Ед таки збожеволів. Немає іншого пояснення. Ослаблий, він розвернувся і почвалав тротуаром, майже фізично відчуваючи, як у його голові снують думки. Збентежений і наляканий, він брів, як у тумані, невідомо куди.
Службовця викликали до Адміністрації, найвищого керівництва, і наказали чекати у приймальні.
Він нервово походжав туди-сюди і, передбачаючи недобре, стискав пальці рук і крутив зап’ястками. Потім зняв окуляри і протер тремтливими руками лінзи.
Боже! За що на нього звалилися ці проблеми, ця біда? Але йому доведеться відповідати. Його обов’язком було простежити, щоб сигнальники отримали й чітко виконали свої інструкції, а той жалюгідний погризений блохами сигнальник знову заснув, тож відповідати тепер має він, Службовець.
Двері кабінету розчинилися.
— Ну добре, — почувся заклопотаний голос. То був голос втомленої, заваленої проблемами людини. Службовець затремтів і повільно переступив поріг кабінету. Піт стікав йому на потилицю і накрохмалений комір сорочки.
Старець поглянув на Службовця і відклав книгу убік. Він спокійно вивчав Службовця, а його вицвілі, колись блакитні очі, випромінювали доброзичливість і глибоку дідівську доброту, від якої Службовець затремтів ще дужче. Він дістав носовичка і витер з чола піт.
— Я так розумію, що у Секторі Т137 мав місце прикрий недогляд, — пробурмотів Старець. — Щось сталося з суб’єктом із прилеглої території.
— Саме так, — тихий голос Службовця був хрипким, — вкрай прикрий випадок.
— А що саме трапилося?
— Сьогодні вранці я робив усе відповідно до інструкцій. Матеріали по сектору Т137, звичайно, були пріоритетом. Я передав наказ Сигнальнику в моєму квадраті про те, що рівно о восьмій п’ятнадцять він має подати сигнал.
— Сигнальник усвідомлював важливість наказу?
— Так, сер, — Службовець на мить затнувся, — але...
— Але що?
Службовець нещасно завовтузився.
— Щойно я відвернувся, Сигнальник заліз до своєї буди і заснув. Я відволікся, пильнуючи час за годинником, і коли покликав його, не отримав відповіді.
— Ви покликали його рівно о восьмій п’ятнадцять?
— Так, сер! Рівно о восьмій п’ятнадцять. Але Сигнальник спав. Коли мені вдалося його розбудити, стрілки вже показували восьму шістнадцять. Він подав сигнал, але замість сценарію «Друг з авто» ми отримали «Представника страхової компанії». — Обличчя Службовця скривилось від огиди. — І цей представник страхової компанії протримав суб’єкта майже до дев’ятої тридцять. Через це він і спізнився на роботу замість того, щоб прийти рано.
Якусь мить Старець мовчав.
— Тож виходить, що коли почалося налаштування, суб’єкта не було у Секторі Т137.
— Не було. Він прибув туди близько десятої.
— Тобто саме в розпал налаштування. — Старець звівся на ноги і, тримаючи руки в кишенях, повільно заходив кабінетом з похмурим обличчям. Його довга мантія волочилася за ним по підлозі. — Це серйозна проблема. Під час налаштування Сектора всі залучені суб’єкти мають бути включені, бо інакше їхнє орієнтування залишиться неузгодженим. Коли цей суб’єкт прибув до Сектору Т137, процес тривав уже п’ятдесят хвилин. Він вештався Сектором, аж поки натрапив на одну з бригад налаштування.
— Вони схопили його?
— На жаль, їм цього не вдалося. Він утік із Сектора, вибравшись в заряджену зону.
— І що ж було далі?
Старець зупинився, його зморшкувате обличчя було похмурим. Він провів важкою рукою по своєму довгому сивому волоссю.
— Наразі невідомо, ми втратили з ним контакт. Звісно, ми скоро його знайдемо, але на цей час він поза нашим контролем.
— Що ви збираєтеся робити?
— Ми маємо його знайти, ізолювати й доправити сюди. Іншого рішення не існує.
— Сюди?!
— Його вже запізно розряджати. Доки ми його схопимо, він уже комусь розкаже. А стерти йому пам’ять — то лише ускладнити справу. Тут не вистачить стандартних методів, доведеться особисто розібратися із цією проблемою.
— Будемо сподіватися, що його швидко знайдуть, — сказав Службовець.
— Так і буде. Всі Спостерігачі в курсі. Всі Спостерігачі і всі Сигнальники. — Очі Старця грайливо зблиснули. — І навіть Службовці, хоча у нас є сумніви, що на них можна покладатися.
Службовець почервонів.
— Я страшенно радітиму, коли все це закінчиться, — пробурмотів Службовець.
Вицокуючи підборами туфель по сходинках, Рут збігла донизу і вискочила з будівлі на спекотне полудневе сонце. Вона запалила сигарету і чимдуж подалася тротуаром, її маленькі груди ритмічно здіймалися й опускалися, коли вона вдихала весняне повітря.
— Рут, — покликав Ед, з’явившись у неї за спиною.
— Еде! — вона розвернулася і з подиву аж розкрила рот. — Чому ти не на...
— Ходімо швидше, — Ед схопив її за руку і потяг за собою. — Не зупиняймося.
— Але ж...
— Я пізніше все поясню. — Едове обличчя було блідим і похмурим. — Відійдемо подалі, туди, де ми зможемо спокійно поговорити.
— Я саме збиралась пообідати в «Луї». Можемо там і поговорити. — Рут захекано намагалася встигнути за Едом. — Про що ти хотів поговорити? Що сталося? У тебе такий дивний вигляд. І чому ти не на роботі? Тебе... Тебе що, звільнили?
Вони перебігли на другий бік вулиці і зайшли до невеличкого кафе. Там товклася купа людей, була обідня перерва. Ед знайшов вільний столик подалі від входу, в самому кутку.
— Давай тут сядемо, — він швидко зайняв місце. — Згодиться.
Рут сіла на стільці поруч.
Ед замовив каву. Рут замовила салат, тости з лососевою намазкою, каву і персиковий пиріг. З насупленим, потемнілим лицем Ед спостерігав, як вона їсть.
— Будь ласка, розкажи, що сталося, — заблагала Рут.
— Ти справді хочеш знати?
— Звісно, хочу! — Рут занепокоєно поклала свою руку на його. — Я ж твоя дружина.
— Сьогодні дещо трапилося. Сьогодні вранці. Я запізнився на роботу, бо зайшов той клятий хлопець зі страхової і затримав мене. Я спізнився на пів години.
У Рут перехопило подих:
— Даґлас тебе звільнив!
— Ні, — Ед повільно рвав паперову серветку на дрібні клаптики, складаючи їх у напівпорожню склянку з водою. — Я страшенно хвилювався, вийшов з автобуса і побіг кварталом.
Але коли я ступив на тротуар перед офісним центром, то помітив, що там щось не так.
— І що ж ти помітив?
Ед розповів їй про все, що бачив, у деталях. Усе.
Щойно він замовк, Рут відкинулась на спинку стільця, її обличчя зблідло, а руки затремтіли.
— Тепер зрозуміло, — пробурмотіла вона. — Не дивно, що ти так розхвилювався. — Вона сьорбнула захололої кави, чашка дзенькнула об блюдце. — Це просто жахливо.
Ед зосереджено нахилився до дружини:
— Рут, як гадаєш, я божеволію?
Нафарбовані губи Рут скривилися.
— Я не знаю, що й сказати. Твоя історія дивна...
— Дивна — це не те слово. Мої руки проходили крізь їхні тіла, наче вони були з глини, з глини сухої, як порох. Постаті були з пороху. — Ед дістав сигарету з пачки Рут і закурив.
— Коли я вискочив звідти й озирнувся, офісний центр стояв на місці, немов нічого й не сталося. Як завжди.
— Ти злякався, що містер Даґлас висварить тебе, так?
— Так, страх і почуття провини. — Очі Еда зблиснули. — Здогадуюсь, про що ти думаєш: я спізнився і не наважувався глянути йому в обличчя, тож у мене стався якийсь захисний психотичний напад. Втеча від дійсності. — Він нервовим рухом загасив сигарету. — Рут, я досі тиняюся містом після того. Дві з половиною години. Звісно, мені страшно, я дуже боюся повертатися на роботу.
— Ти боїшся Даґласа?
— Та ні! Я боюся людей у білому! — Ед затремтів. — Боже! Та вони ж переслідували мене. З отими своїми клятими шлангами і різними апаратами.
Рут замовкла. Врешті вона глянула на чоловіка, і її очі заясніли.
— Еде, ти мусиш туди повернутися.