— Так, це офіційна справа. — Поліцейська машина наближалася до Зали Правосуддя. Сонце вже сіло. Вулиці ставали похмурими і темними. Вуличні ліхтарі ще не загорілися.
— Я вже почуваюся краще, — сказав Лойз. — Я трохи перехвилювався і, можливо, погарячкував, наговорив зайвого. Але тепер, сподіваюся, мене вже можна відпускати?
Обидва копи промовчали.
— Я мушу повернутися до своєї крамниці. Хлопці так і не встигли повечеряти, а зі мною вже все гаразд. Більше не буде жодних проблем. То чи треба...
— Це не забере багато часу, — запевнив його коп, що сидів за кермом. — Процедура триватиме недовго, лише кілька хвилин.
— Сподіваюся, — промимрив Лойз. Машина загальмувала на червоний сигнал світлофора. — Визнаю, що порушив громадський спокій. Навіть смішно, рознервувався до того, що...
Раптом Ед різким рухом відчинив дверцята і вискочив на вулицю. Світлофор загорівся зеленим, і машини навколо почали розганятися. Лойз рвонув до тротуару і побіг, оминаючи людей, намагаючись заховатися у натовпі, що роївся довкола. За спиною він чув крики і тупотіння чобіт.
То були не поліцейські, він зрозумів це першої ж миті. У Піквілі він знав кожного копа в обличчя: містечко було невеликим, а Лойз тримав тут свою крамничку вже цілу чверть століття.
Це були не поліцейські, і насправді ніхто нічого не знав про тіло. Поттер, Ферґюсон, Дженкінз — жоден із них не знав, чому воно там висіло. Вони нічого не знали, але при цьому й не переймалися. Оце було найдивнішим.
Лойз ускочив до будівельної крамниці і чимдуж метнувся в бік складу з чорним входом, переполошивши продавців і ошелешених покупців. Він перекинув урну для сміття, кинувся бігцем по бетонних сходах, переліз через паркан і зіскочив, засапаний, з другого боку.
Позаду не було жодного звуку. Йому вдалося втекти.
Він опинився біля входу в темний провулок, уздовж якого валялися дошки, покинуті коробки й автомобільні покришки. Вдалині виднілася вулиця. Замерехтіли й увімкнулися вуличні ліхтарі. На тротуарах — люди. Крамниці. Неонові вивіски. Машини.
Праворуч був поліцейський відділок.
Він стояв зовсім близько від нього, страхітливо близько. За вантажною естакадою продовольчої крамниці здіймалася стіна з білого бетону — Зала Правосуддя з заґратованими вікнами. Поліцейська антена. Верх височенної бетонної стіни губився у темряві. Кепське місце для Еда, він був надто близько. Слід якомога швидше звідси забиратися, подалі від них.
Від них?!
Скрадаючись, Лойз рушив провулком. За відділком була мерія — старомодна жовтава дерев’яна споруда з позолоченими мідними прикрасами на дверях і широкими бетонними сходами. Він бачив нескінченні ряди кабінетів з темними вікнами. Обабіч входу росли кедри, на клумбах рясніли квіти.
І було щось іще.
Над будинком мерії висіла темна пляма. Конічний похмурий згусток, темніший за сутінки. Призма чорного кольору, що розтікалася навсібіч і губилася в небі.
Він прислухався. Боже, до нього долинув якийсь звук! Щось таке, що змусило його у відчаї затулити вуха, аби цього не чути. Дзижчання. Віддалений, приглушений гул, як від бджолиного рою.
Лойз поглянув угору й від жаху заціпенів. Над мерією бовваніла непроникна темінь. Темінь настільки густа, що здавалася майже затверділою. І в цій пітьмі щось ворушилося! З темряви вихоплювалися якісь нечіткі форми, що спускалися з неба, на мить зависали над мерією, пурхали над нею густими роями, а потім сідали на дах.
Якісь фігурки, постаті, що, тріпочучи, спускалися з неба, з темного розколу, що відкрився над ним.
Зрештою Едові вдалося їх розгледіти.
Ед довго спостерігав за ними, заховавшись за похиленим парканом у калюжі брудної води.
Вони приземлялися групами, сідаючи на дах мерії й одразу ж зникаючи всередині. У них були крила, що робило їх схожими на велетенських комах. Махаючи крилами, вони спочатку пурхали на дах, а потім боком, по-краб’ячому, добиралися до входу й зникали в будівлі.
Це видовище було водночас відразливим і захоплюючим. Лойз затремтів від подиху прохолодного нічного вітру. Давалася взнаки втома. Від потрясіння у нього паморочилося в голові. На сходах мерії стояли люди, з будівлі раз за разом виходили групи людей, на якусь мить зупинялися, а потім ішли собі далі.
Хіба це були вони?
Це здавалося неможливим. Істоти, що з’являлися з темної прірви, не були людьми. Це були прибульці — з якогось іншого світу, з іншого виміру, що просочувалися крізь щілину, крізь тріщину в самому всесвіті. Крилаті комахи — мешканці іншої сфери буття — просочувалися крізь оцю розколину.
Один з гуртів на сходах мерії почав розходитися. Більшість попрямувала до машини поруч, один рушив було назад до мерії, але потім передумав і наздогнав решту.
Від страху Лойз заплющив очі. У нього запаморочилося в голові, він щосили тримався за похилений паркан. Ота постать, людська постать, здригнулася всім тілом, затріпотіла враз вирослими крильми, наздогнала гурт біля тротуару і там приземлилася.
Псевдолюди. Підробки. Комахи, спроможні видавати себе за людей, як земні комахи, що змінюють колір. Мімікрія.
Лойз опанував себе, відсунувся від паркана і поволі звівся на ноги. Було поночі, провулок поглинула суцільна темінь. Але вони, можливо, здатні бачити і в темряві, може, пітьма для них не проблема.
Він сторожко вибрався з провулка на вулицю. Йому ще траплялися перехожі, але вже рідше. На автобусних зупинках групки людей чекали на транспорт. У вечірній сутіні, поблискуючи світлом фар, гуркотів великий автобус.
Лойз кинувся вперед і проштовхався крізь натовп, а коли автобус зупинився, піднявся в салон і всівся позаду біля дверей. За мить автобус рушив.
Лойз потроху заспокоївся і з цікавістю поглядав на пасажирів. Байдужі втомлені обличчя, люди, що повертаються додому після роботи. Пересічні люди. На нього ніхто не звертав уваги. Кожен сидів мовчки, прикипівши до свого сидіння, і похитувався в такт з автобусом.
Чоловік, що сидів поруч, розгорнув газету. Ворушачи губами, він почав читати спортивний огляд. Пересічна людина. Темно-синій костюм, краватка. Якийсь комерсант чи може продавець, що повертається до дружини й дітей.
Навпроти сиділа молода жінка років двадцяти, з темними очима і волоссям. На колінах — пакунок. Нейлонові панчохи й туфлі на підборах. Червоний жакет і светр з ангорської вовни. Вона відсутнім поглядом втупилася перед себе.
Далі — старшокласник у джинсах і чорній куртці.
Огрядна жінка з потрійним підборіддям і величезною продуктовою торбиною з пакунками та мішечками. Її брезкле обличчя змарніло від утоми.
Звичайні собі люди, ті, хто повертався цим автобусом щовечора, повертався до своїх домівок і родин, до вечері.
Сьогодні ж вони повертаються додому зовсім безмозкі, контрольовані й одурені прибульцями у людській подобі, що заволоділи їхнім містом, їхнім життями, ними самими. Це могло б статися і з Лойзом, якби він у той час не длубався в підвалі, а був на своєму місці у крамниці. Його чомусь прогледіли, оминули. Отже, їхній контроль не був ідеальним, всеохопним.
Може, він не один такий.
У нього в серці забриніла надія: вони не всемогутні. Вони схибили, не взяли його під контроль. Їхні тенета, поле контролю, не вловили його. Перед тим, як поїхати в центр, він весь день пробув у підвалі, а зона їхнього впливу, вочевидь, була обмеженою.
Чоловік, що сидів за кілька місць через прохід, раптом почав розглядати Лойза. Цей погляд урвав хід його думок. То був стрункий молодик з темним волоссям і вусиками, добре одягнений — у коричневому костюмі й з начищеними черевиками. У його тонких пальцях була книжка. Він пильно стежив за Лойзом, вивчаючи його, а потім швидко відвернувся.
Ед напружився. Може, це один із них? Чи, може, навпаки, один з тих, до кого вони не дісталися?