Саме на нього.
Але чому?
Піт Берґ уважно його вислухав.
— Продовжуй, — сказав він, коли Даґлас договорив.
— Оце і все. — Даґлас розвернувся до Біла Гендерсона. — Не кажіть тільки, що я збожеволів. Я справді його бачив. Воно дивилося на мене. Цього разу вже ціле обличчя, а не лише око.
— Ти думаєш, що око було частиною цього ж обличчя? — запитала Джин Гендерсон.
— Я в цьому впевнений. Обличчя мало той самий вираз, що й око. Вивчало мене.
— Ми маємо зателефонувати в поліцію, — сказала Лора Даґлас тонким, кволим голосом. — Так не може далі тривати. Якщо хтось полює на нього...
— Поліція не допоможе. — Біл Гендерсон походжав туди-сюди кімнатою. Було вже пізно, за північ. У будинку Даґласів всюди горіло світло. Старий Мілтон Ерік, голова кафедри математики, сидів у кутку й уважно слухав, його зморшкувате обличчя залишалося незворушним.
— Ми можемо припустити, — сказав спокійно професор Ерік, вийнявши люльку з-поміж жовтих зубів, — що це неземна раса. Їхній розмір і розташування говорять про те, що вони не з Землі.
— Але ж вони не можуть просто висіти в небі! — вибухнула Джин. — Ніхто на таке не здатен!
— Можливо, існують інші конфігурації матерії, які в нормальному стані не поєднані і не пов’язані з нашою. Можливо, вони розташовані одна відносно одної в координатах, які абсолютно неможливо пояснити у наших теперішніх поняттях, і так співіснує нескінченна чи принаймні велика кількість систем всесвіту. І завдяки якомусь особливому розташуванню площин у цей момент ми дотичні до однієї з цих інших конфігурацій.
— Він має на увазі, — пояснив Біл Гендерсон, — що люди, які полюють на Даґа, не з нашого всесвіту. Вони з геть іншого виміру.
— Обличчя мерехтіло, — пробурмотів Даґлас. — І зливок, і обличчя спочатку заколихалися, а потім зникли.
— Відсунулися, — припустив Ерік. — Повернулися у свій всесвіт. Скидається на те, що вони можуть переходити до нас, мають, так би мовити, діру, крізь яку можуть пройти і повернутися.
— Дуже шкода, — сказала Джин, — що вони такі величезні.
Якби вони були меншими...
— Так, розмір на їхньому боці, — визнав Ерік. — Це прикро.
— Це все безглузді умоглядні балачки! — знервовано закричала Лора. — Доки ми тут сидимо і вигадуємо якісь теорії, вони на нього полюють!
— Це може пояснити богів, — раптом сказав Біл.
— Богів?
Біл кивнув.
— Хіба не бачите? У минулому ці істоти дивилися на нас, у наш всесвіт, крізь перехід. Можливо, навіть спускалися через нього. Первісні люди бачили їх і не могли пояснити. І довкола цього заснували релігію. Молилися їм.
— Гора Олімп, — сказала Джин. — Звісно. І Мойсей зустрів Бога на горі Синай. Ми високо в Скелястих горах. Мабуть, контакт відбувається лише на височині. У горах, таких як ці.
— І тибетські монахи теж живуть на найвищому гірському масиві у світі, — додав Біл. — Уся ця місцевість. Найвища і найстаріша частина світу. Усі великі релігії починалися з гір, від людей, які побачили Бога і несли про це слово.
— Чого я не можу зрозуміти, — сказала Лора, — так це чому вони хочуть саме його, Даґа. Вона безпорадно розвела руками. — Чому не когось іншого? Чому вони обрали саме його?
Обличчя Біла було суворим.
— Гадаю, це досить очевидно.
— Поясни, — проскрипів Ерік.
— Хто такий наш Даґ? Один з найкращих ядерних фізиків у світі. Працює над суперсекретними проектами в галузі. Передові дослідження. Уряд підтримує все, що робиться в коледжі Браянт, бо тут працює Даґлас.
— То й що?
— Вони полюють на нього через його здібності. Через його знання. Зважаючи на їхній розмір порівняно з нашим світом, вони можуть розглядати нас так само уважно, як ми розглядаємо у біологічних лабораторіях, наприклад, культуру Sarcina Pulmonum. Але це не означає, що вони культурно розвиненіші за нас.
— Ну звичайно! — вигукнув Піт Берґ. — Даґ потрібен їм через його знання. Вони хочуть викрасти його і використати його розум на службі їхнім власним культурам.
— Паразити! — охнула Джин. — Мабуть, вони завжди були залежними від нас. Розумієте? Люди зникали й раніше, викрадені цими істотами, — вона здригнулася. — Можливо, вони вважають наш світ чимось на зразок випробувального полігону, де для них у муках напрацьовуються нові техніки і знання.
Даґлас поривався був відповісти, але так нічого й не сказав. Заціпенілий, він сидів у кріслі, схиливши голову набік.
Зовні, у темряві за будинком, хтось кликав його на ім’я.
Він підвівся і рушив до дверей. Усі здивовано вирячилися на нього.
— Що трапилося? — запитав Біл. — Куди ти, Даґу?
Лора схопила його за руку.
— Що трапилося? Ти занедужав? Скажи щось! Даґу!!! Професор Даґлас вирвався, відчинив вхідні двері і вийшов на ґанок. Блідий місяць м’яко освітлював усе навкруги.
— Професоре Даґлас! — знову почувся голос, солодкий і свіжий — жіночий голос.
Освітлена місячним сяйвом, під сходами ґанку стояла дівчина. Білява, років, може, двадцяти. У картатій спідниці, светрі зі світлої ангори й шовковій хустинці на шиї. Вона стривожено махала йому з благальним виразом на маленькому обличчі.
— Професоре, маєте хвилинку? Щось жахливе сталося з... — вона побігла геть від будинку в темряву, і він не розчув останніх слів.
— Що трапилося? — прокричав Даґлас.
Він уже заледве чув її голос. Вона віддалялася.
Даґласа розривала нерішучість. Якусь мить він вагався, а тоді роздратовано поквапився за нею сходами вниз. Дівчина відступала все далі, заламуючи руки, її повняві губи судомило від розпачу. У світлі місячного сяйва було добре видно кожен її нажаханий, агонізуючий подих, кожне колихання грудей під светром.
— Чого тобі? — крикнув Даґлас. — Що трапилося? — розлючений, він намагався її наздогнати. — Заради Бога, зупинися!
Дівчина досі відступала геть, заманюючи його все далі від будинку, до великої зеленої галявини в університетському містечку. Даґлас сердився. Бісова дівчина! Чому вона не може на нього зачекати?
— Зачекай хвилину! — гукнув він, намагаючись її наздогнати. Засапуючись, він вибіг на темну галявину. — Хто ти? Якого біса ти...
Раптом щось спалахнуло. Сліпучий промінь світла вдарив поруч, випаливши на галявині яму, що задимілася за кілька футів від нього.
Даґлас зупинився, приголомшений. Вдарив другий промінь, цього разу просто перед ним. Хвилею тепла професора відштовхнуло назад. Він заточився і мало не впав. Дівчина раптом зупинилася. Вона стояла мовчазна й нерухома, з незворушним обличчям, неначе воскова. Вона раптом стала неживою.
Але Даґласу ніколи було про це думати. Він розвернувся й почав незграбно відступати назад до будинку. Вдарив третій промінь, просто перед ним. Даґлас звернув праворуч і впав у чагарник, що ріс під стіною. Хитаючись і задихаючись, він зупинився біля бетонної стіни будинку і щосили до неї притиснувся.
Раптом у повному зірок небі над ним щось ледь помітно замерехтіло. А тоді все припинилося. Даґлас був сам. Жодних променів. І...
Дівчини теж більше не було.
Наживка. Талановита підробка, щоб виманити його з будинку, щоб він вийшов на відкриту місцину, де вони могли б у нього поцілити.
Він звівся на тремтячі ноги й обійшов будинок. Біл Гендерсон, Лора і Берґ стояли на ґанку, нервово роззираючись, намагаючись знайти його. Машина теж стояла поруч, припаркована на виїзді. Може, якщо йому вдасться дістатися до неї...
Професор глянув на небо. Самі лише зірки. Жодного їхнього сліду. Якщо йому вдасться добігти до машини і від’їхати по трасі геть від гір, до Денвера, який розташований нижче, тоді він, може, буде у безпеці.
Даґлас глибоко, судомно вдихнув. До машини лише десять ярдів. Тридцять футів. Якби тільки добігти до неї...
Він швидко побіг стежкою до виїзду, рвучко відчинив двері машини, заскочив досередини, одним швидким рухом увімкнув запалювання й відпустив гальма.
Машина покотилася вперед, двигун загуркотів. Даґлас відчайдушно втопив педаль газу і стрімко помчав уперед. На ґанку Лора заверещала й побігла сходами вниз. Її крики й перелякані вигуки Біла загубилися в ревінні двигуна.