— Рексоріанці — давня раса. Ті, що дожили до сьогодні, дуже слабкі. Вони століттями намагалися емігрувати, але їхні тіла надто кволі. Деякі намагалися втекти на Венеру — й одразу загинули. А десь століття тому вони винайшли цей спосіб.
— Але воно так багато знає про нас. Воно говорить нашою мовою.
— Не зовсім. Зміни, про які ти згадувала, ті дивні слова... Розумієш, рексоріанці мають лише приблизне уявлення про людських істот, певну ідеальну абстракцію, яку вони витворили з артефактів, до яких мали доступ на Рексорі. Переважно це книжки й подібна опосередкована інформація. Рексоріанське уявлення про Терру базується на терранській літературі сторічної давнини. Мова, традиції і стиль зі старих терранських книжок.
Тому воно і поводиться по-дивному старомодно. Воно добре вивчило Терру, але у непрямий і оманливий спосіб. — Френк криво посміхнувся. — Рексоріанці відстали на два століття, і це грає нам на руку. Так ми можемо їх вираховувати.
— А це... постійно відбувається? Це часто трапляється? Просто не віриться, — Джил стомлено потерла чоло. — Неначе сон. Важко усвідомити, що це справді сталося, я лише зараз починаю розуміти, що це означає.
— У галактиці повно чужих форм життя, паразитичних і деструктивних сутностей. На них не поширюється терранська етика. Ми постійно мусимо від них оборонятися. Лестер вирушив туди, нічого не підозрюючи, — і ця штука витіснила його, забравши тіло.
Френк поглянув на сестру. Обличчя Джил було незворушним. Вона сиділа рівно, склавши руки на колінах, і дивилася вперед. Її маленьке обличчя було суворим, очі широко розплющеними, але вона лишалася спокійною і зібраною.
— Ми спробуємо домовитися, щоб тобі не треба було з’являтися в суді, — вів далі Френк. — Ти можеш дати свідчення по відеофону, і їх приймуть як доказ. Я переконаний, що свідчень буде достатньо. Федеральні суди зроблять усе можливе, але їм треба бодай якісь докази.
Джил мовчала.
— То що скажеш? — запитав Френк.
— А що станеться після рішення суду?
— Ми знищимо його вібропроменями. Знищимо рексоріанську свідомість. Терранський патрульний корабель на Рексорі IV пошле загін, щоб знайти... ем... первісний вміст.
Джил охнула і здивовано поглянула на брата.
— Ти хочеш сказати...
— О так, Лестер живий. Він у підвішеному стані десь на Рексорі, в руїнах одного зі старих міст. Нам доведеться змусити їх його віддати. Вони не хотітимуть, але вони це зроблять, таке вже траплялося. І тоді Лестер знову буде з тобою, живий і здоровий, як раніше, а цей бридкий монстр, з яким ти зараз живеш, залишиться в минулому.
— Зрозуміло.
— Ось ми й приїхали.
Авто загальмувало перед помпезною федеральною будівлею Чистки. Френк виліз і притримав двері перед сестрою. Джил поволі вибралася.
— Усе гаразд? — запитав Френк.
— Звісно.
Вони зайшли, і агенти Чистки провели їх через екрани контролю вниз довгими коридорами. Високі підбори Джил відлунювали у зловісній тиші.
— Те ще місце, — зауважив Френк.
— Непривітне.
— Вважай це вдосконаленим поліцейським відділком. — Френк зупинився. Перед ними були двері з охороною. — Ми прийшли.
— Стривай, — Джил відсахнулася, її обличчя в паніці скривилося. — Я...
— Ми почекаємо, доки ти будеш готова, — Френк жестом попросив агентів відійти. — Я розумію, що це дуже неприємна справа.
Джил хвилину постояла, опустивши голову. Вона глибоко вдихнула, її маленькі кулачки стиснулися, а потім вона підвела голову, спокійна і серйозна.
— Ходімо.
— Ти готова?
— Так.
Френк відчинив двері.
— Ось і ми.
Вони увійшли. На них вичікувально дивилися директор Даґлас і три агенти Чистки.
— Чудово, — пробурмотів Даґлас із полегшенням. — Я вже починав хвилюватися.
Чоловік на стільці повільно звівся на ноги й підхопив свій піджак. Напруженими руками він міцно тримав ціпок з руків’ям зі слонової кістки, мовчав і тихо спостерігав, як жінка увійшла до кімнати, а за нею Френк.
— Це місіс Геррік, — сказав Френк. — Джил, це директор Чистки Даґлас.
— Я чула про вас, — тихо відповіла Джил.
— Тоді ви знаєте, чим ми займаємося.
— Так, я знаю, чим ви займаєтеся.
— Це дуже неприємна справа. Таке вже раніше траплялося, і я не знаю, чи Френк розповідав вам...
— Він пояснив ситуацію.
— Добре, — Даґлас розслабився. — Я радий. Це нелегко пояснити. Отже, ви розумієте, чого ми хочемо. У попередніх випадках ми ловили їх у глибокому космосі, а далі — вібротрубки і повернення первісного вмісту. Але цього разу ми маємо діяти за цивільним законодавством. — Даґлас взяв відеофіксатор. — Нам потрібні ваші свідчення, місіс Геррік. Оскільки фізичних змін не відбулося, ми не маємо жодних прямих доказів у цій справі. У нас є лише ваше свідчення про зміни в характері, щоб представити це в суді.
Він простягнув відеозаписувач. Джил повільно його взяла.
— Поза сумнівом, суд, визнає ваше свідчення. Суд дасть нам дозвіл, який ми хочемо отримати, і ми зможемо рухатися далі. Якщо зробимо це правильно, то сподіваємося повернути все як було.
Джил мовчки дивилася на чоловіка, що стояв з піджаком і ціпком у кутку.
— До того? — перепитала вона. — Що ви маєте на увазі?
— До зміни.
Джил розвернулася до директора Даґласа і спокійно поклала на стіл відеофіксатор.
— Про яку зміну ви говорите?
Даґлас зблід і облизав губи. Погляди всіх присутніх обернулися до Джил.
— Зміни в ньому, — він вказав на чоловіка.
— Джил! — гримнув Френк. — Та що з тобою? — Він підбіг до неї. — Що ти в біса робиш? Ти чудово знаєш, про яку зміну йдеться!
— Дивно, — задумливо протягнула Джил. — Я не помітила жодних змін.
Френк і директор Даґлас перезирнулися.
— Не розумію, — пробурмотів Френк розгублено.
— Місіс Геррік... — почав було Даґлас.
Джил підійшла до чоловіка, що тихо стояв у кутку.
— Ми можемо йти, любий? — запитала вона і взяла його під руку. — Чи є якісь підстави для того, щоб мій чоловік залишався тут?
Вони тихо йшли темною вулицею.
— Ходімо, — сказала Джил. — Ходімо додому.
Чоловік поглянув на неї.
— Сьогодні чудовий полудень, — сказав він і глибоко вдихнув, набираючи в легені повітря. — Мені здається, чи справді наближається весна?
Джил кивнула.
— Я не був певен. Гарний запах. Рослини, земля, все проростає.
— Так.
— Ми підемо пішки? Це далеко?
— Не дуже.
Чоловік пильно подивився на неї із серйозним виразом.
— Я перед тобою в боргу, моя люба, — сказав він.
Джил кивнула.
— Дякую тобі. Мушу визнати, що не сподівався на такий...
Джил нараз розвернулася.
— Як тебе звати? Як тебе звати насправді?
Сірі очі чоловіка зблиснули. Він кволо усміхнувся доброю, ніжною усмішкою.
— Боюся, ти не зможеш цього вимовити. Ці звуки неможливо відтворити.
Джил мовчала. Вони йшли поруч, обоє в глибокій задумі.
Довкола загоралися вогні міста, яскраві жовті цятки в мороку.
— Про що ти думаєш? — запитав її чоловік.
— Думаю, що, мабуть, і далі зватиму тебе Лестером, — відповіла Джил. — Якщо не заперечуєш.
— Не заперечую, — відповів чоловік. Він обійняв жінку, пригорнув і ніжно поглядав на неї, доки вони йшли поміж жовтими свічками вогнів, що освітлювали їхній шлях крізь усе густішу темряву. — Називай як хочеш, аби тільки ти була від того щаслива.
Бригада налаштування
Був ясний ранок. Сонячні промені падали на вологі газони і тротуари, відбивалися від лискучих поверхонь припаркованих авто. Службовець з похмурим виглядом квапливо крокував, гортаючи на ходу сторінки своєї інструкції. Ось він на мить зупинився перед невеликим будинком, вкритим зеленим тиньком, і, звернувши на стежку, подався до заднього двору.
Повернувшись спиною до світу, у буді спав пес. З буди виглядав лише його масивний хвіст.