені треба завершити ці звіти. І не забуть сказати Гасові.
— Сказати мені що? — Ґас зрадів. Його щоки почервоніли, очі загорілися. — Що сказати? Щось для мене? Якийсь секрет?!
Серце Джил наче налилося свинцем. Вона важко поклала руку на плече дитини.
— Ходімо, Ґасе. Ми сядемо в саду, і я все тобі розкажу. Бери із собою... Бери свого тигра.
Почулося клацання, загорівся аварійний відеопередавач.
Лестер миттю звівся на ноги.
— Цить! — засапавшись, він підбіг до передавача. — Жодного звуку!
Джил і Ґас зупинилися біля дверей. Конфіденційне повідомлення вислизнуло зі слота на приймач, Лестер схопив його, зламав печатку і почав уважно вивчати.
— Що там? — запитала Джил. — Якісь проблеми?
— Проблеми? — обличчя Лестера світилося зсередини. — Ні, зовсім ні, — він кинув поглядом на свій годинник. — Саме час. Подивимось, мені знадобляться...
— Що трапилося?
— Я вирушаю в подорож, мене не буде тижні два чи три. Рексор IV відкрили для відвідувачів.
— Рексор IV? Ти туди вирушаєш? — Джил енергійно ляснула в долоні. — О, я завжди мріяла побачити стару систему, старі руїни й міста! Лестере, можна мені з тобою? Можна й мені туди? Ми ніколи не брали відпустки, а ти завжди обіцяєш...
Лестер Геррік здивовано витріщився на свою дружину.
— Тобі? — перепитав він. — Зі мною? — він злісно розсміявся і задоволено потер долоні. — Поквапся й збери мої речі, я довго на це чекав. Хлопець може лишатися з тобою, доки я не повернуся, але не довше. Рексор IV! Не можу дочекатися!
— Щось треба і пробачати, — сказав Френк. — Зрештою, він вчений.
— Мені байдуже, — відповіла Джил. — Я кину його, щойно він повернеться з Рексора IV. Я вирішила.
Її брат мовчав, глибоко замислившись. Він сидів на галявині в маленькому садку, випроставши ноги.
— Якщо ти підеш від нього, то зможеш знову вийти заміж. Ти ж досі маєш статус сексуально відповідної?
Джил впевнено кивнула.
— Ще б пак, жодних проблем. Може знайду когось, хто любить дітей.
— Ти часто думаєш про дітей, — зауважив Френк. — Ґас любить у тебе гостювати, але він не любить Лестера. Лес дістає його.
— Я знаю. Цей тиждень, коли його не було, був просто раєм. — Джил пригладила своє м’яке біляве волосся й мило почервоніла. — Мені нарешті весело, я почуваюся знову живою.
— Коли він повернеться?
— Ось-ось, — Джил стиснула свої кулачки. — Ми одружені вже п’ять років, і щорік стає все гірше. Він такий... Такий жорстокий. Геть холодний і безсердечний, вічно він і його робота, вдень і вночі.
— Лес амбітний, він хоче видертися на перші щаблі у своїй царині. — Френк ліниво закурив сигарету. — Він пробивний, тож, може, йому це і вдасться. На чому він спеціалізується?
— Токсикологія. Лестер винаходить для військових нові отрути. Це він розробив мідно-сульфатне опікове вапно, яке вони використали проти Каллісто.
— Це вузька сфера, не те що в мене, — Френк задоволено сперся на стіну будинку. — Є тисячі юристів Чистки. Я можу працювати роками і взагалі нікуди не просунутися. Але мене це влаштовує, я роблю свою роботу і насолоджуюся нею.
— Як би я хотіла, щоб Лестер теж так почувався.
— Може, він зміниться.
— Та ніколи він не зміниться, — гірко сказала Джил. — Тепер я це знаю, тому й вирішила від нього піти. Він завжди буде таким.
Лестер Геррік повернувся з Рексора IV іншою людиною. Випромінюючи щастя, він передав свою антигравітаційну валізу в руки робота.
— Дякую!
— Лесе! Що... — вражено видихнула Джил.
Лестер зняв капелюха й вклонився.
— Вітаю, моя люба! Ти чудово виглядаєш. Твої очі ясні й блакитні, вони світяться, наче незаймане озеро, напоєне гірськими струмками. — Він принюхався. — Здається, я відчуваю запах смачної трапези, що розігрівається на домашньому вогнищі.
— О, Лестере, — Джил нерішуче кліпнула, в її грудях забриніла непевна надія. — Лестере, що з тобою сталося? Ти такий... Ти якийсь інший.
— Справді, моя люба? — Лестер ходив по кімнаті, торкаючись речей і зітхаючи. — Який милий будиночок, такий чудовий і затишний. Ти не уявляєш, як добре тут бути. Повір мені.
— Я боюся в це повірити, — відповіла Джил.
— Повірити у що?
— Що ти говориш щиро, що ти не такий, яким був. Не такий, яким був завжди.
— А яким я був?
— Злим. Злим і жорстоким.
— Я? — Лестер насупився, потираючи губу. — Гмм, цікаво. — Він прояснів. — Що ж, це все в минулому. Що на обід? Я помираю від голоду!
Джил розгублено спостерігала за ним дорогою до кухні.
— Що захочеш, Лестере. Ти ж знаєш, у нашу плиту закладено максимальний набір.
— Звичайно, — Лестер кашлянув. — Тож може ми спробуємо середньо просмажений філейний стейк з цибулею? І грибним соусом. І білими булочками. З гарячою кавою. Може, ще морозиво і яблучний пиріг на десерт.
— Ти наче ніколи особливо не цікавився їжею, — здивовано відповіла Джил.
— Справді?
— Ти завжди казав, що сподіваєшся на появу ін’єкційного харчування. — Вона пильно розглядала свого чоловіка. — Лестере, що трапилося?
— Нічого, абсолютно нічого. — Лестер безтурботно дістав люльку і дещо незграбно її закурив. Крихти тютюну полетіли на килим. Він нервово нахилився й спробував їх позбирати. — Будь ласка, займайся своїми справами й не зважай на мене.
Може, я допоможу тобі готувати? Тобто чи можу я тобі чимось допомогти?
— Ні, — відповіла Джил. — Я впораюся. Можеш повертатися до роботи, якщо хочеш.
— Роботи?
— Твоїх досліджень. Токсинів.
— Токсинів? — Лестер розгубився. — До біса їх!
— Що ти таке кажеш, любий?
— Я маю на увазі, що почуваюся надто втомленим, принаймні зараз. А попрацюю пізніше. — Лестер повільно походжав кімнатою. — Я гадаю, що просто посиджу і понасолоджуюся поверненням додому. Рексор IV жахливий.
— Справді?
— Неймовірно, — Лестерове обличчя перекосила відраза. — Сухий і мертвий, старезний. Перетертий на порох вітром і сонцем. Жахливе місце, моя люба.
— Шкода це чути. Я завжди хотіла там побувати.
— Боже збав! — вигукнув схвильовано Лестер. — Залишайся тут, моя люба. Зі мною, удвох. Ми з тобою. — Його очі пройшлися кімнатою. — Двоє, так. Терра — чудова планета. Волога і сповнена життя. — Він радісно усміхався. — Просто чудова.