На що я в обов’язковому порядку давав їм таку відповідь:
— Та ви, засрані пшеки! Коли ви вивозили від нас в анальних своїх, вонючих польських проходах золото і бриліанти, то ми мовчали. А зараз я вам мішаю?
Така дискусія в дусі братерства і взаєморозуміння проходила якихось хвилин десять, поки Бард скурив нарешті ранковий «Жітан» і, наморщивши лоба, видав фразу, яка змусила поляків здатися:
— Шп’єртдаляй! — крикнув він в молочну темноту, де мав бути готель із психованими жителями, і настала тиша. В одному слові він припустився чотирьох помилок, і до сьогодні я не можу розібратися — яка магічна сила, присутня у ньому, змусила закритися цілому вагону розлючених панів. Я віддав машині більшість своєї теплової енергії, і вона, не розбещена сексом у своєму житті з партійним функціонером, кінчила через хвилин п’ятнадцять, тобто завелася, і з прекрасним рокотом купа непотрібного іржавого сміття викотилася з нами на борту у бік Вроцлава.
Ми знайшли автомагазин, який продавав деталі на трактори. Продавець ознаймив нам, що деталь, яка здатна нас ощасливити, коштує п’ять злотих, на що я, заливаючи його прилавок сльозами захоплення, відповів: «Дзєнькує Упшейм’є» і тряс руку, поки його не злапали корчі. Відремонтувавши стартер, я сидів біля машини в товаристві Барда, який курив, пив пепсі і читав «Тилько Рок». Одна-єдина думка боліла в мене в голові — як можна попасти в Берлін, маючи пустий бак, десять злотих і Барда, якому всьо по цимбалах? І поки я, виступаючи в ролі патанатома, колупався в своїх мізках, шукаючи під купою старого сміття відповідь на цю проблему, біля нас на великій швидкості пронісся і загальмував великий сто сороковий «мерсюк» з німецькими номерами. З нього вийшли двоє — батько-пшек і син-німець (і така фігня, виявляється, буває в світі). Батько в агонії впав біля «Побєди» навколішки й почав голосити: — Моя маленька курвечко! Цура кохана.
Ми з Бардом і з сином-німцем зачудовано дивилися на конвульсії старшого пана і чекали дальшого розвитку подій.
— Я м’явем такі самохуд в 63 року. Чи моге зробіць соб’є з нім зд’енцє?
Я, звичайно, погодився, щоби він клацнувся з тачкою, але він спитав, чи можна це зробити зі мною, і потряс в повітрі якоюсь банкнотою. Ми з Бардом, як собачки, яким махнули перед носом куском вареної ковбаси, моментально скочили на ноги й були готові до фото. Я обняв поляка і, ризикуючи вимазати його білосніжний гарнітур, назавжди й безповоротно, тримав свої вимащені солідолом руки у нього над плечима. Бард клацнув мене з сім’єю, поляк всунув мені в кишеню сорочки три десятимарочні купюри, і тут Бард пискнув: — Може, ше одно фото?
Поляк заржав і сказав, шо не сьогодні. Вони скочили в свій «мерсюк» і звалили так само, як і появилися в нашому житті.
Ми були врятовані. З нашими задатками — за тридцять дойч-курва-марок — можна було заїхати в Лісабон, не те що в якийсь Берлін, до якого залишалося 300 км. Ми купили собі найбільший делікатес того часу — пачку «Чіо чіпс» і, помивши мої руки в калюжі біля авто-магазину, рвонули в бік німецької границі. За шість годин ми бадьоро подолали двісті кілометрів, з’їли у дорозі фриток (картопля фрі по-нашому), від яких, тільки дякуючи нашому молодечому запалу і якісній соляній кислоті в шлунку, не випав через певний отвір шлунково-кишковий тракт. Заруливши на заправку, за якою вже виднілася митниця, я під’їхав до колонки і наївно почав шукати низькооктановий бензин, на якому звикла їздити кострубата совєцька машина. Надпису, який я шукав, не було на жодній з колонок. Найнижчим виявився 95 з перекресленим значком РЬ. Я, боячись здатися тупим, не став виясняти значення написаного, втикнув пістолет у бак і налив бєнзіка рівно на 10 бундесівських рублів. Нам вистачало ще на дві банки пива і пачку «Жітан». Дуже якось дивно вдивлявся мені в очі заправник, якому я платив за паливо. Певно, він щось знає. «Скотина!» — подумав я і заскочив на диван із свиноматки. Завелася машина як ніколи в своєму житті. Двигун зашелестів, ніби ніжне осіннє листячко, коли підтираєш ним заднє місце у лісі в тяжкий момент відсутності чомусь на дереві мотка туалетного паперу «Клінекс». Вуха не вірили акустичним даним, які надходили з-під капоту, і здавалося, в голові макітриться та ще й так сильно, що можна ригнути. Ригнути ми якраз не встигли, але шанси це зробити збільшилися вдвоє. «Побєда» зненацька почала скакати, як мустанг, якому апачі попали в дупу стрілою і намагалися прив’язати його за ногу до сосни. До воріт митниці залишалося якихось двісті метрів, а наша машина на виду у всієї округи скакала так, ніби хотіла побити всі рекорди Бубки за один підхід. Мотляючись по кабіні у такт з нею, я то натискав, то відпускав педаль газу, чим робив ці скачки більшими по амплітуді і сильнішими. Бард несамовито бився головою об переднє шкло, і тільки дякуючи тому, що він з Бучача, чудом залишився живим. Коли чоло мого друга стало нагадувати велику емальовану каструлю, в якій варять голубці, мені вдалося вирубити двигун, і ми ніжно вкотилися на територію фашиків. До їхніх безпосередніх обов’язків входило обшманати нас від голови до п’ят, знайти хоча б одну поломку в машині і щасливо відправити нас в Україну. Я вкотився поміж ними у сектор, який був відведений спеціально для «НАШИХ», де треба було ставити машину і милити вазеліном «шоколадку». До нас підійшов, видно, фан Брюса Вілліса, бо виглядати він хотів так само, але над інтелектуальним виразом його табла треба було мамі з татом попрацювати більше. Він потрусив лисиною і гавкнув щось типу: — Документен ун машінен!
— Я, я, — відповів я і простягнув йому техпаспорт, заповнений цьоцьою Лесьою у МРЕВ від руки і по-українськи.
— Вас іст дас? — спитався він мене, і якщо знав наше слово «блядь», то закінчив би фразу тим, чим закінчив би я на його місці.
— Дас іст ауто, бля, — вирвалося в мене на кінці.
— Найн, вас іст дас? — перепитав Брюс Вілліс і ткнув пальцем в мій талон.
— A-а, дас іст техпаспорт, — не знаю, чи воно так називається в них, але більше варіантів в мене не було. Німець довго щось гаркав до свого колеги, який був схожий на мужика, котрому прикрутили голову від карлика. Той крутив замалою як на нього шпаківнею і махав у бік Львова:
— Цурюк, цурюк, — почув я в наш бік. Я з дитинства ненавидів слова, які закінчуються на «урюк», і тому почав підозрювати форс-мажорні повороти в нашому плані взяття Берліна. Збоку від нас проїжджали прекрасні, сяючі новенькі машини, з вікон яких нас очманіло роздивлялися перестрашені арійці. Вони всі мали такий вигляд, ніби побачили живого Дон Кіхота власною персоною на своєму Росінанті, який самотужки атакує японську морську ескадру. Я ж дивився в бік того, з маленькою головою, мріючи, якби ту голову на відстані запрограмувати, щоби нас скоріше запустили. Наш поліцай вернувся і, простягаючи мені документ, сказав: — Бітте. Ауф.
— На здоров’я, — відповів я, але Бард штовхнув мене ліктем:
— Кент хоче, шоб ми вийшли.
Ми вибралися з тачки, німець заліз на моє місце, наморщивши ніс від стійкого і нелегкого запаху нашого перебування в цій машині найближчі дві доби, а також інших її власників сорок останніх років поспіль. Він повернув голову назад і зацікавлено роздивлявся манекенів. Його вираз обличчя змінився на вираз обличчя підлітка, який перший раз побачив голу тьотю і та була не проти просвітити його, що з цим всім можна робити.