Промені вранішнього сонця сліпили. Лойз зупинився, хапаючи ротом повітря. Його хитало з боку в бік, піт заливав очі.
Одяг на ньому подерся, пошматований чагарями і шпичаками, крізь які він продирався. Десять миль, подоланих на ліктях і колінах, поповзом, скрадаючись у нічній пітьмі. На черевики налипла грязюка. Знеможений і подряпаний, він, кульгаючи, заледве переставляв ноги.
Але попереду вже було містечко Оак Ґроув.
Лойз зробив глибокий вдих і почав спускатися з пагорба.
Двічі він заточувався і падав, але пересилював себе, підводився і йшов далі. У нього у вухах дзвеніло, перед очима все тремтіло і розпливалося. Але він зміг, він вирвався з Піквіля.
На нього з подивом витріщився Фермер, що працював у полі. Жінка, яка поралась біля будинку, теж. Лойз дістався до дороги й повільно поплівся нею. Попереду виднілися бензоколонка і придорожній кафетерій. Тут стояло кілька машин, у смітті греблися кури. На прив’язі бігав пес.
Лойз дошкандибав до заправки, одягнутий у біле оператор скоса поглянув на нього.
— Слава Богу, — пробурмотів Лойз і вхопився за стіну. — Я вже думав, що не дійду. Вони переслідували мене майже всю дорогу. Я чув, як вони дзижчали, дзижчали і пурхали за спиною.
— Що трапилося? — запитав оператор. — Ви потрапили в аварію? Вас пограбували?
Лойз втомлено похитав головою.
— Вони захопили ціле місто, захопили мерію і поліцейський відділок. Повісили чоловіка на ліхтарі. Це було перше, що я побачив. А потім вони заблокували дороги. Я спостерігав, як вони зависали над автомобілями, що в’їжджали до міста. Десь близько четвертої ранку я насилу від них відірвався. Я одразу відчув, коли вони відстали. А тоді зійшло сонце.
Оператор нервово закусив губу.
— Бачу, ви не в собі, вам треба до лікаря.
— Допоможіть мені дістатися до Оак Ґроув, — попросив затинаючись Лойз і знеможено сів на жорству. — Маємо почати зачистку, випровадити їх геть... І то негайно.
Лойз говорив, а вони записували все на магнітофон. Коли він закінчив, комісар вимкнув запис і підвівся з-за столу. Якусь мить він стояв, задумавшись, потім дістав сигарети і запалив одну. Його м’ясисте обличчя спохмурніло.
— Ви мені не вірите, — сказав Лойз.
Комісар запропонував йому сигарету, але Лойз роздратовано від неї відмахнувся.
— Куріть самі.
Комісар підійшов до вікна, зупинився, оглядаючи з вікна Оак Ґроув, і несподівано відповів:
— Я вам вірю.
Лойз аж осунувся на стільці.
— Ну слава Богу!
— Отже, вам вдалося звідти вибратися, — комісар похитав головою. — Замість того, щоб бути на роботі, ви працювали в підвалі? Шанс на таке був мізерний, один на мільйон.
Лойз ковтнув чорної кави, якою його пригостили.
— У мене є теорія, — промимрив він.
— Про що?
— Про них. Про те, хто вони такі. Вони щоразу захоплюють якийсь один район. Причому починають з верхівки, тобто місцевої влади, а потім рухаються вниз дедалі ширшими колами.
Міцно закріпивши за собою владу, вони захоплюють наступне місто. І так помалу, поступово поширюють своє панування.
Думаю, цей процес триває вже достатньо довго.
— Як довго?
— Тисячі років. Не думаю, що це щось нове.
— Чому ви так вважаєте?
— Коли я був дитиною, то був у «Біблійній лізі». Там нам показували різні малюнки релігійного змісту — стародруки.
На них було зображено ворожих богів, переможених Єговою: Молоха, Вельзевула, Моава, Ваала, Астарота...
— І що з того?
— До кожного з них було зображення. — Лойз підвів погляд на комісара. — Вельзевула було намальовано у вигляді велетенської мухи.
— Тривале у нас з ними змагання, — пробурмотів комісар.
— Їх перемогли, і в Біблії описується, як саме їх перемогли. Спочатку вони успішно наступали, але врешті їх подолали.
— А чому вони програли?
— Бо вони не можуть контролювати геть усіх. Мене вони, наприклад, не захопили. Їм так і не вдалося встановити контроль над євреями, і євреї рознесли попередження всьому світові, попередження про небезпеку. А оті двоє з автобуса! Думаю, вони були в курсі. Їм вдалося вислизнути, як і мені. — Він стиснув кулаки. — І одного з них я вбив. Це була помилка. Я побоявся ризикнути.
Комісар кивнув.
— Так, звісно. Їм вдалося уникнути обробки, як і вам. Мізерний шанс. Але решта жителів вашого міста перебувають під жорстким контролем. — Він відвернувся від вікна. — Гаразд, містере Лойз. Схоже, ви у всьому розібралися.
— Не в усьому. Шибениця. Чоловік, якого повісили на ліхтарі. Я все ж не можу цього зрозуміти. Навіщо? Чому вони зумисно його там повісили?
— А мені здається, що якраз тут все дуже просто, — комісар злегка всміхнувся. — Це була приманка.
Лойз закам’янів, його серце немов перестало битися.
— Приманка? Що ви хочете цим сказати?
— Вони хотіли виманити вас, змусити себе виказати, і таким чином дізнатися, хто у них під контролем, а кому вдалося його уникнути.
Лойз перелякано відсахнувся.
— Тож вони очікували, що будуть такі, як я! Вони передбачали... — він затнувся. — У них вже була готова ця приманка.
— І ви заковтнули наживку, зреагували. Самі себе виказали. Комісар рвучко рушив до дверей.
— Ходімо, містере Лойз, у нас багато роботи. Вперед, у нас обмаль часу.
Ошелешений, Лойз поволі підвівся на ноги.
— А чоловік? Хто був той чоловік?! Я його раніше не зустрічав. То був не місцевий мешканець, якийсь чужинець. Весь брудний, лице в синцях і подряпинах.
Комісар якось дивно поглянув на Лойза і відповів:
— Може, — м’яко сказав він, — ви зрозумієте і про це. Ходіть зі мною, містере Лойз. — Він відчинив двері, в його очах спалахнув лиховісний вогник. Лойз вийшов з відділку і поглянув на вулицю. Там стояли поліцейські, посеред вулиці височіла якась платформа, а поруч — телефонний стовп. А ще... Мотузка!
— Проходьте вперед, — сказав комісар з крижаною посмішкою.
Сонце щойно сіло. Віце-президент Торговельного банку Оак Ґроув вийшов з підвалу, навісив на двері кілька важезних замків, одягнув пальто і капелюха і ступив на тротуар. У цей пізній час лише кілька людей поспішали додому на вечерю.
— На все добре, — попрощався з ним охоронець, замикаючи двері.
— До побачення, — промимрив Клеренз Мейсон і пішов вулицею до стоянки, де була припаркована його машина. Пропрацювавши цілісінький день у підвалі, чоловік був втомлений. Він перевіряв розміщення скриньок для депозитних вкладів, шукаючи місце для додаткового ряду, і тепер був задоволений, що нарешті закінчив.
На розі Мейсон зупинився. Вуличні ліхтарі ще не світилися. Усе оповив туманний напівморок. Він роззирнувся і закляк.
Біля поліцейського відділку на телефонному стовпі висіло щось велике і безформне, злегка погойдуючись на вітрі.
Що воно, в біса, таке?
Мейсон обережно підійшов ближче, і йому враз захотілося додому. Він був утомлений і голодний, йому хотілося до дружини, до дітей, до гарячої вечері на столі. Але його щось насторожувало у цьому темному оберемку. Це було щось небезпечне й відразливе. Майже нічого не було видно, і він не міг чітко розгледіти, що саме то було. Проте воно його вабило, йому кортіло підійти ближче, роздивитися. Від цієї безформної маси йому було не по собі. Воно його лякало. Лякало — і заворожувало.
А найдивнішим було те, що крім нього, здавалося, ніхто цього не помічав.
Хто має очі, той побачить
Я цілком випадково виявив, що на Землю неймовірним чином вторглися іншопланетні форми життя. Я так досі й не зміг нічого з цим вдіяти, нічого не зміг придумати. Написав був листа до уряду, але у відповідь вони лише прислали мені рекламний буклет про ремонт та обслуговування каркасних будинків. Хай там як, а про цю інвазію вже відомо, я не перший, хто її викрив. Можливо, ситуацію вже навіть взяли під контроль.
Якось я сидів у своєму плетеному кріслі, знічев’я гортаючи сторінки дешевої книжки, яку хтось залишив у трамваї, і раптом натрапив на формулювання, що стало відправною точкою моєї розвідки. Спершу я навіть не відреагував на нього, знадобилося кілька хвилин, щоб повного мірою усвідомити його значущість. Коли ж я її осягнув, то здивувався, що з першого погляду не зауважив очевидного.