— Повернутися? Навіщо?
— Щоб дещо довести.
— Довести?
— Довести, що вже все гаразд. — Рут стиснула Едову руку. — Тобі доведеться це зробити, Еде. Ти мусиш повернутися і побачити все на власні очі. Переконатися, що нічого боятися.
— Чорт! Після всього, що я там надивився? Послухай-но, Рут, я бачив, як рвалася тканина реальності. Я бачив, що там, за завісою. Позаду у зі зворотного боку. Я бачив, що там насправді, і не маю бажання туди повертатись. Я не хочу знову бачити отих людей, зліплених з пороху. Нізащо!
Рут прикипіла до нього очима.
— Я піду з тобою, — сказала вона.
— Заради Бога...
— Заради тебе, заради твого здоров’я. Аби ти переконався, що нічого такого там немає. — Рут хутко звелася на ноги і накинула плащ. — Ходімо, Еде, я піду з тобою. В офіс агенції нерухомості «Даґлас і Блейк». Я навіть зайду з тобою до кабінету містера Даґласа.
Ед поволі підвівся, не зводячи з дружини допитливого погляду.
— Ти думаєш, що в мене було потьмарення розуму. З переляку. Що я не зміг поглянути в очі босові. — Його голос звучав приглушено й сумно. — Хіба ні?
Але Рут вже йшла до каси.
— Пішли, і ти сам переконаєшся. Там усе буде на місці, як і завжди.
— Гаразд, — погодився Ед і повільно пішов за дружиною. — Повернемось і побачимо, хто з нас правий.
Вони разом перетнули вулицю, Рут міцно тримала Еда за руку. Навпроти здіймався офісний центр — височезна будівля з бетону, сталі і скла.
— Бачиш? — запитала Рут. — Усе на місці.
Офіс і справді був там. Масивна непорушна тверда будівля височіла, сяяла у променях пообіднього сонця, що виблискувало на її вікнах. Ед і Рут ступили на бордюр. Ед внутрішньо напружився, немов заціпенів, а коли його нога торкнулася тротуара, він аж сіпнувся.
Але нічого не трапилося: вуличний шум не змовкав, автомобілі й перехожі поспішали у своїх справах, хлопець продавав газети. Тут змішалися звуки, запахи і шум полудневого міста.
Вгорі на чистому блакитному небі сяяло сонце.
— Бачиш? — сказала Рут. — Я була права.
Вони піднялися сходами й увійшли до вестибюля. За прилавком тютюнового кіоску стояв продавець зі складеними на грудях руками і слухав трансляцію бейсбольного матчу.
— Вітаю, містере Флетчер, — озвався він до Еда. Його обличчя пожвавилось добросердною усмішкою. — А що це за дама? Ваша дружина знає про неї?
Ед силувано захихотів. Вони підійшли до ліфта. Там уже стояло четверо чи п’ятеро бізнесменів. То були добре вдягнені чоловіки середнього віку, що нетерпляче чекали на ліфт.
— Привіт, Флетчере, — привітався один із них. — Де тебе носило цілий день? Даґлас вже просто казиться.
— Привіт, Ерле, — пробурмотів Ед і стиснув руку дружини. — Трохи прихворів.
Прибув ліфт, і всі зайшли досередини. Ліфт пішов угору.
— Вітання, Еде, — озвався ліфтер. — А хто ця гарненька дівчина? Чому б тобі нас і з нею не познайомити?
Ед механічно усміхнувся.
— Це моя дружина.
На третьому поверсі ліфт зупинився. Ед з Рут вийшли і попрямували до скляних дверей агенції нерухомості «Даґлас і Блейк».
Ед зупинився, задихаючись.
— Зажди, — він облизав пересохлі губи. — Я...
Рут спокійно чекала, доки Ед витре носовичком лоба і шию.
— Тепер гаразд?
— Так, — Ед рушив до скляних дверей і відчинив їх.
Місіс Еванз зиркнула на нього і припинила клацати на машинці.
— Еде Флетчер! Де це тебе носило?
— Був прихворів. Привіт, Томе.
Том відірвав погляд від своїх паперів.
— Привіт, Еде. Ти знаєш, що Даґлас вже хотів тебе скальпувати? Де ти був?
— Та знаю, — Ед стомлено глянув на Рут. — Якраз збираюся зайти до шефа і отримати що буде.
Рут стиснула його руку.
— Усе буде добре, я знаю. — На її червоних устах сяйнула білозуба усмішка. — Ну, я пішла, телефонуй якщо що.
— Гаразд. — Ед поцілував її в губи. — Дякую, кохана. Дуже дякую. Не розумію, що на мене найшло, думаю, вже все минулося.
— Не переймайся. До зустрічі! — Рут хутко вийшла з приймальні, причинивши за собою двері. Ед прислухався, як у коридорі, що вів до ліфта, цокотять її підбори.
— Гарненька дівчина, — сказав схвально Джекі.
— Так, — кивнув Ед і поправив краватку. Опанувавши себе, він підійшов до дверей внутрішнього офісу. Що ж, він мусить це витримати, Рут була права. Але буде нелегко все пояснити. Він вже уявляв собі Даґласа з почервонілим другим підборіддям, з перекошеним від гніву лицем, з його буйволячим ревом...
Ед раптом зупинився і завмер на порозі. У внутрішньому офісі щось змінилося.
По його спині поповзли мурахи, його охопив безпомічний жах, подих перехопило. Внутрішній офіс змінився. Ед трохи покрутив головою, роззираючись навсібіч: письмові столи, стільці, усіляке приладдя, шафки з шухлядами, картини.
Зміни. Вони були незначні, ледь помітні. Ед заплющив очі, а потім поволі розплющив. Його подих прискорився, пульс почастішав. Щось у приміщенні змінилося, жодних сумнівів.
— Що з тобою, Еде? — запитав Том. Усі співробітники відірвалися від своїх справ і з цікавістю на нього позирали.
Ед промовчав і мляво посунув кімнатою. Офіс зазнав пертурбації, це було одразу помітно. Розташування меблів змінилося. Нічого такого, що б відразу впадало у вічі, але він знав це достеменно.
Джо Кент привітав його трохи збентежено.
— Що це з тобою, Еде? Виглядаєш, немов мішком прибитий. Щось сталося?..
Ед уважно поглянув на Джо. Той виглядав не так, як завджи. Але що саме змінилося?
Його обличчя стало повнішим. І сорочка тепер на ньому смугаста. Раніше Джо не носив сорочок у блакитну смужку. Ед оглянув свій письмовий стіл. Там лежали різні папери і рахунки. Сам стіл пересунули праворуч, він став довшим. Це був уже не той стіл.
А картина на стіні? Тепер це була інша картина, геть інша картина. А дрібнички на картотечній шафці? Декотрі пощезали, але натомість з’явилися нові.
Він озирнувся крізь прочинені двері. Тільки тепер він це помітив. Волосся місіс Еванз було іншого кольору, трохи світліше.
Біля вікна сиділа Мері і підпилювала нігті. Вона стала повнішою і вищою. У неї на столі лежав гаманець, червоний плетений гаманець.
— А в тебе... У тебе завжди був цей гаманець?
Мері підвела очі.
— Що?
— Цей гаманець. У тебе завжди він був?
Мері розсміялася, акуратно поправила спідницю на повних стегнах і цнотливо опустила довгі вії.
— Тобто як, містере Флетчер? Що ви маєте на увазі?
Ед відвів погляд. Тепер він знав напевне, навіть якщо вона сама не знала. Її теж змінили, переробили: її гаманець, її одяг, її поставу, її всю. Ніхто з них цього не знав, лише він, один-єдиний. У нього запаморочилося в голові. Вони всі змінилися, стали іншими. Їх усіх перебудували, переінакшили. Дуже обережно, але безсумнівно.
От, наприклад, кошик для сміття. Раніше він був меншим, інакшим. Штори на вікнах зараз білі, а були — кольорові. І шпалери були з іншим візерунком. Лампи...
Безліч ледь помітних змін.
Ед пройшовся офісом до дверей кабінету Даґласа і постукав.
— Увійдіть, — почулося у відповідь.
Ед штовхнув двері. На нього нетерпляче позирав Нейтан Даґлас.
— Містере Даґлас... — почав було Ед, нерішуче заходячи до кабінету, але раптом умовк.
Даґлас теж змінився, став трохи іншим. У нього в кабінеті також відбулися зміни: килим на підлозі, штори на вікнах. Письмовий стіл, що раніше був з червоного дерева, тепер став дубовим. А сам Даґлас...
Даґлас помолодшав і схуд. Його волосся потемніло, шкіра втратила червонястий відтінок. Обличчя погладшало, позникали зморшки. Очі стали не карі, а зеленкуваті. Форма підборіддя теж змінилася. Це була вже інша людина. І все ж це був Даґлас, хоча й інакший. Інша версія!
— Що там? — нетерпляче запитав Даґлас. — А, це ви, Флетчере. Де ви зникли? Вас не було до самого обіду.
Ед мерщій позадкував до дверей, захряснув двері й прожогом кинувся через внутрішній офіс. Перелякані Том і місіс Еванз полишили свої справи. Ед промчав повз них і вхопився за ручку вхідних дверей.