— Думаєте, ми марно воюємо? — раптом запитав підстаркуватий чоловік. — Ви ж її безпосередній учасник.
— Це майор Пітерз, — відрекомендував чоловіка Нельсон.
Олгем і Пітерз потисли руки. Олгем придивився до старого уважніше:
— Що змусило вас прибути сюди зрання? Здається, раніше я не бачив вас у лабораторії.
— Я не беру участі у Проекті, — відповів Пітерз, — але знаю, над чим ви працюєте. Моя робота полягає дещо в іншому. — Тут вони перезирнулися з Нельсоном. Олгем це помітив і спохмурнів. Стріла набирала швидкість, проносячись по безплідній рівнині, порослій чагарником. Оддалік вже виднілися обриси будівель Проекту.
— А чим ви займаєтеся? — запитав Олгем. — Чи це секретна інформація?
— Працюю на уряд, я — співробітник служби безпеки.
— Невже! — Олгем звів брови. — А що, прибульці засилають шпигунів?
— Насправді, містере Олгем, я прибув поговорити з вами.
Олгем спантеличено витріщився на співрозмовника. Він намагався зрозуміти почуте, але ніяк не міг втямити, що все це означає.
— Зі мною? З якого дива?
— Я прибув, щоб заарештувати вас як іншопланетного шпигуна. Ось чому я тут так рано. Взяти його, Нельсоне!
Нельсон притис пістолет до Олгемових ребер. Від хвилювання у нього тремтіли руки, обличчя зблідло. Він зробив глибокий вдих і видих.
— Вб’ємо його просто тут? — прошепотів він до Пітерза. — Думаю, його варто вбити зараз, навіщо тягнути?
Олгем вражено подивився на свого друга. Він хотів щось сказати, але йому наче заціпило. Обидва чоловіки не зводили з нього погляду, їхні обличчя були суворі й перелякані. В Олгема розболілася голова, він відчув запаморочення.
— Нічого не розумію, — пробурмотів він.
За мить стріла відірвалася від землі й шугнула у верхні шари атмосфери, прямуючи у відкритий космос. Будівлі Проекту залишилися внизу, віддаляючись, і врешті зовсім зникли. Олгем мовчав.
— Ще є час, — мовив Пітерз, — спочатку я хочу його дещо запитати.
Олгем отупіло дивився перед собою, стріла неслася крізь космос.
— Арешт здійснено, — доповів Пітерз в екран відеопередавача, де з’явилось обличчя шефа служби безпеки. — Наче камінь із серця.
— Були якісь проблеми?
— Жодних. Він сів у стрілу, нічого не підозрюючи. Мабуть, його не надто збентежила моя присутність.
— Де ви зараз?
— Досі в дорозі. Ось-ось вилетимо за оболонку, рухаємося з максимальною швидкістю. Вважайте, найскладніше позаду. На щастя, стартові бустери у цій машині працюють як слід. Якби щось вийшло з ладу зараз, то...
— Дайте-но я на нього гляну, — сказав шеф і уп’явся очима в Олгема, що байдужий до всього сидів, склавши руки на колінах. — То ось він який!
Деякий час шеф розглядав Олгема, той мовчав. Нарешті шеф кивнув Пітерзові:
— Гаразд, досить. — На його обличчі з’явився ледь помітний вираз гидливості. — Я побачив усе, що хотів. Вашу роботу не забудуть, вам обом готують відзнаки.
— Це не обов’язково, — відповів Пітерз.
— А наскільки небезпечна ситуація тепер? Чи є імовірність, що...
— Порівняно невелика. Наскільки я розумію, потрібна якась кодова фраза. У будь-якому разі, ми маємо ризикнути.
— Я попереджу базу на Місяці про ваше прибуття.
— Не варто, — Пітерз заперечливо похитав головою. — Я здійсню посадку подалі, за межами бази, щоб не ризикувати.
— Робіть як знаєте. — Шеф знову глянув на Олгема, блиснувши очима. Зображення потьмяніло, екран згас.
Олгем подивився в ілюмінатор. Корабель проминув захисну оболонку й продовжував розганятися, Пітерз поспішав. Внизу, під обшивкою, щосили ревіли двигуни. Обидва чоловіки нервували від поспіху. І все через Олгема.
На сидінні поруч неспокійно совався Нельсон.
— Все ж, це слід негайно зробити, — сказав він, — я хотів би швидше покінчити з цим за всяку ціну.
— Заспокойтеся, — сказав Пітерз, — візьміть на себе управління, а мені треба з ним поговорити.
Він пересів до Олгема і зазирнув йому в обличчя, потім обережно доторкнувся його руки, потім до щоки.
Олгем мовчав. «От якби вдалося передати звістку Мері, — подумав він знову, — повідомити їй про те, що трапилося». Він роззирнувся. Але як? Через відеопередавач? Нельсон сидів за пультом керування з пістолетом у руці. Нічого не вдієш. Він потрапив у пастку.
Але чому?!
— Послухайте-но, — сказав Пітерз, — у мене до вас кілька запитань. Ви знаєте, куди ми прямуємо. На Місяць. За годину ми здійснимо посадку на його зворотному боці, посеред пустки. Щойно ми сядемо, передамо вас команді, яка вже чекає на місці. Ваше тіло одразу ж буде знищено. Зрозуміли? — він поглянув на годинник. — За дві години ваші рештки розсіють по пустелі. Від вас нічого не залишиться.
Олгем скинув із себе заціпеніння:
— А можете сказати...
— Звісно, я скажу, — кивнув Пітерз. — Два дні тому ми отримали рапорт, що корабель прибульців прорвався крізь нашу захисну оболонку. Він висадив шпигуна — робота-гуманоїда. Завданням робота було знищити конкретну людину й замістити її.
Пітерз холодно зиркнув на Олгема.
— Всередині робота — уранова бомба. Наш агент не знав, що має здетонувати бомбу, але припустив, що це може бути якась кодова фраза — певний набір слів. Робот мав би замінити вбиту людину, жити її повсякденним життям, працювати на її місці, вести соціальне життя. Він точна копія тієї людини, їх ніхто не може відрізнити.
Олгем сполотнів.
— Особою, яку мав підмінити робот, був високопосадовець одного з дослідних проектів Спенз Олгем. Оскільки цей Проект був уже на завершальній стадії, і ця «жива» бомба вже прямувала до лабораторій, ми...
Олгем подивився на свої руки.
— Але ж Олгем — це я!
— Щойно робот знайшов і вбив Олгема, було вже нескладно зайняти його місце. Робот висадився з корабля вісім днів тому. Ймовірно, підміна відбулася на минулих вихідних, коли Олгем відпочивав у горах.
— Але ж Олгем — це я. — Він обернувся до Нельсона, який сидів за панеллю керування. — Ти що, не впізнаєш мене? Ти ж знаєш мене двадцять років. Хіба ми не вчилися разом у коледжі? — він підвівся. — Хіба ми не вчилися разом в університеті? Не жили в одній кімнаті? — він зробив крок до Нельсона.
— Не підходь до мене! — гаркнув той.
— Слухай, пам’ятаєш наш другий курс? Ту дівчину? Як же її звали... — він потер лоба. — Така чорнява. Ми познайомилися з нею у Теда.
— Стій! — Нельсон знервовано розмахував пістолетом. — Не хочу нічого чути. Ти вбив його, ти... Машина.
Олгем поглянув на Нельсона.
— Ти помиляєшся. Я не знаю, що трапилося, але робот мене не знайшов. Мабуть, вони прорахувалися. Може, корабель розбився. — Він обернувся до Пітерза. — Я — Олгем, і я це знаю. Не сталося жодної підміни. Я той самий, що й був завжди.
Він доторкнувся до себе, провівши руками по тілу.
— Це ж можна якось перевірити. Поверніть мене на Землю, зробіть рентген, неврологічне дослідження, будь-що, аби мати змогу переконатися в цьому. Можливо, навіть вдасться знайти пошкоджений корабель.
Пітерз з Нельсоном мовчали.
— Я — Олгем, — повторив він. — Я знаю, що це я. Але не можу цього довести.
— Вбивши Олгема, — порушив мовчанку Пітерз, — робот мав забути, що він робот, а не справжній Спенз Олгем. Він мав стати Олгемом і тілом, і душею. Йому інкорпоровано штучну пам’ять, тож він виглядатиме як Олгем, матиме його спогади, його думки, його інтереси, виконуватиме його роботу. За винятком однієї деталі: у тіло робота вмонтовано уранову бомбу, що вибухне, коли буде промовлено кодову фразу. — Пітерз відсунувся. — Ось чому ми веземо вас на Місяць. Спеціальна команда вас розчленує і дістане бомбу. Можливо, вона навіть вибухне, але там це вже буде не важливо.
Олгем поволі всівся на своє місце.
— Ми вже підлітаємо, — озвався Нельсон.
Олгем відкинувся на сидінні, гарячково перебираючи варіанти. Корабель поволі наближався до поверхні Місяця, вже виднілася його подовбана кратерами поверхня, безкрая понівечена рівнина. Що він може вдіяти? Як йому врятуватися?