Ед простогнав. Хто зна, що йому буде за спізнення, він потрапить до офісу не раніше десятої. Треба внутрішньо підготуватися до неприємностей. Шосте чуття йому підказувало, що покарання не уникнути, щось буде. Сьогодні був не той день, коли варто спізнюватися.
Якби ж тільки не прийшов той страхувальник!
Ед вийшов з автобуса за квартал від офісу і хутко подався тротуаром. Стрілки величезного годинника перед ювелірною крамницею Стайна добігали десятої.
Його серце стислося. Старий Даґлас неминуче влаштує йому скандал. Його уява вже малювала, як це виглядатиме. Старий пихтітиме й соптиме, розчервонівшись, розмахуватиме своїм товстезним пальцем. Місіс Еванз усміхатиметься, опустивши очі за друкарською машинкою. Посильний Джекі шкіритиметься. Ерл Гендрікз, Джо і Том, а ще темноока повногруда Мері зі своїми довгими віями. Усі вони увесь день з нього глузуватимуть.
Він дійшов до перехрестя і зупинився перед світлофором.
На протилежному боці вулиці височіла біла будівля — грандіозна споруда зі сталі й бетону, з балками і скляними вікнами.
То був його офісний центр. Ед скривився. А що як сказати, що він застряг у ліфті? Десь між другим і третім поверхом.
Загорівся зелений, на переході був лише Ед. Тільки він один, перейшовши вулицю, ступив на тротуар...
І зупинився, заціпенівши.
Сонце згасло. Ось щойно воно світило, а тепер його не було.
Ед рвучко поглянув угору. Там клубилися сірі хмари, масивні і безформні. І більше нічого. Загрозливий густий туман, у якому все коливалося й блякло. Ед аж похолов. Що тут відбувається?!
Він обережно рушив до будівлі, намацуючи кожен крок у густому тумані. Навкруги стояла тиша. Не було чути навіть автомобільних гудків. Ед очманіло роззирався довкола, намагаючись бодай щось розгледіти у пелені туману. Жодної людини.
Жодної машини. Жодного проблиску сонця. Порожнеча.
Над ним, як привид, нависав у тумані офісний центр. Він був невиразно сірим. Ед нерішуче простягнув руку...
Шматок стіни враз відпав, осипавшись дощем дрібних скалок, як пісочний. Ед тупо витріщився на каскад сірих уламків, що розсипалися навколо його ніг. У місці, де він торкнувся будівлі, з’явилась зазубрена порожнина — некрасива пощербина в бетоні.
Ошелешений, він дійшов до входу. Під його вагою сходи піддавалися, ноги провалювалися. Ед брів по піску, що розступався під його ногами — якійсь прогнилій субстанції, що не витримувала його ваги.
Він опинився у вестибюлі. Тут теж усе було невиразним і туманним. Горішні люстри виблискували слабким світлом, що заледве розсіював морок. Все довкола огортала якась потойбічна запона.
Йому на очі потрапив тютюновий кіоск. Продавець нерухомо схилився на прилавок із застряглою в роті зубочисткою і порожнім виразом на посірілому обличчі, що набуло якогось дивного бляклого відтінку.
— Гей, — видушив із себе Ед. — Що тут відбувається?
Він потягнувся до продавця і доторкнувся до сірої руки.
Пальці пройшли наскрізь.
— Господи, — видихнув Ед.
Рука продавця відвалилася, впала на підлогу і розсипалася дрібними уламками. Це були якісь жмутики сірого, схожого на порох, волокна. У Еда пішла обертом голова.
— Допоможіть! — щосили заволав він.
Жодної відповіді. Ед роззирнувся довкола. Неподалік були й інші люди: чоловік, що читав газету, і дві жінки, що чекали на ліфт.
Ед підійшов до чоловіка й доторкнувся до нього. Той повільно осунувся і розпався, обернувшись на купу сірого попелу. Порох. Дрібні часточки. Так само розсипалися від його дотику і дві жінки. Розкришилися, не промовивши і слова.
Ед знайшов сходи. Ухопившись за поручень, він став підніматися. Сходи під його ногою просідали, і він пришвидшився. Позаду залишався слід — на бетоні чітко виднілися відбитки його черевиків. На другому поверсі Еда обвіяли хмари сірого попелу.
Він кинув погляд на тихий коридор. Там гуляли хмари пилу і не було чути жодного звуку. Була лише темрява, непроглядна темрява.
Непевним кроком він піднявся на третій поверх. Дорогою його нога цілком провалилася крізь сходинку. На кілька тривожних секунд він завис над роззявленою дірою бездонної порожнечі.
Зрештою він видерся нагору й опинився перед своїм офісом:
АГЕНЦІЯ НЕРУХОМОСТІ ДАҐЛАС І БЛЕЙК
Від хмар попелу вестибюль був темний і похмурий. Горішні люстри судомно мерехтіли. Ед взявся за дверну ручку, але вона відламалася, залишившись у нього в руці. Він кинув її додолу і увіп’явся у двері нігтями. Скляна рама впала і розбилася на друзки. Ед розірвав двері й зайшов до офісу.
Місіс Еванз сиділа за друкарською машинкою, її пальці нерухомо лежали на клавішах. Вона не ворушилася і теж була сіра: волосся, шкіра, одяг — усе посіріло, стало безбарвним. Ед доторкнувся до неї. Його пальці безперешкодно пройшли крізь її плече, як крізь засушені пластівці.
Ед з відразою відсахнувся. Місіс Еванз навіть не ворухнулася.
Він рушив далі й наштовхнувся на стіл. Стіл осунувся і розсипався купою порохнявої пилюки. Біля кулера з водою стояв Ерл Гендрікз з чашкою в руці. Він теж перетворився на статую. Жодного руху, жодних ознак життя. Весь офіс був припорошений сірим пилом, застиглим і мертвим.
Ед опинився у коридорі. Розгублений, він труснув головою.
Що це все таке? Може, він божеволіє? Чи, може...
Тут пролунав якийсь звук.
Ед озирнувся, вдивляючись у сірий туман. До нього хутко наближалася якась постать. Чоловік. Чоловік у білому халаті, за ним — ще декілька. Усі були одягнуті в білі халати і маски.
Вони волочили за собою якесь складне обладнання.
— Вітаю... — здушено видихнув Ед.
Чоловіки зупинилися з роззявленими ротами і вибалушеними очима.
— Погляньте!
— Щось пішло не так!
— Один досі заряджений.
— Дістаньте розряджувач.
— Ми не можемо, доки...
Чоловіки оточили Еда півколом. Один із них тягнув довгий шланг із соплоподібною насадкою, інший котив ручний візок. Жваво залунали команди.
Ед здолав своє заціпеніння. Його пройняв жах, і він запанікував. Відбувалося щось страшне, йому слід чимшвидше забиратися звідси. Попередити людей, втекти.
Він розвернувся і побіг сходами назад. Вони обвалювалися під його ногами, половина прольоту провалилася. Він упав, занурившись в купу порохняви, звівся на ноги і рвонув далі на перший поверх.
У вестибюлі вирували хмари сірого попелу. Він наосліп продерся до вхідних дверей. Люди в білому наздоганяли його, тягнучи за собою обладнання і перегукуючись. Вони його переслідували.
Ед вискочив на тротуар. За його спиною будівля офісного центру захиталась і осунулась, один бік просів, клубочилися вихори попелу. Він помчав до рогу перехрестя, люди в білому майже його наздогнали. Його огорнула сіра хмара. Сліпо витягнувши руки перед собою, він рушив уперед і зрештою дістався протилежного боку вулиці.
Знову з’явилося сонце, Еда осяяло тепле проміння. Навколо сигналили машини. Знову працювали світлофори. Зусібіч метушилися і кудись квапилися люди в яскравому весняному вбрані: покупці, поліцейський у темно-синьому однострої, комівояжери з портфелями. Крамниці, вітрини, дорожні знаки. Шумні машини, що туди-сюди моталися вулицею...
А вгорі на знайомому блакитному небі сяяло сонце.
Важко дихаючи, Ед спинився і озирнувся назад. На протилежному боці вулиці височів офісний центр — такий, як і завжди, твердий і неушкоджений, весь зі сталі, бетону і скла.
Він відступив назад, наштовхнувшись на перехожого, що кудись поспішав.
— Гей, — буркнув чоловік, — обережніше.
— Пробачте, — Ед труснув головою, намагаючись оговтатися. З того місця, де він стояв, офісний центр виглядав, як і раніше: височенна масивна будівля велично здіймалася на протилежному боці вулиці.
Але ж ще хвилину тому...
Може, він і справді збожеволів? Він же щойно бачив, як ця будівля розсипалася на порох. І сама будівля, і люди, що там були. Усе розсипалося хмарами пилюги. А ті люди в білому, що переслідували його? Люди в білому, що вигукували команди й тягнули за собою візки з хитромудрим обладнанням?