Дойл нічого не відповів. Він згріб папери й дістав з кишені ручку.
Коли два медроботи вивели Пітера з величезної бетонної будівлі станції й залишили за кілька ярдів від припаркованої наземної автівки Еда, той заледве впізнав сина.
Ед відчинив двері.
— Пітере!
Його серце калатало важко, болісно. Він дивився, як син підходить до авто, мружачись від яскравого сонячного світла. Було далеко по обіді, близько четвертої. Легенький вітерець гуляв паркувальним майданчиком, ганяючи клапті газет і якесь сміття.
Пітер зупинився, стрункий і худорлявий. У нього були великі карі очі, як в Еда. Волосся світле, майже біляве, як у Дженет. Він мав Едове підборіддя, чітко окреслене, виразне, немов вирізьблене. Ед усміхнувся до нього. Дев’ять років. Дев’ять років минуло відтоді, як медробот зняв укривало з кошика, щоб показати йому маленьке зморщене маля, червоне, як варений рак.
Пітер виріс. Він більше не був малям. Це був хлопчик, з прямою гордовитою поставою, з рішучим виразом обличчя і великими ясними очима.
— Піте! — вигукнув Ед. — Гей, як ти?
Хлопчик зупинився біля дверей автівки і спокійно розглядав Еда. Його очі виблискували, розглядаючи машину, робота водія і огрядного чоловіка у пом’ятому твідовому костюмі, що нервово йому усміхався.
— Залазь, сідай сюди, — Ед посунувся. — Ну ж бо, давай, нам треба їхати.
Хлопчик знову подивився на нього. Ед раптом усвідомив, що костюм на ньому — мішкуватий, черевики — нечищені, а неголене підборіддя — заросле посивілою щетиною. Він почервонів, висмикнув з кишені червону хустинку й зніяковіло витер чоло.
— Я щойно з корабля, Піте, з Проксими. Не мав часу перевдягатися, тому трохи прим’ятий. Довга подорож.
Пітер кивнув.
— Чотири цілих і три десятих світлових років, чи не так?
— Три тижні польоту. Залазь. Чого не сідаєш?
Пітер вмостився на сидінні біля нього. Ед захряснув двері.
— Поїхали.
Автівка рушила.
— Вези... — Ед визирнув у вікно. — Вези нас туди, до того пагорбу. За місто. — Він повернувся до Піта: — Ненавиджу великі міста. Не можу до них звикнути.
— У колоніях немає великих міст, правда ж? — запитав Піт. — Тому ти не звик до міського життя.
Ед відкинувся на сидінні. Його серце почало заспокоюватися, повертаючись до свого звичного ритму.
— Ні, насправді все якраз навпаки, Піте.
— Що ти маєш на увазі?
— Я полетів на Проксу саме тому, що терпіти не можу міста.
Пітер не відповів. Авто піднімалося сталевою трасою до пагорбів. Станція, велетенська і вражаюча, простягалася купою бетонних блоків просто під ними. Дорогою рухалися ще кілька машин, але їх було небагато. Більшість перевезень уже відбувалася повітрям, і наземні автівки починали зникати.
Підйом закінчився, і тепер вони їхали вершиною пагорба.
Обабіч росли дерева й кущі.
— Тут гарно, — сказав Ед.
— Так.
— Як... Як твої справи? Я довго тебе не бачив. Власне, лише раз. Коли ти щойно народився.
— Я знаю. Про твій візит є відповідний запис у реєстрі.
— Тобі там нормально живеться?
— Так, у мене все гаразд.
— З тобою добре обходяться?
— Звісно.
За якийсь час Ед перехилився вперед.
— Зупини тут, — наказав він роботу-водію.
Авто сповільнилося, під’їжджаючи до узбіччя дороги.
— Сер, але тут нічого...
— Я бачу. Висади нас. Далі ми підемо пішки.
Авто зупинилося, двері неохоче відчинилися. Ед швидко ступив на узбіччя. Збентежений Пітер повільно вибрався за ним.
— Де ми?
— Так. Ніде. — Ед гримнув дверима. — Повертайся в місто, — сказав він до водія. — Ти нам більше не знадобишся.
Авто поїхало геть. Ед пішов узбіччям, Пітер рушив за ним. Пагорб полого спускався донизу, до околиць міста. Перед ними відкрилася широка панорама велетенського мегаполіса під сонцем пізнього полудня. Ед глибоко вдихнув, розкинувши руки, зняв піджак і перекинув його через плече.
— Ходімо, — він почав спускатися схилом. — Ну ж бо, ходи за мною.
— Куди?
— Прогуляємося. Подалі від цієї бісової дороги.
Вони спустилися схилом, ступаючи обережно, притримуючись руками за траву й коріння, що стирчали з землі. Нарешті вони дісталися до рівного місця біля величезного платана. Ед гепнувся на землю, відхекуючись і витираючи з шиї піт.
— Ось тут. Посидимо, перепочинемо.
Пітер обережно сів неподалік. Блакитна сорочка Еда була просякнута потом. Він послабив краватку, розстібнув комірець, понишпорив у кишенях піджака і дістав звідти люльку й тютюн.
Пітер спостерігав, як Ед набив люльку й запалив її великим сірчаним сірником.
— Що це? — запитав він.
— Це? Це моя люлька. — Ед усміхнувся, затягуючись. — Ти ніколи їх не бачив?
— Ні.
— Ця хороша. Я купив її, коли вперше прилетів на Проксиму. Це було давно, Піте. Двадцять п’ять років тому. Мені тоді було лише дев’ятнадцять. Лише десь вдвічі більше, ніж тобі зараз.
Він відклав тютюн убік й відкинувся назад, його важке обличчя посерйознішало й набуло заклопотаного вигляду.
— Лише дев’ятнадцять. Я полетів туди працювати водопровідником. Ремонт, а ще продажі, коли мені вдавалося щось продати. «Терранські водогони». Одна з цих великих реклам, які тоді скрізь висіли. Безмежні можливості. Незаймані землі.
Зароби мільйон. Золото просто під ногами. — Ед розсміявся.
— І як усе вийшло?
— Непогано, зовсім непогано. У мене, як бачиш, своя справа. Я обслуговую всю систему Проксими. Ми ремонтуємо, обслуговуємо, будуємо, зводимо. На мене працює шістсот людей.
Але це забрало багато часу, і це було нелегко.
— Розумію.
— Зголоднів?
Пітер подивився на нього.
— Що?
— Ти голодний? — Ед дістав зі свого піджака коричневий паперовий пакунок і розгорнув його. — У мене лишилося кілька бутербродів з дороги. Коли я лечу з Прокси, то завжди беру з собою трохи їжі. Не люблю харчуватися в забігайлівках, там тебе завжди обдирають. — Він простягнув хлопчикові пакунок: — Хочеш?
— Ні, дякую.
Ед узяв бутерброд і почав їсти. Він нервово жував, поглядаючи на сина. Пітер тихо сидів оддалік, дивлячись перед собою. Його вродливе гладеньке обличчя було абсолютно незворушним.
— Усе гаразд? — запитав Ед.
— Так.
— Ти не змерз?
— Ні.
— Дивись, щоб ти не застудився.
Перед ними пробігла білка, поспішаючи до платана. Ед кинув їй шматочок бутерброда. Спочатку білка злякано кинулась убік, а потім повільно повернулася. Вона насварилася на них, ставши на задні лапи й розмахуючи своїм чудовим сірим хвостиком.
— Ти тільки поглянь на неї! — розсміявся Ед. — Бачив колись білку?
— Не думаю.
— Приємно час від часу повертатися на Терру. Побачити щось із давніх речей. Втім, вони поступово відходять.
— Відходять?
— Зникають. Знищуються. Терра завжди змінюється. — Ед махнув рукою у бік схилу. — Це теж колись зникне. Дерева вирубають, тоді розрівняють схил. А одного дня вони зріжуть весь хребет і вивезуть його. Використають, щоб заповнити якісь ями біля узбережжя.
— Це поза межами моєї програми, — відповів Пітер.
— Тобто?
— Я не отримую матеріалів такого типу. Гадаю, лікар Біш говорив тобі. Я працюю з біохімією.
— Знаю, — пробурмотів Ед. — Скажи, як ти в біса взагалі вплутався в цю історію з біохімією?
— Тести показали, що я маю до цього здібності.
— А тобі подобається те, що ти робиш?
— Дивне питання. Звичайно, мені подобається те, що я роблю. Це робота, для якої я годжуся.
— А мені здається дуже дивним починати вчити дев’ятирічного хлопця чомусь такому.
— Чому?
— Боже мій, Піте. Коли мені було дев’ять, я вештався містом. Іноді в школі, переважно поза нею, блукав скрізь. Грався. Читав. Постійно прокрадався на станції запуску ракет. — Він задумався. — Робив усякі такі речі. Коли мені було шістнадцять, я рвонув на Марс. Побув там якийсь час, попрацював офіціантом. Потім полетів на Ґанімед. Ґанімед був перенаселений, там не було чого робити. Звідти я вирушив на Проксу, починав із самих низів на великому фрахтувальнику.