— Франц, — гавкнув зненацька покупець, простягаючи свою шуфлю в мій бік.
— Кузьма, то єсть Андрій, — боячись відпугнути пацана, поправився я.
— Авто старе, карочє, — сказав він по-німецьки, — але я маю майстерню і можу з нього зробити люди. Купити його я не готовий, але можу помінятися на восьмирічний 126-дизельний «мерседес».
Я недовірливо глянув йому в очі, порослі рижими волохатими корчами.
— Я, я. Помінятися на «мерседеса».
І так сказав мені клієнт номер один, який прибився на перший день оглядин.
«Курча», — подумав я собі, — якшо перший-ліпший німець віддає «мерсюка» взамін, то варто покачумати пару днів і обміняти грьобану калдобіну мінімум на самольот «Фалькон», недарма ж назва вулиці — Флюгхаффен. От буває фартить, да?
— Найн, данке шон, — відрізав я голосом Лєвітана, який об’явив по радіо «Промінь» про капітуляцію Німеччини. — Дас іст кляйне прайз. Цен таузенд марк іст гут прайз, — відрізав я і відчув, як крила похоті проривають на плечах куртку. Німець переглянувся зі своєю жінкою, дістав візитку і простягнув мені.
— Моя пропозиція діє тиждень. Дзвони, якщо що. Вони повернулися, і на прощання жінка мило усміхнулася до мене золотими коронками, від яких я налапався «зайчиків», як від зварювального апарата Патона. Так само чинно вони залізли у той «мерсюк», який по ідеї мав стати моїм, і вирулили з нашої бічної вулички. Разом з ними в напрямі Вальсдорфу виїхало відчуття, чи взагалі та машина тут комусь потрібна, крім бюргера з золотозубою фрау. Я піднявся догори, а там вже Томас ловив кайф від нової партії українців, які тарганами ганяли в нього між ногами і спустошували його тижневий запас хавчика. Через годинку вернувся Олежик. Він вирішив ознайомитися з Берліном детально і безпосередньо. Пробігши до Шпандау і назад кілометрів з п’ятдесят, він не знайшов того, що його сюди привело, повернувся додому і загнув в атласі наступну сторінку для завтрашньої пішої прогулянки. Побачивши в коридорі Томаса, який говорив по телефону, Олег підбіг до Барда і спитався: — Віталік, як свалка по-німецьки?
— Тіпа шрот чи шось таке, — відповів Бард, який подумки вже жував якийсь новий вид голландських доганялок, типу гриби чи жолуді, і дав зрозуміти, що Олег не входив у його плани на вечір.
Олежик не розчарувався і підійшов впритул до Томасової ноги, глянув десь вгору, ніби на пік Ейфелевої вежі, побачив там голову, яка знає відповідь на його питання, і крикнув туди в небо:
— Томас, де в вас шрот? Свалка, Томас, га?
У відповідь на мелодійному дисканті, якому позавидував би Робертіно Лоретті, він почув декілька фраз, дякуючи яким німецька мова була б визнана найспівучішою мовою світу. За умови, що Томас презентував би її перед комісією. Олежка не вставила співуча відповідь, бо раціоналізації в тих словах він не вловив жодної. Махнувши рукою, він пішов у кімнату, дістав банку зі смальцем, буханку чорної хлібини, намастив собі велику кальошу, постружив туди зеленої цибульки, сховав ту красу у себе в пащеці. Весь народ, і я включно, ковтнули велику порцію слини у відповідь. Так, ми — діти України, тонко відчули невидиму лінію, яка через Олежика зв’язувала нас із батьківською землею. Нитка, втім, різко обірвалася з відрижкою, яка пролунала на цілий квартал. Олежик закінчив пережовувати підошву, пішов налив собі з чайника сирої теплої води, кинув туди пару ложок цукру і запив.
— Файно дякую, — сказав він не то до нас, не то до пана Бога, який послав йому в чужинську сторону смачну данину. Бард з’явився на сцені нашої мильної п’єси і сказав свій історичний монолог.
— Брати і сестри, чекаю вас внизу через десять хвилин. Сьогодні наша велика місія полягає в схрещенні двох культур — слов’янської і арійської. Буде багато спокус перед вами. Не кидайтеся на них сліпо. Обдумайте ціль свою на землі. Зважте і вирішіть — чи варто. Я довго думав і зрозумів — ВАРТО. Тому таким, браття мої, ви мене сьогодні вже не побачите. Я окунуся з головою в чужу, але таку близьку мені культуру і буду курити, пити і жувати всьо, шо пошле мені Господь. Амен!
З цими словами укрмафія шумним кагалом скотилася на станцію метро, де всі скинулися і купили квиток на одного в автоматі й сіли в поїзд в кількості, достатній, щоб відбити наліт на Перл-Харбор. Через дві зупинки в вагоні з’явився контролер, але ми створили таку заплутану схему, щоб уникнути неприємностей, аж в нього з незвички замакітрилася голова, і він вийшов з поїзда. Той, хто тримав квиток на даний момент, довго рився у кишенях і шукав його, даючи можливість іншим підійти до дверей і дочекатися зупинки. На зупинці квиток знаходився — піпл виходив на перон і чекав, у який вагон сяде контролер, а сам сідав у протилежний. У контролера від таких завдань різко підскакував внутрічерепний тиск, і він переставав з нами боротися. Так було не раз, і так буде завжди, бо ми — українці і ми того варті. Ви в курсі, я думаю.
Нас чекали на виході в центрі біля старої розваленої церкви, яка має служити пам’яттю про жахи війни. Якби ми не були з Бардом, котрий знав у лице декількох персонажів з тих, що нас чекали, паніка наша примусила б нас зробити легку пробіжку у зворотному напрямку, причому абсолютно все одно, в яку сторону світу цей напрямок би пролягав. Лиш би подальше від них. На тротуарі стояли, лежали, висіли і торчали: панки, хіпі, наріки, педіки, хлопці, дівчата, гермафродити, рімейки, коти, собаки і всяке інше. В голові офіційної делегації з німецького боку стояв Карстен — фашик в галіфе, офіцерських чоботах, з рижим хайром, який сягав йому нижче копчика, і виразом обличчя хворого, якому роблять паректальний масаж.
— Хайль Варт, — привітався він жестом, якого ми всі і очікували.
— Хай Карстен, — привітався Бард. Хлопці обійнялися і поцілувалися, як справжні мужчини. Вся маса людей, які облизували одне одного на тротуарі і прилягаючих територіях, не відриваючись від основного заняття, привіталися з нами. Карстен став у голові процесії, і ми почали свою тріумфальну ходу по нічному Берліну. Як в історичному фільмі — то з’являлися на горизонті, то зникали за нашими спинами Тріумфальна арка та сама, що в кліпі Ю2, Рейхстаг, залишки Берлін Вол, телевежа з круглим, як на новорічній ялинці, шпилем. Карстен високо тримав ногу і чеканив кожен крок. Його каблуки цокали по бруківці в ритм його пульсу. Видно, трава була атомна, тому що нормальна здорова людина так йти не може. У вас би відірвалися всі внутрішні органи від потужних ударів чобіт о бруківку. Карстена видавав тільки вираз обличчя. З кожним кроком щораз глибше заходила віртуальна рука паректального масажиста. Муки, переплетені з неземним кайфом, читалися у нього на дисплеї. Час від часу він наспівував, а точніше, нагавкував бравурні військові пісеньки часів Великої Вітчизняної війни. Хтось із маси людей пробував їх підхопити, але швидко вмирав від задишки. Він не курив ту траву, яку скурив Карстен. Таким чином, в режимі втікання від поїзда по тунелю, ми пробігли кілометрів з десять. Може, то була перевірка. Може, таким чином ми стали вибраними і мали честь потрапити на справжню європейську бір-паті, яка відбувалася за системою ол інклюзів. Не знаю, хто з нас дійшов до фінальної точки. Можливо, хтось помер по дорозі, падаючи під колеса трамвая, можливо, хтось просто встиг непомітно стрибнути у метро і повернутися назад в хатинку дяді Томаса. Я заплутався. Ніколи в житті я не думав, що мій язик спроможний облизати власні брови. Він висів, як у прикордонної вівчарки, яка гналася за порушником і пробігла дистанцію від Краківця до Тянь-Шаню. Нарешті ми зайшли у дворик, який не зазнав змін від зайняття нашими військами Берліна. Карстен щось крикнув, і на третьому поверсі засвітилося світло. Врубився музон, і на балкон, обмотаний гірляндами, висипала ще одна група людей, яка готувалася до прийому гостей тим, що пробувала на собі всі принади системи ол інклюзів. Такі собі консультанти-експериментатори. Від одної їх консультації тебе вже вставляло так, ніби ти скурив весь шмаль Джалалабада. Один з них — Нік, ірландець в тюбетейці, яка зрослася з його головою, з ненормальними очима розказував по-ірландськи, запльовуючи співбесідника з ніг до голови, як його штирить і ковбасить. І ти невільно згоджувався, що прекрасно розумієш Айріш. Киваючи головою, відпливав від реальності на літаючій табуретці, просковзуючи у відкриту кватирку на кухні. Вся ванна була наповнена водою і банками з пивом. Через півгодини вечірки в тій ванні вже лежали два леґені, які лобизали один одного так, ніби не бачилися сто років. Люд підходив до ванни і виколупував пиво у них з-під частин їхніх скліщених тіл. У кімнаті на підлозі сиділо в коло чоловік з десять, і всі жерли чипси з величезної миски, якою була стара сателітарна антена. Розмова не клеїлася, бо роти у всіх були зайняті рожевою розм’яклою масою. На кухні найбільш забойні готували якусь чехню, нагріваючи на газі рідину в металевій ложечці. Я не вникав у процес, бо перестрашено чекав, що зараз приїде поліція і всіх нас накриє разом з дебілом Карстеном, який то всьо замутив. Я, запльований Ніком, стояв на балконі і відбивав напади страшнючої німки, яка заперто намагалася стягнути з мене футболку. Її вік так і залишився нерозгаданою загадкою для німецьких істориків. Шкіра на руках і фейсі вказувала на досить давнє походження цієї істоти, але живіт і ноги були ніби від зовсім іншої особи. І якби вмазати текіли або на крайняк просто водяри і накрити їй голову «Комсомольською правдою» або журналом «Гудок», вона б мала якісь шанси здатися привабливою. Позаяк «Комсомолки» і «Гудка» під рукою не було, я сприснув наглим чином, забігши в ванну елементарно відлити. Двоє голубів далі місили сраками баночний «Бекс» і пустили з душа гарячу воду, бо їм там стало зимно. «Гарячий „Бекс“ смакує, як компот з мухоморів», — подумав я, розщілаючи розпорок. З того пам’ятного моменту я вперто ігнорую це пиво. Сциконути так і не вдалося, бо ввалилося ще двоє — на цей раз Нік і його колєжанка — мадярка Штефі. Вони хапонули якоїсь нової екстрадурі і забігли в туалет сховатися від дракона, який літав за ними по квартирі. Бідні діти ховали свої голови в пральну машинку, мотляючи сраками в повітрі. Я був витіснений на коридор і з переповненим мішечком для сцяків протиснувся до кімнати. Чипсів було ще море, і тому тут царювала повна тиша, супроводжувана хрумкотінням. Я, видно, нахапався вторяків від активно шмалячої різноманітні гербарії компанії, і в мене було стійке враження, що люди на підлозі їдять живих креветок, і я чую тріск їхніх кісточок. Ще би пару секунд, і я би кинувся рятувати морських рачків від нещадних щелеп, але забігла Лінда — маньячка, яка доймалася мене на балконі. Вона притягнула за ногу якогось вирубаного на той момент штемпа і, думаючи, що то я, шукала куточок, щоби з ним розібратися. З кухні йшли запахи, ніби за рогом зірвався хімзавод. Звідти виходили і вилазили, а також декого виносили, аж поки там залишився один, найбільш витривалий Менделєєв, який впав у ноги Карстену, і той закричав: — Аллєс зупа! — і щипнув за попєц якусь молоду фройлєн, яка необачно стала перед ним. Далі в хаті почалося відтворення подій, які мали місце під час загибелі міста Помпеї. З ванної чулися стогони і крики — Нік зі Штефі залізли до голубів, щоб ті врятували їх від страшного чудища, а ті попереплутували, хто кого кохав, і пристроїлися до новоприбулих. Бард з навушниками сидів у куточку і слухав якісь вініли. Час від часу на програвач хтось наступав ногою, але Віталік був вище цього. Він слухав музику неба, і програвач з навушниками йому треба були тільки для відмазки перед примітивними людськими поняттями. Я був вимушений попісяти просто з балкона і за великою пінистою калюжею внизу поняв, що був далеко не перший. Гірлянди моргали якось не в ритм, і від того дика гикавка напала на мене, і хотілося простої води, але так, щоби хтось потримав мене за голову і дав попити з кружки, як мама. Ужасно захотілося додому. Я вийшов з квартири, яка здригалася від конвульсій живих і мертвих людських тіл, і поплентався до метро, яке було за кілометр від нас. Раптом почув за собою крики і цокотіння каблуків.