— Шість дітей.
— Непоняв?
— Ну, діти-манекени — в формах шкільних стоять на вітрині в універмазі. Папік добазарився по три ре за штуку.
— А, ну як діти, то влізуть, у мене багажник малуватий. — На той час я викинув крадений з мусоровоза акумулятор і запхав нормальний, який влізав на своє місце під капот, так що в багажнику звільнилося трохи місця.
Я взяв із собою свого тата. Ми їхали якимось чудернацьким шляхом і робили неймовірні петлі по Тернопільській області. «Побєда» не належала до найшвидкісніших видів пересування по землі, і максимальна швидкість руху дорівнювала 50—60 км на годину. Спідометр останній раз працював, коли ще був живий Сталін, і ми заміряли швидкість по тому, як в резонанс входило ліве крило, яке відірвалося від кріплення і починало торохкотіти. Це явище мало місце на швидкості 40 км на годину. Гаврик — незмінний автомобільний Гуру Новоєврейська, чувак з електронним голосом, їхав збоку на своєму БМВ і засікав швидкість, а я робив у голові мітки, з якими та швидкість була пов’язана. Тобто коли ти проїжджаєш знак «Обмеження сорок» — треба скинути газ до того, щоби з двору долетів звук, як з дробильного цеху на нашому сірчаному заводі. Тоді менти не спиняли. Вони взагалі рідко спиняли мою машину. Її зовнішній вигляд яскраво підкреслював неспроможність господаря дати щось на розвиток української міліції.
Ми з татом доперли до містечка Бучач десь по обіді. Бард чекав нас в універмазі разом з Папіком. Папік був точною копією Барда, тільки трошки нижчим, грубшим і старшим. Ми привіталися і зайшли всередину Нас зустрів абсолютно пустий універмаг, пустий в плані повної відсутності товару на поличках. Продавалися тільки металічні кришки для закрутки варення в банках. Причому їх було просто до фіґіщі. Більше не було ЗОВСІМ НІЧОГО. Як після татарського іга. Але весь персонал був на робочих місцях, і літав слушок, що мають підвезти калісони. Я не знаю, чи калісони здатні ощасливити тридцять людей, які броунівськими частинками снували біля того прилавку, де їх мали викинути, і, заважаючи один одному, ловили свій нехитрий кайф. Ми піднялися на другий поверх, і Папік Барда зник у дверях підсобки. Він був завучем у ПТУ і міг у Бучачі ВСЕ! За хвилину він вийшов з підсобки і ознаймив тоном Наполеона, який щойно спалив Москву: — Віталічко, по три не буде. Я домовився по три п’ятдесять.
— Супер, тато! — відповів на це Бард, дістав два червонці, а решту досипав копійками. За Папіком вийшла продавщиця, яка скоїла цей злочин і продала інвентар магазину.
— Боже, не знаю, шо мені за то буде, але такі хлопці файні, беріть тих дітей, тіко пороздягайте, бо форма не продається, — ховаючи двадцарік у кишеню халата, сказала вона.
Ми почали роздягати дітей-манекенів. Шкільна форма висіла на них добрих пару років, і на шиї залишився вицвілий трикутничок, дякуючи якому вони були подібні до інопланетян, які сіли в Бучачі і там залишилися, бо їхню бензину з НЛО скачали місцеві пацани і продали полякам на трасі. Нав’ючені голими дітьми, ми пройшли повз броунівську масу, яка чекала на калісони. І хтось устиг запитати: — По скілько дають? — Що він мав на увазі — ціну чи кількість, — ніхто і не зрозумів. Легким галопом ми підбігли до машини, потрясуючи мощами роздягнутих діточок. На жаль, у багажник не вліз ні один дяпан. Довелося всіх пхати у салон. Позаяк назад нас їхало дев’ять — три живих і шість пластмасових пацанів, Бард тримав на колінах п’ятьох, а одного ми з татом посадили між собою на передній диван, і він пильно вдивлявся вперед усю дорогу додому своїм загадково-тупим поглядом моделі. Тяжко було розібратися — хто з них хлопці, а хто дівчата.
— Кльова машина, — долинув з-під груди пластмаси десь іззаду голос Барда.
Ніхто з нас не підозрював багатства епітетів, які пролунають на адресу іменинниці за найближчу добу. Бо до того треба було дожити. Виїзд на Берлін ми запланували на третю годину ночі. Чому саме на третю? А чому б ні? Я переживав період запізнілого переходу з дитячого віку у фазу дураковаляння, і мої рішення часто-густо були висмоктані з пальця, як герої Конан Дойля. Сам придумав і потім сам мучився, як з того вийти, і мучив ще й оточуючих мене персон. Тому вся сім’я Барбари, бо від неї ми збиралися стартонути, не спала разом з нами. Звечора ми вальнули фляшку Кірша — тоді продавалася така тягуча солодка зараза, яка мала 30 градусів алкоголю і її можна було пити без закусі, і з дурними головами провалялися до півтретьої ночі. Невиспані, з синіми мішками під очима, ми підняли свої тіла і по черзі сходили в дабл попісяти. Перший раз в житті я заснув, стоячи і пісяючи. Надворі було зимнувато як на початок літа. Наші діти сиділи в машині, зяючи своїми скляними перестрашеними очками, і мерзли. Поколупавшись для виду ключем у замку (замок не закривався на ключ з часів громадянської війни), я відкрив двері, і ми з Бардом позакидували сумки. Я дістав сигаретку «Жітан», Бард також дістав сигаретку «Жітан», і ми закурили. Я збрешу, якщо скажу, що ми закурили для приємності. Просто прийнято було курити після того, як устав з ліжка. В роті було так, ніби туди сходили коти зі всього Новоєврейська. В легенях було відчуття, ніби туди забили великий дюбель, яким прибивають шифер. На балконі третього поверху Барбариного під’їзду стояли два брати — Вовка і Лесик, мої давні другани. Вони також курили. Коли б я не виходив з під’їзду — вони стояли там і курили. Брати були як Смокери з фільму «Водний світ» із Костнером. Їх не можна було уявити з пустим ротом. Там постійно щось диміло.
— Прівєт, — хриплим невиспаним басом гавкнув я до них.
— Привіт, ви куда зібралися? — спитав Лесик, а Вовчик в той момент затягнувся.
— В Берлін їдем, — не без гордості рикнув я.
— Класно вам, а ми на рибу йдем на Оселю, — сказав Лесик. І міг того не казати, бо вони завжди
ходили на рибу на Оселю.
— Ну, пока, чи шо? — типу попрощався я, і Бард заліз на переднє крісло, тобто диван.
— Па! — махнули руками із сигаретними вогниками дядьки з балкона, і я покрутив ключ у замку.
«Побєда» мовчала, як у бак води набрала. Я покрутив ключ ще раз — нічого не відбулося. Я мовчки вийшов і із звуком поїзда, який зійшов з рейок, відкрив капот. Там нічого нового, і взагалі нічого, бо було темно, я не побачив.
— Шо таке? — почув я голос Лесика, а Вовчик якраз затягувався.
— Шось не заводиться, — розгублено промимрив я.
— Може, штовхнути? — запропонував Лесик, а Вовчик у ту мить підкурював наступну папіроску.
— Та не може бути, вчора ж вона їздила нормально.
Я зрозумів, що надійшов той момент, коли треба брати в руки корбу і зайнятися з чувіхою брудним дєлом. Я вигрузив піонерів і дістав з-під сидіння злощасний гнутий костиль, який служив для механічного запуску двигуна. Вікна в квартирі Барбари погасли, але коли я крутнув пару разів — вікна знов запалилися, і не тільки в неї. По місті розлягався брязкіт металу, ніби танкова дивізія генерала Паульса воскресла із мертвих і їхала брати Курськ. Я крутив і крутив, а машина тільки мичала мені у відповідь, як корова, яка не проти щось перекусити, але стоїть прив’язана в пустій стайні. Бард погойдувався в машині в такт моїх рухів. Лесик докурював третю поспіль, і щось йому підказувало, що риба сьогодні накривається. А ще він переживав, що я своєю корбою побуджу цілий мікрорайон і він вийде нас бити. Вовчик мовчки затягувався і спостерігав за Бардом, який хитався в машині. Ніхто не міг припустити, які думки роїлися у нього в голові. Скельця його окулярів розфокусовували погляд, і він бачив перед собою Берлін, район Нойкьольн, вуличку Флюґхафен, і себе на тій вулиці. В його голові не хотів уживатися факт того, що наша машина не їде, машина, яка мала перекинути нас зі світу реалій у світ, де манекени купують по 150 марок, НЕ ЇДЕ. Поки Бард подумки бродив берлінськими вуличками і шукав пацана, з яким любив курити дубас, Лесик вже був унизу. Вовчик докурював наверху і також збирався нам помогти. Ми виштовхали «Побєду» на рівну дорогу зі стоянки, Лесик став іззаду і вперся ногами, я штовхав через відкриті ліві двері, впершись у панель з приладами. Бард сидів у машині і хотів скоріше приїхати на кінцеву точку. Вдвох нам досить слабо вдавалося розігнати наш паровоз, і ми дочекалися Вовчика, який із сигаретою в зубах став біля Лесика. Ми доїхали до горбочка і штовхнули машину вниз. Вона відразу перетворилася на неконтрольований снаряд, який в стані протаранити Велику Китайську стіну. Я заскочив у кабіну і крикнув: — Дякую, Лесичок, тепер вже поїде! — Захлопнув двері, почекав набору максимальної швидкості і втикнув третю передачу. Швидкість стала гаснути помітніше, бо інерцію гасили механізми, які вона прокручувала у двигуні. Він не запалився. Машина прокотилася ще пару метрів і тихенько стала. Лесик з Вовою стояли метрів сто ззаду і курили. Не домовляючись, вони разом рушили в наш бік. На цей раз ми виштовхали тачанку на головну вулицю нашого міста і гордо пробіглися з нею по всій її довжині. Людина, яка не спала, могла нас бачити в тій самій точці тричі через якийсь проміжок часу. Бо рівно стільки кругів ми зробили навколо Новоєврейська, коли, вимучені, опустилися на бордюр і закурили. Бард до того з машини не виходив. Спати він не міг, але пхати не хотів.