У п’ятницю він приніс збільшувальне скло і розглядав їх крізь нього. Це справді було м’ясо. Вони приводили тварин розміром з мурах, щоб забити й приготувати, підводили їх до печей. У збільшувальне скло він міг краще роздивитися їхні обличчя. Обличчя були дивні, суворі й засмаглі, з особливим, рішучим поглядом.
На нього, звичайно, вони дивилися завжди однаково — з виразом, в якому поєднувалися страх, пошана й надія. Від цього погляду він почувався дуже добре. Так вони дивилися на нього, і тільки на нього. Між собою вони сварилися й сперечалися — іноді навіть люто гамселили одне одного, билися, качаючись по землі клубком коричневих мантій. Вони були запальним і сильним видом, він починав ними захоплюватися.
І це було добре, бо Елліс почував гордість за те, що робив. Йому подобалося, що йому поклоняється ця горда, сильна раса. Вони були сміливими.
Десь на п’яту зустріч за мерехтінням стояла дуже красива споруда. Якийсь храм, місце релігійного поклоніння.
Поклоніння йому! Вони створили справжню релігію навколо нього. Він почав виходити на роботу о дев’ятій, щоб мати можливість пробути з ними цілу годину. На середину другого тижня у них вже з’явився справжній ритуал. Процесії, палаючі смолоскипи, якісь пісні чи гімни, жерці у довгих мантіях і гостро приправлені підношення.
Утім, жодних ідолів. Очевидно, він був настільки великий, що вони не могли осягнути його зовнішності. Він спробував уявити, як це мало виглядати з їхнього боку мерехтіння. Велетенський силует, що вивищувався над ними, за стіною сірої паволоки. Невиразна істота, чимось подібна на них, але водночас абсолютно від них відмінна. Інший вид істоти, очевидно. Більша — але відмінна і в інших аспектах, коли він говорив, відлуння гриміло по всьому люку Джиффі. Від цього вони досі панічно кидалися навтьоки.
Релігія розвивалася. Він змінював їх. Своєю присутністю і своїми відповідями — точними, правильними відповідями, які він отримував у Федеральній інформаційній бібліотеці й перекладав Лінгвістичною машиною на їхню мову. Звичайно, з їхнім часовим плином на відповіді їм доводилося чекати поколіннями, але вони вже звикли до цього. Вони чекали і сподівалися, вони передавали запитання, й через кілька століть він давав відповіді, відповіді, які вони, певна річ, використовували.
— Що відбувається? — запитала Мері, коли він якось повернувся додому на годину пізніше. — Де ти був?
— Працював, — байдуже відповів Елліс, знімаючи капелюх і пальто. Він впав на диван. — Я втомився, по-справжньому втомився, — зітхнув Елліс з полегшенням і жестом наказав сенсору дивана принести віскі з цитриною.
Мері підійшла до нього.
— Генрі, я трохи хвилююся.
— Хвилюєшся?
— Ти не маєш так тяжко працювати, тобі треба більше відпочивати. Коли ти востаннє був у справжній відпустці? Подорожував за межі Терри, за межі системи? Ти знаєш, мені хочеться зателефонувати тому Міллеру й запитати в нього, чи справді варто чоловікові твого віку давати стільки...
— Чоловікові мого віку! — розгнівано пирхнув Елліс. — Не такий я вже й старий.
— Звичайно, ні, — Мері сіла біля нього й лагідно оповила руками. — Але ти не повинен стільки працювати, ти заслуговуєш на відпочинок. Тобі так не здається?
— Це інше. Ти не зрозумієш, це не та попередня робота, де лише звіти, статистика і кляті папери. Це...
— Що це?
— Це інше, я вже не просто коліщатко, це щось мені дає. Я не можу тобі пояснити, мабуть, але я мушу це робити.
— Якби ти розповів детальніше...
— Я не можу розповісти тобі більше, — відповів Елліс, — але у світі більше немає нічого подібного. Я пропрацював на «Терран девелопмент» двадцять п’ять років, двадцять п’ять років однаковісіньких звітів, день у день. І за ці двадцять п’ять років я ніколи так добре не почувався.
— О, справді? — проревів Міллер. — Годі прикидатися! Зізнавайся, Еллісе!
Елліс розтулив рота й одразу стулив.
— Про що ви говорите? — запитав він перелякано. — Що трапилося?
— Не викручуйся! — обличчя Міллера на відеоекрані почервоніло. — Хутко до мого кабінету.
Екран згас.
Елліс приголомшено сидів за столом. Поступово він опанував себе й звівся на тремтячі ноги.
— Боже мій! — напівпритомний від шоку, він кволо витер холодний піт з чола. Отак вмить усе пішло шкереберть.
— Якісь проблеми? — запитала співчутливо міс Нельсон.
— Ні, — Елліс заціпеніло рушив до дверей, він був геть розбитий. Що такого дізнався Міллер? Боже! Що ж такого...
— Містер Міллер, здається, розлючений.
— Так, — Елліс сліпо плівся коридором, його думки кружляли колами. Міллер здавався дуже розлюченим, він, мабуть, якось про все дізнався. Але чому він так розгнівався? Хіба йому не байдуже? На Елліса ніби дмухнуло крижаним холодом, ситуація була небезпечною. Міллер був його керівником, з правом наймати і звільняти. Може, він вчинив щось неправильне чи порушив закон, скоїв злочин? Але який?
Яке діло Міллеру до них?! Як це обходило «Терран девелопмент»?
Він відчинив двері до офісу Міллера.
— Ось і я, містере Міллер, — промимрив він. — У чому річ? Міллер дивився на нього розлючено.
— Ця твоя дурнувата історія про двоюрідного брата з Проксими.
— Тобто... е-е-е... ви маєте на увазі приятеля з Центавра VI?
— Ти... ти брехун! — Міллер підстрибнув. — Після всього, що компанія для тебе зробила!
— Я не розумію, — промимрив Елліс. — Що я...
— Як гадаєш, для чого взагалі ми дали тобі люк Джиффі?
— Для чого?
— Для перевірки! Щоб ти його випробовував, ти, банькатий смердючий венеріанський цвіркун! Компанія великодушно дозволила тобі користуватися люком Джиффі до його виходу на ринок, а що ти зробив натомість? Ти ж, ти...
Елліс теж почав закипати. Зрештою, він працював на ТД двадцять п’ять років.
— Вам не здається, що не слід бути таким грубим? Я виклав за нього тисячу золотих кредитів.
— Що ж, сходи до бухгалтерії, і тобі повернуть гроші. Я вже дав вказівку команді конструювання спакувати і опечатати твій люк Джиффі.
Елліс був приголомшений.
— Але чому?!
— А й справді, чому?! Тому що він бракований! Тому що він не працює! Ось чому. — Очі Міллера горіли технологічним гнівом. — Інспекційна команда виявила там витік завширшки в милю. — Він скривив губи. — Ніби ти того не знаєш!
Серце Елліса завмерло.
— Витік? — прохрипів він налякано.
— Витік. І добре, що я завбачливо санкціонував періодичні перевірки. Якби ми покладалися на таких людей, як ти...
— Ви впевнені? Мені здавалося, що все гаразд. Тобто що я діставався куди треба без проблем, — не здавався Елліс. — Жодних претензій з мого боку.
— Жодних. Жодних претензій з твого боку. Саме з цієї причини ти не отримаєш люка на заміну, саме тому ти сьогодні повертаєшся додому моноджетом. Тому що ти не доповів про витік! І якщо ти ще колись спробуєш утнути щось таке в цьому офісі знову...
— Чому ви вважаєте, що я знав про... про дефект?
Міллер осів у кріслі, охоплений люттю.
— Завдяки твоєму щоденному паломництву до Лінгвістичної машини, — сказав він стримано. — З листом начебто від твоєї бабусі на Бетельґейзе II. Хоча ніякого листа не було, це був цілковитий обман. Ти отримував листи через витік у своєму люку Джиффі!
— Як ви можете знати? — нахабно пискнув Елліс, припертий до стіни. — Можливо, там і був дефект, але ви не можете довести жодного зв’язку між вашим недоладно сконструйованим люком Джиффі і моїми...
— Твої повідомлення, — відрізав Міллер, — які ти всучував нашій Лінгвістичній машині, не були написані позатерранським шрифтом. Вони не з Центавра VI чи якоїсь іншої системи поза Террою. Це староєврейська. І є лише одне місце, де ти міг їх дістати, Еллісе. Тож не намагайся викручуватися.
— Староєврейська! — розгублено вигукнув Елліс і зблід, як полотно. — Боже, то інший континуум — це ж четвертий вимір. Очевидно, що це час. — Він затремтів. — І розширення Всесвіту. Це пояснює їхній розмір, чому кожного разу нова група, нове покоління...