— Приготуватися! — наказав Пітерз.
За кілька хвилин — кінець. Далеко внизу він уже бачив крихітну цятку, якусь будівлю. Всередині чекала команда демонтажу, яка розірве його на шматки. Вони розпорять його, відітнуть руки і ноги, розчленують. Вони дуже здивуються, коли не знайдуть бомби, і зрозуміють свою помилку, але буде вже запізно.
Олгем роззирнувся по невеличкій кабіні. Нельсон усе ще тримав у руках зброю. Жодного шансу. Знайти лікаря, зробити обстеження — це єдиний вихід. Мері могла б у цьому допомогти. Мозок судомно запрацював, думки несамовито замиготіли. Залишалося обмаль часу — всього кілька хвилин. От якби вийти з нею на зв’язок, якось поговорити з нею.
— Спокійно, — сказав Пітерз.
Корабель поволі приземлився, впершись у твердий ґрунт. Запала тиша.
— Послухайте, — пробурмотів Олгем. — Я можу довести, що я — Спенз Олгем. Знайдіть лікаря. Приведіть його сюди...
— Загін уже тут, — показав пальцем Нельсон, — вони йдуть сюди.
Він знервовано поглянув на Олгема.
— Сподіваюсь, все відбудеться за планом.
— Ми вже відлетимо, коли вони почнуть, — повідомив Пітерз, — за мить нас тут уже не буде.
Він натягнув на себе скафандр, а потім взяв у Нельсона пістолет.
— Я за ним простежу.
Нельсон поспіхом одягнув скафандр.
— А цьому? — він кивнув на Олгема. — Йому не потрібен скафандр?
— Ні, — Пітерз заперечливо похитав головою, — не думаю, що роботам потрібен кисень.
Група людей підійшла до корабля і зупинилася в очікуванні. Пітерз махнув їм рукою:
— Давайте сюди!
Ті неохоче рушили вперед — незграбні постаті в надутих скафандрах.
— Якщо ви відчините люк, — сказав Олгем, — я миттю помру. Це буде вбивство.
— Відчиняйте люк, — наказав Нельсон і потягнувся до замка.
Олгем спостерігав за тим, як рука Нельсона стисла металеву ручку. За мить люк розчахнеться, повітря з кабіни вирветься назовні. Він загине, й лише тоді вони усвідомлять свою помилку. Якби не війна, то вони би так не чинили, не квапилися б, гнані страхом, вбивати собі подібних. Усі перелякані, кожен готовий пожертвувати кимось одним заради колективної безпеки.
Його вбивають, бо не можуть чекати, не мають часу доводити його провину.
Він поглянув на Нельсона. З Нельсоном вони товаришували роками: ходили разом до школи, він був дружбою у нього на весіллі. А тепер Нельсон збирається його вбити. Але ж Нельсон не негідник, він тут не винен. Просто такі часи. Мабуть, так було й під час чуми. Коли на тілі людини з’являлася пляма, її, не вагаючись, одразу вбивали, не чекаючи на докази, за самою лише підозрою. Коли з’являється загроза, іншої ради немає.
Він їх не звинувачував, але він хотів вижити. Життя надто цінне, щоб ним бездумно жертвувати. Що ж робити? Треба швидко думати. Чи є бодай якась зачіпка? Він роззирнувся навколо.
— Ну, вперед, — рубонув Нельсон.
— Що ж, ваша правда, — промовив Олгем, і власний голос видався йому якимось дивним. У ньому вчувалася вся глибина безнадії. — Мені справді не потрібне повітря, відчиняйте люк.
Обидва заклякли, дивлячись на нього з цікавістю і осторогою.
— Вперед. Відчиняйте. Мені байдуже. — Олгем сягнув рукою до внутрішньої кишені піджака. — Хотів би я знати, як далеко ви встигнете добігти.
— Добігти?
— У вас п’ятнадцять секунд, — він ворухнув під піджаком пальцями враз затерплої руки. Потім відчув полегкість, розслабився і ледь усміхнувся. — Немає ніякої кодової фрази, тут ви прогадали. Вже чотирнадцять секунд.
З шоломів скафандрів на нього витріщилися приголомшені обличчя. Враз обидва кинулися до люка і, заважаючи один одному, взялися його відчиняти. Повітря з шумом почало вириватися назовні, Пітерз і Нельсон зіскочили на ґрунт. Олгем кинувся за ними, ухопився за ручку і зачинив люк. Загули автоматичні компресори, закачуючи повітря. Олгем полегшено зітхнув.
Ще б одна секунда, і...
За ілюмінатором двоє чоловіків підбігли до групи, і всі вони враз кинулася врозтіч. Один за одним усі попадали долілиць на ґрунт. Олгем всівся за пульт керування і взявся готуватися до злету. Коли корабель піднявся у повітря, люди незграбно попідводилися і витріщились на нього, пороззявлявши роти.
— Звиняйте, — пробурмотів Олгем, — але мені треба додому, на Землю. Він скерував корабель зворотним курсом.
Була вже ніч. Навколо корабля у прохолодній темряві сюрчали цвіркуни. Олгем схилився над екраном відеозв’язку. Поволі з’явилось зображення, сигнал надходив без перешкод. Він з полегкістю видихнув.
— Мері, — покликав він.
Дружина німо дивилася на нього, а потім охнула.
— Спензе! Ти де? Що сталося?
— Пізніше розкажу. Слухай, говоритиму швидко, будь-якої миті можуть розірвати зв’язок. Біжи чимдуж до лабораторії Проекту і знайди лікаря Чемберлена. Якщо його немає на місці, знайди будь-якого іншого. Приведи його додому і чекайте на мене. Нехай захопить обладнання: рентгеноскоп, флюорограф і все решту.
— Але ж...
— Роби, як я сказав. Хутчіш, щоб за годину він був на місці. — Олгем нахилився до екрана. — Ти все зрозуміла? Ти сама?
— Сама?
— Удома є ще хтось?.. Нельсон не виходив на зв’язок?
— Та ні, Спензе. Я щось нічого не розумію.
— Не біда. За годину я буду вдома. І нікому нічого не кажи. Приведи Чемберлена до нас під будь-яким приводом. Скажи, що тобі зле.
Спенз вимкнув зв’язок і поглянув на годинник. За мить він вийшов з корабля у темряву ночі, пройти треба було з пів милі.
Він рушив навпростець.
У вікні горіла настільна лампа. Він став біля паркана, уважно до всього придивляючись. Жодного звуку, жодного поруху. Він підніс руку і при місячному світлі роздивився циферблат годинника. Минула майже година.
Вулицею промчала стріла.
Олгем подивився на будинок. Лікар уже, мабуть, там. Він має чекати на нього разом з Мері. Раптом йому сяйнула думка. А що коли їй не вдалося навіть вийти? Що як вони її перехопили? А може, там пастка?
Але що йому ще робити?
Лікарські записи, фотографії, протоколи обстежень — ось його єдиний шанс, єдина можливість врятуватися. Нехай його обстежать, — якщо раніше не вб’ють, — і він доведе їм, хто він такий.
Так, це єдиний вихід. Лікар Чемберлен — шанована людина, штатний медичний працівник, закріплений за Проектом. Його слово має вагу. Може тоді факти переважать їхню істерику, їхнє божевілля.
Так, це справжнє божевілля. Якби ж вони могли зачекати, діяти розсудливо, не кваплячись. Але ж вони не чекатимуть. Його уб’ють, уб’ють тут таки, без доказів, без суду чи навіть огляду. Найпростіший аналіз усе би виявив, але вони не матимуть часу на аналіз. Вони можуть думати про саму лише небезпеку.
Він підвівся, рушив до будинку і підійшов до ґанку. Біля дверей Олгем зупинився, прислухаючись. Як і раніше, жодного звуку. У будинку панувала цілковита тиша.
Занадто тихо.
Олгем стояв на ґанку, не рухаючись. Ті, хто перебували всередині, намагалися не шуміти. Будинок був невеличкий, тож Мері з лікарем Чемберленом мають бути всього за кілька футів. Та все ж він не міг розчути нічого — жодних голосів, взагалі нічого. Він подивився на двері. Він відчиняв і зачиняв їх тисячі разів, вранці й увечері.
Він узявся за ручку, але потім передумав і натиснув кнопку дзвінка. Десь у глибині будинку тишу прорізав різкий звук. Олгем усміхнувся. Почулися кроки.
Двері відчинила Мері. Побачивши її обличчя, він усе зрозумів.
Олгем миттю кинувся геть у кущі. У дверях з’явився агент служби безпеки, відштовхнув Мері й вистрілив йому вслід.
Кущі миттю спалахнули. Олгем поповзом пробрався за ріг будинку, зірвався на ноги і щосили побіг, пірнувши у темряву. Увімкнули прожектор, пляма світла закружляла, намагаючись вполювати втікача, але марно.
Він перетнув вулицю, перескочив через паркана і зник на чужих задвірках. За ним гналися агенти служби безпеки, перегукуючись між собою. Олгем хапав ротом повітря, його груди швидко здіймалися й падали.