— Ми й так достатньо ризикуємо з цими люками Джиффі, прокладаючи тунелі крізь інші часопросторові континууми. — Міллер втомлено похитав головою. — Ти безвідповідальний, ти знав, що мав доповісти про дефект.
— Я ж нікому не заподіяв шкоди, правда? — Елліс раптом дуже занервував. — Вони здавалися задоволеними, навіть вдячними. Боже, я справді не хотів нікому зашкодити.
Міллер гнівно і пронизливо заревів. Якийсь час він кружляв по кімнаті, а потім зрештою дістав щось і кинув на стіл, просто перед Еллісом.
— Не зашкодив. О так, звичайно, ти нікому не зашкодив. Подивися на це, я взяв її в Архіві античних артефактів.
— Що це?
— Дивися сам! Я звірив це з одним із твоїх списків запитань. Слово в слово, точнісінько те саме. Усі твої списки, запитання й відповіді — усе тут. Ти, багатоногий ґанімедіанський коростяний жук!
Елліс узяв книгу й розгорнув її. Після кількох сторінок на його обличчі з’явився дивний вираз.
— Господи! Вони записали все, що я їм передав, звели це у книгу. Кожне слово. І додали коментарі. Це все тут — кожне слово. Отже, я справді вплинув на них. Вони передали все далі, записали все це.
— Повертайся до свого кабінету. Годі з мене, не хочу більше тебе сьогодні бачити, не хочу взагалі ніколи тебе більше бачити. Чек з компенсацією за звільнення прийде як звичайно.
Шокований, з дивним схвильованим виразом Елліс схопив книгу й похитуючись пішов до дверей.
— Містере Міллер, а я можу забрати її? Взяти з собою?
— Звичайно, — втомлено відповів Міллер. — Звичайно, ти можеш її забрати. Почитаєш дорогою додому — в громадському моноджетному транспорті.
— Генрі дещо тобі покаже, — радісно прошепотіла Мері Елліс, тримаючи місіс Лоуренз за руку. — Скажи йому, будь ласка, те, що треба.
— Те, що треба? — невпевнено перепитала місіс Лоуренз, трохи знітившись. — Що він має показати? Сподіваюсь, це не щось живе?
— О ні, — Мері підштовхнула її до дверей кабінету. — Просто усміхайся. — І продовжила звичайним голосом: — Генрі, прийшла Дороті Лоуренз.
Генрі Елліс з’явився на порозі свого кабінету. Він коротко вклонився — поважна фігура у шовковому халаті, з люлькою в роті й кульковою ручкою в руках. — Добрий вечір, Дороті, — сказав він низьким, гарно поставленим голосом. — Не будете ласкаві зайти до мого кабінету на хвилину?
— Кабінету? — місіс Лоуренз невпевнено зайшла до нього. — Що ви вивчаєте? Тобто Мері казала, що ви щось робите останнім часом, щось цікаве, тепер, коли ви без... Тобто коли ви більше буваєте вдома. Втім, вона нічого не розповіла мені про суть.
Очі місіс Лоуренз з цікавістю пробіглися кабінетом. Там було повно карт і фоліантів довідників, величезний стіл з червоного дерева, атлас, глобус, шкіряні крісла і неймовірно стара електрична друкарська машинка.
— Господи! — вигукнула вона. — Як дивно! Уся ця старовина.
Елліс щось обережно дістав з книжкової полиці і недбало їй простягнув.
— До речі, погляньте ось на це.
— Що це? Книга? — місіс Лоуренз взяла книгу й з цікавістю її оглянула. — Боже, важка, правда? — вона прочитала текст на обкладинці, її губи ворушилися. — Що це означає? Здається дуже давньою. Які дивні літери! Ніколи не бачила нічого подібного. «Біблія». — Вона з цікавістю підвела очі. — Що це?
Елліс ледь помітно усміхнувся.
— Це...
До неї нарешті дійшло, і від усвідомлення місіс Лоуренз перехопило подих.
— Боже мій! Та це ж ваша книга!
Елліс усміхнувся і велично, скромно почервонів.
— Просто дрібничка, яку я звів докупи, — протягнув він байдуже. — Моя перша, правду кажучи. — Він задумливо грався своєю кульковою ручкою. — А зараз, якщо ви мені пробачите, я маю повертатися до роботи.
Законна здобич
Професор Ентоні Даґлас задоволено вмостився у своєму І м’якому червоному шкіряному кріслі, втомлено зітхнув, важко крекчучи, зняв черевики і відштовхнув їх ногою в куток. Чоловік відкинувся на спинку, склав руки на своєму товстому череві й заплющив очі.
— Втомився? — запитала Лора Даґлас, відвернувшись на мить від плити. Вона співчутливо дивилася на нього своїми чорними очима.
— Ще б пак! — Даґлас глянув на вечірню газету, що лежала на дивані навпроти. Чи варто заради неї вставати? Ні, не варто. Він попорпався в кишені свого піджака, дістав сигарету й неспішно її закурив. — Я дуже втомився. Ми беремося за цілковито новий напрям досліджень. Цілий виводок кмітливих молодих людей прибув сьогодні з Вашинґтона. З портфелями і логарифмічними лінійками.
— Тебе ж не...
— О ні, я й досі головний, — радісно усміхнувся Даґлас. — Навіть думати про це забудь. — Його огорнув блідо-сірий сигаретний дим. — Мине ще кілька років, доки вони мене обженуть. Їм доведеться спочатку трохи відточити свої лінійки...
Його дружина усміхнулася і продовжила готувати вечерю. Може, це була просто така атмосфера маленького містечка в Колорадо. Непохитні й незворушні гірські вершини довкола, розріджене прохолодне повітря. Безтурботні мешканці. Хай там як, а її чоловіка, здавалося, зовсім не хвилювали виклики й сумніви, що тиснули на інших представників його професії. Когорту ядерних фізиків усе більше поповнювали енергійні новачки, і старожили раптом почали непокоїтися за свої крісла. Усі коледжі, кафедри фізики й лабораторії заполонили зграї кваліфікованих молодих людей. Навіть тут, у коледжі Браянт, далеко від битих шляхів.
Але якщо Ентоні Даґлас і хвилювався, то ніяк цього не виказував. Він щасливо відпочивав у своєму кріслі, з заплющеними очима й з блаженною усмішкою на обличчі. Він був втомлений, але спокійний. Професор ще раз зітхнув, але цього разу більше від задоволення, ніж утоми.
— Може, я й достатньо старий, аби годитися їм у батьки, — пробурмотів він ліниво, — але я досі на кілька кроків попереду і краще розуміюся на грі. А крім того...
— А крім того знаєш, за які мотузки треба смикати.
— Це теж. Хай там як, але я думаю, що з цим новим напрямом, який ми розпочали...
Він раптом затнувся.
— Що таке? — запитала Лора.
Даґлас нараз підвівся у кріслі. Його обличчя раптом зблідло. Він із жахом на щось вирячився, вхопившись за бильця крісла, його рот стулявся й розтулявся.
За вікном було величезне око. Гігантське око, що уважно роздивлялося кімнату, вивчало його. Око цілком заступало краєвид за вікном.
— Господи! — вигукнув Даґлас.
Око враз відсунулося. Надворі лишилися тільки вечірній присмерк, темні схили й дерева, вулиця. Даґлас повільно осів у кріслі.
— Що там було? — запитала схвильовано Лора. — Ти щось побачив? Когось на вулиці?
Даґлас стискав і розтискав кулаки. Його губи нервово посмикувалися.
— Я кажу правду, Біле, я бачив його на власні очі. Воно було справжнім. Я б не вигадував, ти ж знаєш. Ти не віриш мені?
— Хтось ще його бачив? — запитав професор Вільям Гендерсон, задумливо жуючи олівець. Він уже звільнив місце за обіднім столом, відсунувши тарілку й прибори, і розгорнув свій записник. — Лора теж його бачила?
— Ні, Лора стояла спиною.
— Коли це було?
— Пів години тому. Я щойно повернувся додому. Близько шостої тридцять. Саме зняв взуття, відпочивав. — Тремтячою рукою Даґлас витер чоло.
— То, кажеш, воно було без тіла? Відокремлене? Лише... око?
— Лише око. Одне велетенське око, що витріщалося на мене. Розглядало. Неначе...
— Неначе що?
— Неначе дивилося у мікроскоп.
Запала тиша.
— Ти завжди був переконаним емпіриком, Даґу, — сказала руда дружина Гендерсона, що сиділа за столом навпроти. — Ти ніколи не вірив у нісенітниці. Але це... Шкода, що більше ніхто його не бачив.
— Звісно, ніхто його більше не бачив!
— Що ти маєш на увазі?
— Клята штука дивилася на мене. Це мене вона вивчала, — від хвилювання Даґлас майже кричав. — Як, думаєщ, я почуваюся, якщо мене вивчає око завбільшки з рояль? Боже мій, та якби я не був настільки раціональним, то вже збожеволів би!
Гендерсон з дружиною перезирнулися. Біл, на десять років молодший за Даґласа темноволосий красень, і життєрадісна Джин Гендерсон, лекторка з дитячої психології, гнучка і повногруда, у нейлоновій блузі й широких штанях.