Олгем стояв і курив, споглядаючи людей.
— Ось тепер можна і бомбу знешкодити, — сказав Олгем.
Пітерз схилився над тілом.
— Здається, я її бачу.
Він потягнувся, доторкнувшись до тіла.
У грудях трупа зяяла рана, всередині щось поблискувало, щось металеве. Усі мовчки стояли і дивилися.
— Якби робот вижив, ця штука знищила б нас усіх, — сказав Пітерз. — Оця металева коробка.
Усі й далі мовчали.
— Думаю, ми маємо вам подякувати, — Пітерз обернувся до Олгема. — Уявляю, який це для вас був жах. Коли б не ваша втеча... — раптом він замовк.
Олгем загасив сигарету.
— Звісно, я знав що робот мене так і не знайшов. Але не міг цього довести. Іноді буває дуже непросто щось довести. У цьому вся проблема. Мені не залишалося іншого способу переконати вас, що я — це я.
— Ви хотіли піти у відпустку? — запитав Пітерз. — Думаю, ми могли б влаштувати для вас місячний відпочинок.
— Мабуть, зараз я хотів би піти додому, — відповів Олгем.
— Гаразд, — погодився Пітерз, — як забажаєте.
Нельсон присів навпочіпки біля тіла і потягся до металевого предмета, що виблискував у грудях.
— Не чіпай це, — сказав Олгем. — Вона може здетонувати. Краще викликати саперів.
Нельсон не відповів, і натомість просунув руку у рану на грудях, взявся за той металевий предмет і потягнув.
— Що ти робиш? — скрикнув Олгем.
Нельсон підвівся, тримаючи металеву річ у руках. Його обличчя заціпеніло від жаху. Це був металевий ніж, весь у крові. Такими ножами користувалися прибульці.
— Цим його вбили, — прошепотів Нельсон. — Цим убили мого друга. — Він перевів погляд на Олгема. — Ти вбив його цим ножем і залишив біля корабля.
Олгем затремтів, його зуби зацокотіли. Він перевів погляд з ножа на тіло.
— Це не може бути Олгем, — сказав він. Думки завирували в його мозку, перед очима все поплило.
— Невже я помилився? — він хапнув ротом повітря. — Якщо це — Олгем, тоді я...
Він так і не закінчив речення, вимовивши лише перших кілька слів. Вибух був видимий аж з Альфи Центавра.
Джеймс П. Kpoу
— Ти мала нікчема! Ти... людина! — роздратовано заверещав новенький робот Z-типу.
Донні почервонів і поплентався геть. Робот казав правду.
Він справді був людською істотою, людським дитям. Наука нічого не могла з цим вдіяти, тож він мав з цим жити, бути людиною у світі роботів.
Йому хотілося померти, хотілося лежати під травою, де хробаки поїдали б його тіло, проповзали крізь нього, пожираючи мозок, його бідолашний людський мозок. Z-236r, його роботичний приятель, більше не мав би з ким гратися, і от тоді б він пошкодував.
— Ти куди зібрався? — пирхнув Z-236r.
— Додому.
— Нюня!
Донні не відповів. Він зібрав свої чотиривимірні шахи, запхав їх до кишені й побрів поміж рядами екардових дерев до людського кварталу. Z-236r залишився позаду, виблискуючи у промінні полудневого сонця блідою вежею з металу і пластику.
— Наче мені не байдуже! — прокричав сердито Z-236r. — Думаєш, хтось справді хоче гратися з людьми? Втікай додому, ти... Ти смердиш!
Донні не відповів, але зіщулився ще дужче, звісивши голову на груди.
— Що ж, це сталося, — сказав похмуро Едґар Паркз до своєї дружини, що сиділа навпроти за кухонним столом.
Ґрейс різко підвела погляд.
— Що сталося?
— Сьогодні Донні вказали на його місце. Він розповів мені, коли я переодягався. Один із нових роботів, з яким він грався, назвав його людиною. Бідне дитя! На біса вони нас цим діймають? Чому не дадуть нам спокій?
— То ось чому він не хотів обідати... Донні у себе в кімнаті, я знала, що щось трапилося. — Ґрейс поклала долоню на чоловікову руку. — Він змириться, ми всі це важко переживали. Але він сильний, він впорається із цим.
Ед Паркз підвівся з-за столу й пішов до вітальні свого скромного п’ятикімнатного житлового модуля, розташованого в кварталі, відведеному для людей. Їсти не хотілося.
— Роботи! — він безсило стиснув кулаки. — Хотів би я дістати хоч одного, хоч раз. Дотягнутися руками до його нутрощів, повиривати жмути дротів і запчастин. Хоча б раз у житті!
— Може, колись тобі трапиться така нагода.
— Ні, цього ніколи не буде. Так чи так, а люди неспроможні обходитися без роботів, це правда, люба. Людям бракує розуму, щоб самостійно керувати суспільством. Списки доводять це двічі на рік. Давай визнаємо: людям не дорівнятися до роботів. Але ж на біса вони нам цим допікають! Тицяють просто в обличчя, як сьогодні Донні. Мене влаштовує бути камердинером у робота, це хороша робота, добре оплачувана і легка, але коли моєму малому кажуть, що він...
У вітальню зайшов Донні, і Ед враз замовк.
— Привіт, тату.
— Привіт, синку. — Ед ніжно поплескав хлопця по спині. — Як ти? Хочеш, подивимося видовища?
Люди щовечора виступали на відеоекранах, вони були хорошими артистами. Це була єдина сфера, в якій роботи не могли з ними конкурувати. Людські істоти малювали, писали, танцювали, співали і ставили вистави на забаву роботам. Готували вони теж краще, але роботи не їдять. Людські істоти мали свою нішу. Їх наймали як камердинерів, артистів, продавців, садівників, будівельників, майстрів, сезонних працівників і робітників на фабриках.
Але коли йшлося про посади на зразок координатора громадського контролю чи наглядача за обігом юзонних стрічок, що живили енергією дванадцять планетарних гідросистем...
— Тату, можна в тебе дещо спитати?
— Звичайно, — Ед, зітхнувши, сів на диван, зручно вмостився і схрестив ноги. — Про що?
Донні тихо сидів поруч, його маленьке округле обличчя було серйозним.
— Тату, я хотів запитати про Списки.
— О, звісно, — Ед потер підборіддя. — Справді, за кілька тижнів Списки, час всерйоз братися за твою підготовку. Ми візьмемо кілька пробних тестів і розберемо їх. Може, нам удвох вдасться підготувати тебе до класу двадцять.
— Чуєш, тату, — Донні прихилився ближче до батька, його голос був тихим і напруженим. — А скільки людей взагалі склало ці їхні Списки?
Ед раптом підвівся і почав походжати кімнатою, з похмурим виразом набиваючи свою люльку.
— Знаєш, синку, важко сказати. У людей немає доступу до записів С-сховища, тож я не можу знати напевно. За законом будь-яка людина, результат якої буде серед 40 відсотків найкращих, може податися на класифікацію з поступовим підвищенням відповідно до подальших результатів. Я не знаю, скільки людей спромоглися...
— Але бодай одна людина колись склала той Список?
Ед нервово сковтнув слину.
— Боже, дитино, я не знаю. Тобто я справді не знаю про жодну таку людину, якщо так формулювати запитання. Мабуть, ні. Списки використовуються лише три століття, до того уряд був реакційним і забороняв людям конкурувати з роботами, тепер він ліберальний, і ми можемо конкурувати за Списками, треба лиш набрати достатньо балів. — Його голос затремтів і затих. — Ні, синку, — сказав він сумно. — Жодна людина ніколи не склала Списку. Ми... ми просто недостатньо розумні.
У кімнаті запала тиша. Донні кволо кивнув, його обличчя було незворушним. Ед намагався не дивитися на сина і зосередився на люльці, його руки тремтіли.
— Усе не так погано, — додав він рипучим голосом. — У мене хороша робота. Я камердинер у чудового робота N-типу, отримую великі чайові на Різдво і Великдень. Маю лікарняний, коли хворію, — він гучно прочистив горло. — Усе не так погано.
У дверях стояла Ґрейс. Вона зайшла до кімнати, її очі блищали.
— Ні, зовсім не погано. Ти відчиняєш перед цією штукою двері, подаєш їй інструменти, виконуєш доручення, телефонуєш куди скажуть, змащуєш, лагодиш, співаєш їй, говориш з нею і скануєш для неї плівки.
— Замовкни, — роздратовано буркнув Ед. — А що, по-твоєму, я маю робити? Звільнитися? Може, я маю косити газони, як Джон Голлістер чи Піт Клейн? Принаймні мій робот називає мене на ім’я, як живу істоту. Він зве мене Едом.