Плечі і спину йому ломило, але для сорокалітнього він непогано тримався. На зекономлені Едом гроші Дженет тепер зможе придбати нову вазу. До того ж, йому подобалося власноруч ремонтувати фундамент будинку!
Смеркалося. У довгих променях призахідного сонця вулицями кудись поспішали працівники з передмість, навантажені торбинами й пакетами жінки, студенти зграйками квапилися додому з університету в одному натовпі з продавцями, службовцями і невиразними секретарками. Він зупинив свій «пакард» на червоний сигнал світлофора, а потім рушив далі. Крамниця працювала без нього. Він прибуде якраз перед вечірньою перервою і підмінить продавців. Прогляне касові записи за день, можливо, навіть сам щось продасть. Ед повільно проїхав повз зелений скверик обабіч вулиці — маленький міський парк. На парковці перед крамницею «Телевізори Лойза: продаж і ремонт» не було вільних місць. Він тихо вилаявся, розвернув авто і знову минув зелений скверик з самотнім питним фонтанчиком, лавкою і єдиним ліхтарним стовпом.
На ліхтарі щось висіло. На вітрі погойдувався якийсь безформний темний оберемок, якесь чи то опудало, чи манекен.
Лойз опустив скло на дверцятах і визирнув. Що воно, в біса, таке? Якась реклама? Мабуть, одна з тих, що Торговельна палата іноді встановлювала у сквері.
Ед знову розвернувся і поїхав повз це місце втретє. Проїжджаючи повз парк, він спробував роздивитися темний оберемок. То був ніякий не манекен. Якщо це й була реклама, то вкрай дивна. Волосся на потилиці Лойза стало дибки, він нервово сковтнув слину. На його обличчі і руках виступив піт.
То було тіло. Людське тіло.
— Подивись на нього! — крикнув Лойз. — Вийди сюди!
Дон Ферґюсон неквапом вийшов з крамниці, з гідністю застібаючи свій піджак у смужку.
— Це щось справді важливе, Еде? Мені не варто залишити магазин на помічника.
— Подивись уважно, — Ед показав пальцем у сутінкове небо. Ліхтар стримів на тлі вечірнього неба: стовп і оберемок на ньому.
— Онде воно висить. Скільки, в біса, воно там уже теліпається? — від хвилювання він майже кричав. — А куди дивляться люди? Проходять собі спокійнісінько, та й усе.
Дон Ферґюсон неквапом запалив сигарету.
— Не переймайся, старий. Якщо воно вже тут висить, то на це має бути причина.
— Причина?! Яка, наприклад?
Ферґюсон знизав плечима.
— Як тоді, коли Рада з безпеки руху виставила там побитий «б’юїк». Просвіта якась. Звідки мені знати?
Із взуттєвої крамниці підійшов Джек Поттер.
— Що сталося, хлопці?
— Там на ліхтарі висить тіло, — пояснив Лойз. — Я збираюся викликати копів.
— Вони мають знати про це, — констатував Поттер, — інакше це б там не висіло.
— Я повертаюся в магазин, — Ферґюсон рушив до крамниці. — Робота передусім, розваги почекають.
Лойз почав втрачати самовладання.
— Ви бачили його? Ви бачили, що там висить? Людське тіло! Мертвий чоловік!
— Звичайно, Еде. Я бачив його ще в обідню перерву, коли виходив за кавою.
— Ти хочеш сказати, що воно висить там з обіду?
— Звичайно. А що тут такого? — Поттер глянув на годинник. — Мушу бігти. Бувай, Еде.
Поттер поквапився геть і змішався з натовпом, що сунув тротуаром. Повз скверик ішли люди. Дехто з цікавістю поглядав угору на темний силует і йшов собі далі. Ніхто не зупинявся, ніхто на нього не зважав.
— Здається, я божеволію, — прошепотів Лойз. Він зійшов з тротуара на дорогу, огинаючи автомобілі. Водії оскаженіло сигналили, а він тимчасом дістався до протилежного узбіччя і ступив на зелену траву скверика.
Мрець був середнього віку, у потертому й рваному одязі.
Сірий костюм був заляпаний багнюкою, що вже встигла засохнути. Незнайомець. Лойз ніколи раніше його не бачив. Нетутешній. Обличчя мерця було трохи відвернуте вгору. Вечірній вітер м’яко й безгучно погойдував тіло, шкіра небіжчика рясніла проколами і порізами. На ранах і глибоких подряпинах запеклася кров. Як на поглум, з одного вуха звисали окуляри в сталевій оправі. Очі були вибалушені, рот — роззявлений, з опухлим язиком огидного синього кольору.
— Господи, воля твоя, — пробурмотів Лойз ледь стримуючись, щоб не зблювати. Переборовши нудоту, він повернувся на тротуар. Його всього аж тіпало від жаху й огиди.
Чому?! Хто цей чоловік? Чому він там висить? Що це має означати?
І... І чому ніхто не звертає на нього уваги?
Він наштовхнувся на невисокого чоловіка, що поспішав тротуаром.
— Обережно! — крикнув чоловік. — А, це ти, Еде.
Ед знічено кивнув.
— Привіт, Дженкінзе.
— Щось трапилося? — крамар з магазину канцтоварів ухопив Еда за руку. — У тебе нездоровий вигляд.
— Там у парку висить тіло.
— Ну то й що? — Дженкінз відвів його в альтанку біля крамниці з вивіскою «Телевізори Лойза: продаж і ремонт». — Не переймайся.
До них підійшла Марґарет Гендерсон, продавчиня з ювелірної крамниці.
— Що сталося?
— Ед зле почувається.
Лойз напустився на них.
— Як ви можете отак тут стояти? Ви що, не бачите? Заради Бога...
— Про що це він? — знервовано запитала Марґарет.
— Тіло! — закричав Ед. — Там висить тіло!
Навколо них почав збиратися натовп.
— Цьому чоловікові зле?
— Та це ж Ед Лойз.
— З тобою все гаразд, Еде?
— Тіло! — зарепетував Лойз, намагаючись вирватися. Люди намагалися втримати його за руки, а він уперто пручався.
— Пустіть мене! Поліція! Покличте поліцію!
— Еде...
— Йому негайно потрібен лікар.
— Схоже, він захворів.
— Або напився.
Лойз силоміць продерся крізь натовп, заточився і ледь не впав. Неначе крізь пелену він бачив людські обличчя: цікаві, стурбовані, збентежені. Чоловіки й жінки зупинялися подивитися, що тут за колотнеча. Лойз проштовхався до своєї крамниці і крізь вітрину бачив, як Ферґюсон демонструє покупцеві телевізор «Емерсон». У глибині зали Піт Фоулі з відділу ремонту налаштовував новий «Філко». Лойз оскаженіло кричав до них, але його голос глушили вуличний гамір і шум транспорту.
— Зробіть щось! — заволав він. — Не стійте довбнями! Зробіть що-небудь! Щось не так! Щось відбувається!
Натовп запобігливо розступився, аби дати дорогу двом кряжистим поліцейським, що настирливо продиралися до Лойза.
— Ваше ім’я? — тихо запитав поліцейський із записником.
— Лойз, — він втомлено витер лоба. — Едвард Лойз. Послухайте. Он там...
— Ваша адреса? — продовжував коп. Поліцейська машина швидко рухалася вулицею, спритно маневруючи між автівками й автобусами. Втомлений і збентежений Лойз осів на задньому сидінні. Він глибоко зітхнув і сказав:
— 1368, Герст Роуд.
— Це тут, у Піквілі?
— Саме так.
Докладаючи неймовірних зусиль, Лойз усе ж опанував себе.
— Послухайте. Там, у скверику, на ліхтарному стовпі висить...
— А де ви сьогодні були? — запитав коп, що сидів за кермом.
— Де я був? — перепитав Лойз.
— Ви ж не були у себе в крамниці, так?
— Не був, — Ед згідно кивнув головою. — Я був удома, в підвалі.
— У підвалі?!
— Так. Я копав. Виносив землю, щоб залити бетоном новий фундамент. А що? Це має якийсь стосунок до...
— З вами був ще хто-небудь?
— Ні, моя дружина поїхала в центр, діти були у школі. — Погляд Лойза перебігав з обличчя одного кряжистого копа до другого. Його охопила надія, божевільна надія.
— Ви хочете сказати, що я був там, у підвалі, і тому пропустив... Пояснення? Тобто я щось пропустив? На відміну від інших?
Запала мовчанка.
— Саме так, ви все пропустили, — зрештою сказав коп, що тримав у руках записник.
— Тоді це — офіційна справа? То це тіло... Воно має там висіти?
— Воно має там висіти. Щоб усі його бачили.
Ед кволо посміхнувся:
— Ну слава Богу. Мабуть, я дарма так рознервувався. Я думав, що справді щось сталося. Знаєте, щось на кшталт Ку-клукс-клану, якесь насильство. Що до влади прийшли фашисти чи комуністи. — Він утерся хусточкою, яку дістав з нагрудної кишені піджака, його руки все ще тремтіли. — Тепер я розумію, що це офіційна справа.