— Коли... Коли ти їдеш?
Боб поглянув на годинник.
— Мені треба бути на місці опівдні, тобто через три години.
— А коли ти повернешся?
— Ну, якщо все складеться добре, то за кілька днів. Ти сама чудово знаєш, як воно буває. Всяке трапляється. Пам’ятаєш, як минулого жовтня я повернувся аж через тиждень? Але то була виняткова ситуація. Вони міняють групи так швидко, що ледве встигаєш прибути на місце, як уже час повертатися додому.
Недбалим кроком з кухні вийшов Томмі.
— Що сталося, тату? — тут він помітив форму в руках батька. — Що, вашу групу знову збирають?
— Так.
Томмі вишкірив зуби у захопленій юнацькій посмішці.
— Будеш вирішувати марсіанські проблеми? Я дивився новини по відеомодулю. Ці марсіани нагадують стебла зів’ялої трави, зав’язані в пучки. З ними ви точно запросто розберетеся.
Боб розсміявся і поплескав сина по спині.
— Звісно, синку.
— Я б і сам хотів піти.
Вираз Бобового обличчя враз змінився. Його очі затверділи як сірий граніт.
— Ні, синку, навіть не кажи такого.
Запала незручна мовчанка.
— Та я нічого такого не мав на увазі, — пробурмотів Томмі.
— Забули. Краще дайте мені перевдягтися, — сказав примирливо Боб.
Джоан і Томмі вийшли з кімнати і причинили за собою двері. Боб хутко передягнувся, кинув на ліжко піжаму, вбрався у темно-зелений однострій, зашнурував черевики і вийшов з кімнати.
Джоан принесла з комори Бобову валізу.
— Візьмеш її із собою?
— Дякую, — Боб підхопив валізу. — Проведи мене до машини. Томмі вже засів за домашнє завдання біля відеоекрана.
Екраном повільно рухався текст уроку біології.
Боб з Джоан зійшли з переднього ґанку до свого наземного автомобіля. Дверцята автоматично відчинилися, Боб закинув валізу і сів за кермо.
— А чому ми воюємо з марсіанами? — запитала раптом Джоан. — Скажи мені, Бобе, навіщо?
Боб запалив сигарету. Сірий дим поплив салоном.
— Чому? Ти й сама добре знаєш. — Він простягнув руку і ляснув дебелою долонею по панелі керування. — Заради оцього.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Для автоматичного керування потрібен рексероїд, а його покладів немає більш ніде у Сонячній системі, крім Марсу. Якщо ми втратимо Марс, то втратимо і це. — Він провів рукою по панелі керування. — А як же тоді ми пересуватимемося? Що скажеш?
— А хіба не можна повернутися до ручного керування?
— Ще десяток років тому можна було б. Але ми тоді рухалися зі швидкістю менш ніж сто миль за годину, тоді як за сучасної швидкості жодна жива людина не може керувати автівкою. Неможливо повернутися до ручного керування на сучасних швидкостях.
— То може й нехай?
Боб розсміявся.
— Люба, звідси до містечка дев’яносто миль. Ти справді думаєш, що мене тримали б на цій роботі, якби я туди діставався із швидкістю тридцять п’ять миль за годину? Я б усе своє життя тоді проводив за кермом.
Джоан промовчала.
— Розумієш, нам потрібен цей чортовий мінерал — рексероїд. Завдяки йому в нас є ці контрольні механізми, ми залежні від нього. Він нам потрібен. Ми мусимо тримати шахти на Марсі і не можемо дозволити марсіанам захопити поклади рексероїда. Розумієш?
— Розумію. Минулого року це була крионна руда з Венери. Вона нам теж потрібна, тож ти полетів воювати туди.
— Люба, стіни наших будинків не утримуватимуть заданої температури без криону. Крион — єдина неорганічна речовина у Сонячній системі, що адаптується до змін температури. Інакше ми мали б повернутися до газових котлів. Такий був ще в мого дідуся.
— А ще за рік до того був лоноліт з Плутона.
— Лоноліт — єдиний відомий нам матеріал для виробництва банків пам’яті для комп’ютерів. Це єдиний метал, що забезпечує довготривале зберігання інформації. Без лоноліту ми залишимося без наших великих обчислювальних машин. А ти знаєш, що без них ми далеко не заїдемо.
— А й справді...
— Люба, ти ж знаєш, що я не хочу їхати, я мушу. Усі ми мусимо. — Боб вказав рукою на будинок. — Ти що, хотіла б усе це втратити? Ти хотіла б повернутися до старого способу життя?
— Та ні. — Джоан відійшла від автомобіля. — Гаразд, Бобе. Отже, побачу тебе за день-другий?
— Сподіваюся на це. Невдовзі проблему буде вирішено. Командування збирає більшість нью-йоркських груп, групи з Берліна і Осло вже там. Операція не триватиме довго.
— Щасти тобі!
— Дякую. — Боб зачинив дверцята. Автоматично увімкнувся двигун. — Попрощайся за мене з Томмі.
Авто від’їхало, набираючи швидкість. Автоматична система керування вправно прилаштувала його у транспортний потік на автомагістралі. Джоан стежила за ним, аж доки машина не злилась із суцільною вервечкою інших яскравих блискучих металевих корпусів, що мчали у бік далекого міста. Зрештою Джоан неквапом повернулася в будинок.
Боб так і не повернувся з воєнної експедиції на Марс, тож Томмі у певному сенсі став головою родини. Джоан домоглася його звільнення від шкільного курсу, і незабаром він почав працювати лаборантом в урядовому дослідницькому центрі, розташованому за кілька миль від дому.
Якось увечері керівник сектору Браян Еріксон зайшов навідати його.
— У вас чудова квартира, — сказав Еріксон, обходячи помешкання.
Томмі запишався від похвали.
— Вам справді подобається? Сідайте зручніше, почувайтесь як удома.
— Дякую, — Еріксон з цікавістю оглядав кухню. Там саме готувалася вечеря.
— І кухня у вас дуже гарна.
Томмі сів біля нього.
— Погляньте он на той пристрій над плитою.
— А що це?
— Кухонний селектор. Він щодня підбирає нову комбінацію страв. Ми не завдаємо собі клопоту з меню.
— Приголомшливо! — Еріксон поглянув на Томмі. — Схоже, у вас все гаразд.
Джоан підвела погляд від відеоекрана.
— Наскільки це можливо, враховуючи обставини, — її голос був безбарвним, сухим.
Еріксон мугикнув і повернувся до вітальні.
— Ну гаразд. Буду, мабуть, іти.
— А навіщо ви приходили?
— Та нічого особливого, місіс Кларк.
Біля дверей Еріксон — огрядний, з налитим кров’ю обличчям чоловік років сорока — завагався.
— Хоча є одна маленька справа.
— Яка саме? — сухо запитала вона.
— Томе, ти вже маєш посвідчення члена підрозділу нашого сектору?
— Посвідчення?
— Згідно з законом ти повинен зареєструватися як член підрозділу нашого сектору — мого сектору. У мене з собою є порожній бланк.
— Боже! — дещо стривожився Томмі. — Так скоро? Я думав, що це не раніше вісімнадцяти.
— Закон змінили. Нам добре перепало на Марсі, тож деяким секторам бракує кадрів. Доводиться здійснювати позачерговий набір, — Еріксон м’яко усміхнувся. — У нас чудовий сектор, ти сам знаєш. Цікаві навчання і тестування нової техніки. Мені нарешті вдалося переконати урядовців у Вашинґтоні виділити нам цілий ескадрон нових винищувачів з двома реактивними двигунами. Кожний член нашого сектору вмітиме їх пілотувати.
Очі Томмі загорілися.
— Справді?
— До того ж, кожному пілоту дозволять забирати свій винищувач на вихідні. Ти міг би паркувати його просто в себе на газоні.
— Ви це серйозно? — Томмі всівся за письмовий стіл і захоплено заповнював бланк членства у секторі.
— Так. Ми добре проводимо час, — пробурмотів Еріксон.
— Коли не воюємо, — тихо промовила Джоан.
— Ви щось хотіли сказати, місіс Кларк?
— Нічого.
Еріксон забрав заповнений бланк і поклав його собі у файл.
— До речі... — Томмі з Джоан подивилися на нього. — Ви бачили по відеомодулю матеріали про війну з планетою Каллісто за ґлеко? Чули про це?
— Про війну за ґлеко?
— Усі наші запаси цієї речовини надходять з Каллісто. Це продукт переробки шкіри якихось тварин, тож знову маємо клопіт з аборигенами. Вони наполягають, що...