— Нічого не розумію, — сказала Джил.
— Розкажи все, що пригадаєш, — попросив Френк. Його робоолівець застиг напоготові. — Які зміни ти в ньому помітила? Мені цікаво.
— Чому?
— Просто це незвично, продовжуй. Ти казала, що одразу щось відчула? Наче він якийсь інший?
— Я одразу це помітила. Наприклад, вираз його обличчя: це не той важкий, практичний погляд, а якийсь привітний вираз. Розслаблений, поблажливий і по-своєму спокійний.
— Зрозуміло, — відповів Френк. — Ще щось?
Джил нервово зиркнула на задні двері будинку.
— Він же нас не чує?
— Ні, він у вітальні грається з Ґасом. Вони сьогодні венеріанські люди-видри. Твій чоловік збудував видрогірку у своїй лабораторії, я сам бачив, як він її розпаковував.
— Ще його мова.
— Мова?
— Те, як він говорить, які використовує слова. Слова, яких ніколи раніше не вживав. Цілі нові вирази, метафори. Я жодного разу не чула від нього метафори за п’ять років спільного життя. Він казав, що метафори неточні й оманливі. І...
— І що? — олівець жваво зашкрябав.
— І це справді дивні слова. Старі слова. Слова, яких більше ніде не почуєш.
— Архаїчна фразеологія? — напружено перепитав Френк.
— Так, — Джил походжала туди-сюди невеликою галявиною, тримаючи руки в кишенях своїх синтетичних шортів. — Застарілі слова, наче щось...
— Щось книжне?
— Так! Ти теж помітив?
— Я помітив, — обличчя Френка було похмурим. — Продовжуй.
Джил перестала походжати.
— А ти що думаєш? Які в тебе припущення?
— Мені треба більше фактів.
Вона замислилась.
— Він грається з Ґасом. Грається і жартує. І він... Він їсть.
— А раніше він не їв?
— Не так, як зараз. Тепер він по-справжньому любить їжу. Він приходить на кухню й пробує різноманітні комбінації. Вони з плитою працюють разом і готують купу всякої всячини.
— Мені теж здалося, що він став повнішим.
— Він набрав десять фунтів, він їсть, усміхається і жартує, він завжди люб’язний. — Джил соромливо поглянула вбік. — Він навіть... Романтичний! Він завжди казав, що це нераціонально. І його більше не цікавить робота, його дослідження токсинів.
— Зрозуміло. — Френк закусив губу. — Ще щось?
— Ще одна річ мене дуже дивує, я постійно звертаю на неї увагу.
— Яка саме?
— У нього бувають дивні провали...
Вибух сміху. Лестер Геррік з повними радості очима вибіг з будинку. Маленький Ґас біг слідом.
— У нас оголошення! — вигукнув Лестер.
— Оголосення! — підхопив Ґас.
Френк згорнув свої нотатки й запхав їх разом з олівцем до кишені піджака. Він повільно звівся на ноги.
— Яке?
— Давай ти, — сказав Лестер, беручи маленьку Гасову руку й виводячи малого вперед.
Повнувате обличчя Ґаса скривилося від зосередження.
— Я збираюся переїхати жити до вас, — заявив він, занепокоєно спостерігаючи за виразом обличчя Джил. — Лестер каже, що дозволяє. Можна? Можна, тьотю Джил?
Її серце сповнилося неймовірною радістю. Вона перевела погляд з Ґаса на Лестера.
— Ти... Ти справді не заперечуєш? — промовила вона дуже тихо.
Лестер обійняв її й пригорнув до себе.
— Звичайно, я не проти, — сказав він ніжно. Його очі були теплими й чуйними. — Ми б тебе так не дражнили, моя люба.
— Не дражнитися! — вигукнув схвильовано Ґас. — Більше не дражнитися! — вони втрьох з Лестером і Джил обійнялися. — Більше ніколи!
Френк стояв трохи поодаль з похмурим виразом. Джил помітила це і різко відступила.
— У чому річ? — затнулася вона. — Щось...
— Якщо ви вже закінчили, — звернувся Френк до Лестера Герріка, — я б хотів, щоб ти пішов зі мною.
Холодок стиснув серце Джил.
— Що таке? Можна я теж піду?
Френк похитав головою. Він зловісно рушив на Лестера.
— Ходімо, Герріку. Ми з тобою трохи прогуляємося.
Три федеральні агенти Чистки зайняли позиції за кілька футів від Лестера Герріка, тримаючи вібротрубки напоготові.
Директор Чистки Даґлас довго його оглядав.
— Ти певен? — нарешті запитав він.
— Цілком, — відповів Френк.
— Коли він повернувся з Рексора IV?
— Тиждень тому.
— І зміна була одразу помітна?
— Дружина відчула її, щойно його побачила. Жодних сумнівів, що це сталося на Рексорі. — Френк зробив багатозначну паузу. — І ви розумієте, що це означає.
— Розумію, — Даґлас повільно обійшов чоловіка на стільці, оглядаючи його з усіх боків.
Лестер Геррік сидів тихо, акуратно складений піджак лежав у нього на колінах. Він тримав руки на своєму ціпку з руків’ям зі слонової кістки, його обличчя було спокійним і незворушним. На ньому були м’який сірий костюм з подвійними манжетами, вільно пов’язана краватка і блискучі чорні черевики. Він мовчав.
— Їхні методи прості й безвідмовні, — сказав Даґлас. — Початковий психічний вміст видаляють і зберігають у якомусь підвішеному стані. Новий завантажується миттєво. Лестер Геррік, мабуть, вештався міськими руїнами Рексора, ігноруючи заходи безпеки — без щита чи навіть ручного екрану, — там вони його і взяли.
Чоловік на стільці заворушився.
— Я б дуже хотів поспілкуватися з Джил, — пробурмотів він. — Вона буде хвилюватися.
Френк відвернувся, на його обличчі була відраза.
— Боже, він досі прикидається.
Директор Даґлас із зусиллям опанував себе.
— Це вражає. Жодних фізичних змін, на вигляд ніяк не відрізниш. — Із суворим виразом він підійшов до чоловіка. — Слухай сюди, як ти там себе називаєш. Ти розумієш, що я кажу?
— Звісно, — відповів Лестер Геррік.
— Ти справді вважав, що тобі це так минеться? Ми зловили інших — тих, що були до тебе. Усіх десятьох. Навіть до того, як вони сюди дісталися, — Даґлас холодно посміхнувся. — Поклали вібропроменями одного за одним.
Обличчя Лестера Герріка побіліло. На його чолі проступив піт, і він витер його шовковою хустинкою, яку дістав з нагрудної кишені.
— Про що ви говорите? — пробурмотів він.
— Тобі нас не ошукати, вся Терра насторожі, пильнує вас, рексоріанців. Я здивований, що ти взагалі зміг звідти вибратися. Геррік, мабуть, був надзвичайно легковажним, інших ми зупинили ще на борту і підсмажили в глибокому космосі.
— У Герріка був приватний корабель, — тихо сказав один з чоловіків, що сидів у кімнаті. — Він приземлився нелегально, оминувши станцію перевірки. Немає жодних записів про його прибуття, бо він не реєструвався.
— Підсмажте цю штуку! — наказав Даґлас. Підступили троє агентів Чистки і скинули трубки на плече.
— Ні, — похитав головою Френк. — Ми не можемо. Тут є проблема.
— Що ти маєш на увазі? Чому не можемо? Інших ми підсмажили...
— Тих ми схопили в глибокому космосі, а це Терра. Тут працюють закони Терри, а не військове право. — Френк махнув рукою в бік чоловіка на стільці. — І воно в людському тілі. Підпадає під звичайні цивільні закони. Ми маємо спочатку довести, що це не Лестер Геррік, а рексоріанський шпигун. Це важко, але можливо зробити.
— Як?
— Його дружина, вона може дати свідчення. Джил Геррік може підтвердити, що оце — не Лестер Геррік, це ж вона помітила зміну. Думаю, ми маємо шанси виграти справу в суді.
Був пізній полудень. Френк повільно їхав за кермом свого наземного авто. Вони з Джил мовчали.
— Тож це кінець, — нарешті промовила Джил. Її обличчя було незворушним і сірим, очі — сухими й блискучими. — Я знала, що все надто добре, аби бути правдою. — Вона спробувала усміхнутися. — Все здавалося таким чудовим.
— Я знаю, — відповів Френк. — Ця клята потвора. Якби ж тільки...
— Навіщо? — запитала Джил. — Навіщо він... Воно зробило це? Чому воно оселилося в тілі Лестера?
— Рексор IV старий, мертвий. Це вимираюча планета, на ній згасає життя.
— Я щось таке пригадую. Він, тобто воно, щось таке говорило, щось про Рексор. І що воно було щасливе забратися звідти.