— І ти залишився на Проксимі?
— Звичайно. Я знайшов, що хотів. Там добре. Тепер ми починаємо колонізовувати Сиріус. — Ед гордо випнув груди. — У мене є точка в системі Сиріуса, невелика фірма з продажу й обслуговування.
— Сиріус розташований за вісім цілих і вісім десятих світлового року від Сонячної системи.
— Так, це далеко, сім тижнів лету звідси. Дорогою добряче трясе, метеоритні хмари. Завжди дуже непросто.
— Уявляю.
— Знаєш, я тут дещо надумав. — Ед повернувся до сина, його обличчя було сповнене надії й ентузіазму. — Я добре все обміркував. Мені хотілося б полетіти туди, на Сиріус, це непогане місце для життя. Я сам розробив план, спеціальний дизайн, що відповідатиме особливостям системи.
Пітер кивнув.
— Піте...
— Так?
— Що скажеш, може, й тобі це цікаво? Гайнути на Сиріус, подивитися. Це хороше місце. Чотири чисті планети, незаймані. Милі й милі неосяжних просторів, скелі й гори, океани. І нікого поруч. Лише кілька родин колоністів, трохи будівель. Широчезні пласкі рівнини.
— Що ти маєш на увазі під «цікаво»?
— Полетіти туди. — Обличчя Еда стало блідим, його губи нервово посмикувалися. — Я думав, може, ти захочеш полетіти разом зі мною і побачити, як воно там. Це дуже схоже на Проксу, якою вона була двадцять п’ять років тому. Там добре і чисто, жодних міст.
Пітер посміхнувся.
— Чому ти посміхаєшся?
— Просто так. — Пітер раптово підвівся. — Якщо ми збираємося йти до станції пішки, то краще вирушати зараз. Тобі так не здається? Вже сутеніє.
— Звичайно. — Ед звівся на ноги. — Звичайно, але...
— Коли ти знову повернешся до Сонячної системи?
— Повернуся? — Ед рушив услід за сином, Пітер видирався схилом у бік дороги. — Не поспішай так, будь ласка.
Пітер сповільнив крок, й Ед його наздогнав.
— Я не знаю, коли повернуся. Я не дуже часто прилітаю. Відколи ми з Джен розлучилися, ніхто мене тут не чекає. Насправді, цього разу я прилетів, щоб...
— Сюди, — Пітер почав спускатися дорогою вниз.
Ед поквапився за ним, затягуючи краватку, натягуючи піджак й намагаючись віддихатися.
— Пітере, то що скажеш? Хочеш гайнути зі мною на Сиріус? Подивитися, що там і як. Там чудове місце. Ми могли б працювати разом, удвох. Якщо ти захочеш, звичайно.
— Але в мене вже є робота.
— Ота бісова хімія?
Пітер знову посміхнувся.
Ед насупився, його обличчя почервоніло.
— Чому ти посміхаєшся? — запитав він, але син не відповів. — У чому річ? Я сказав щось смішне?
— Нічого, — відказав Пітер. — Не треба так перейматися. На нас чекає довгий спуск. — Він наддав ходи, його пружне тіло погойдувалося в такт з кожним довгим рівним кроком. — Вже сутеніє, треба поквапитися.
Лікар Біш поглянув на годинник, відкотивши рукав свого піджака в тоненьку смужку.
— Я радий, що ти повернувся.
— Він відіслав автівку геть, — пояснив Пітер. — І нам довелося спускатися зі схилу пішки.
На вулиці було темно. Уздовж рядів будівель і лабораторій на станції почали загоратися автоматичні ліхтарі.
Лікар Біш підвівся з-за столу.
— Підпиши це, Пітере. Там, унизу.
Пітер підписав.
— А що це?
— Це документальне підтвердження того, що ти бачився з ним, як цього вимагає закон. Ми жодним чином не намагалися тобі в цьому перешкоджати.
Пітер віддав лікареві папірець, і Біш поклав його в теку до інших. Хлопчик рушив до дверей кабінету.
— Я піду до їдальні вечеряти.
— Ти ще не їв?
— Ні.
Лікар Біш склав на грудях руки, вивчаючи хлопчика.
— Отже, — запитав він, — що ти про нього думаєш? Ти вперше побачив батька. Для тебе це мало бути дивно. Ти так довго був поряд з нами, протягом усього навчання й роботи.
— Це було... Незвично.
— Які твої враження? Чи зауважив ти щось особливе?
— Він був дуже емоційним. У всьому, що він говорив, відчувалося виразне суб’єктивне забарвлення. Якесь стійке поведінкове викривлення.
— Щось іще?
Пітер завагався, затримавшись біля дверей. Він посміхнувся.
— Так, іще одна річ.
— Яка саме?
— Я помітив... — Пітер розсміявся. — Я відчував його дуже виразний запах. Постійний гострий запах, весь час, що я був з ним.
— Боюся, вони всі такі, — відказав лікар Біш. — Це шкірні залози, що виводять з крові відпрацьовані речовини. Ти звикнеш до цього запаху, коли пробудеш з ними достатньо довго.
— А я обов’язково маю бути серед них?
— Це представники твого виду. Як ще ти зможеш працювати з ними? Це було метою усього твого навчання. Коли ми навчимо тебе всього, що можемо, тоді ти...
— Він мені дещо нагадав, цей ядучий запах. Доки був з ним, я повсякчас звертав на це увагу.
— Ти можеш визначити, що це було?
Пітер замислився. Він думав досить довго, глибоко сконцентрувавшись. Його маленьке личко напружилося. Склавши руки, лікар Біш терпляче чекав за столом. Автоматична система опалення перемкнулася на нічний режим, підігріваючи кімнату м’яким теплим сяйвом, що розлилося довкола них.
— Так, я знаю! — раптом вигукнув Пітер.
— То що це?
— Тварини в біологічній лабораторії. Той самий запах, запах піддослідних тварин.
Вони перезирнулися, робот-лікар і перспективний хлопчик, і обоє посміхнулися потаємною, зрозумілою лише їм двом посмішкою. Посмішкою повного порозуміння.
— Гадаю, я розумію, про що ти, — сказав лікар Біш. — Гадаю, я дуже добре розумію, про що ти.
Деякі різновиди життя
— Джоан, заради Бога! — Джоан Кларк відчувала роздратування в голосі свого чоловіка навіть через домашню аудиосистему. Вона підвелася зі стільця біля відеомодуля і швиденько подалась до спальні. Боб несамовито порпався у шафі, повикидавши звідти на ліжко пальта і костюми. Його лице аж почервоніло від гніву.
— Що ти шукаєш?
— Свою уніформу. Та де ж вона? Я її тут не бачу.
— Дай я гляну.
Боб з похмурим виглядом відійшов убік. Джоан підійшла до шафи й увімкнула автоматичний сортувальник. Костюми миттю почали обертатися один за одним, даючи їй можливість їх оглянути.
Був ранок, близько дев’ятої години. На світлому блакитному небі — жодної хмарини. Теплий весняний день пізнього квітня. Земля біля будинку була чорна і волога від вчорашнього дощу. На клумбах з’явилися перші стебельця рослин. Широкі зелені моріжки виблискували під сліпучим сяйвом сонця.
— Ось твоя форма, — Джоан вимкнула сортувальник. Одяг упав їй у руки, і вона подала його чоловікові. — Наступного разу не переймайся так.
— Дякую, — Боб ніяково посміхнувся, провівши рукою по костюму. — Поглянь лише, який він зім’ятий. Мені здавалося, що ти мала здати цей мотлох у чистку.
— Усе буде гаразд, — Джоан увімкнула ліжкозастилач. Автомат акуратно розправив простирадла і ковдри, уклав їх на місце і ретельно збив подушки.
— Як трохи поносиш, він розрівняється. Ти занадто метушишся, Бобе.
— Вибач, — відповів чоловік.
— Щось не так? — Джоан підійшла до нього і поклала руку на його широке плече. — Тебе щось непокоїть?
— Та ні.
— Ну ж бо, розкажи.
Боб заходився розстібати уніформу.
— Нічого такого, не хотів тебе тривожити. Просто вчора Еріксон викликав мене і повідомив, що мою групу знову збирають. Схоже, вони мобілізують відразу дві групи. Я сподівався, що мене ще пів року не смикатимуть.
— Бобе, чому ж ти мені не сказав?!
— Ми з Еріксоном довго розмовляли. «Заради Бога, — сказав я йому. — Я ж щойно звідти». «Я знаю, — відповів він. — Мені дуже шкода, але я тут нічим не зараджу. Ми всі в одному човні. Хай там як, але це триватиме недовго, ми швидко з цим покінчимо. Проблеми на Марсі. Усе керівництво вкрай стурбоване». Так він мені пояснив, по-людськи. Та й взагалі Еріксон нормальний хлопець, як на завідувача сектору.