А, Калян?
— Чьо ето, Бард? Чьо, ми все штоль нє памєстімся?
— І вабшє, хватіт Томаса хавку жрать, понял? Сваю-та хоть раз пріньос? — Бард зробив погляд над окулярами на Ніка і на його кентів. Кенти жували вже повільніше, а з відкритих ротів починала витікати ще й слина, яка звисала, як шнурівки до кедів. Коля розгублено дивився навсібіч. Він знав, що Бард — улюбленець Томаса, і воювати з ним не хотів. Легше було сплавити пацанів. Подумки втопивши Барда у кружці з кавою, яку той допивав після Томаса, Коля з Бішкека в супроводі двох братів протиснувся повз мене — і пропав за вхідними дверима. Від них лишилася тільки луна від копит, які цокали вниз по сходах. Бард був явно в ударі. Він попав у свою стихію — в Берлін. Починався місяць Великого Кайфу. Віталя розвалився на кріслі, відкрив холодильник, витягнув банку «Адельскронен бір», пива, яке в «Пенні Маркті» — магазинчику за рогом, коштувало найменше з усіх пив — 49 пфенінгів. Сьорбнув холодного янтарю, смачно відригнув бучацькими варениками, які нам спакували в дорогу, і промовив: — Я вдома!
— А я піду об’яву напишу на «Побєду» — хай дзвонять, — сказав я і пішов шукати папірець. Мої пізнання в німецькій мові були на рівні. Якщо точніше — то на рівні нуля. Але об’ява про продаж машини німецькою мовою то є річ, яка кожному українцеві передається з генами, і я нашкрябав послання до арійців такого змісту: «Продається!!! Унікальний тачілбан, на якому ще є відпечатки сраки самого Іосіфа Віссаріоновича Сталіна, пройшов всього-на-всього три мільйони миль за якісь там сто сорок років життя. Змінив триста господарів і приїхав, щоб бути забетонованим на сходах Рейхстагу. Коштує — всього сто тисяч марок». Мені хотілося, щоб німці вбачали у моїй короткій і дуже лаконічній записці посил, власне, такого характеру. Але дойчі — народ конкретний. Що читаєм — так і панімаем!
«Zuverkauf/Pabieda/baujahr 1953. tel. 08934476. Thomas. Andry».
Власне, так виглядав папірець, який я приклеїв до лобовухи. І маючи надію, що вже ввечері буду колесити в лупастому «мерсі» з чемоданом капусти, вирученої з продажу мого плацкартного вагона, я потрусив у «пенні маркт» купити картофеллєн салат, який заходив так само легко, як і виходив з організму не підготовленої до німецьких харчових приколів людини зі Сходу.
Я сидів на кухні і пожирав варену бульбу, яка плавала в майонезі під гордою назвою «Картофеллєн салат». В животі відразу після першої ложки починало страшенно мутити, і ти був готовий вивести на орбіту весь будинок, в якому перебував. З цієї причини в туалет було страшно заходити, щоб не розвалити тиском вилітаючої бульби унітаз і всі супутні конструкції. В двері подзвонили саме в той момент, коли дилема — бігти вже чи бігти потім — розривала і без того порвану свідомість, а заодно і кишечник. Дзвінок мобілізував надприродні сили мого організму, всьо реактивне паливо всмокталося назад у ракетні шахти, і я знову міг жити як всі нормальні люди якийсь проміжок часу. Відчинивши двері, я побачив картину, ніби частина війська Наполеона заблудилася в часі і територіально і внаслідок цього забрела з 1812 року з-під Москви прямо в 1992 на Флюгхаффен-штрасе. То були пасажири УАЗика, члени другої бучацької експедиції, висланої Бардом на вірну загибель. На чолі банди стояв воділа Олежик, який підняв непідйомну ношу — доїхати в Берлін на санітарній машині з однієї простої причини — знайти і акуратно вивезти з території Німеччини звалище автомобілів.
— Ти не знаєш, де тут СВАЛКА? — спитав він мене, завалюючи в хату.
— Нє-а, — відповів я і почав по черзі здороватися з усіма пасажирами. Першими з делегації в обійстя Томаса зайшли представники українського шоу-бізнесу, який мав честь тоді зароджуватися на благодатних ланах берлінського клаббінга: Анжеліка — співачка з Ужгорода, я би назвав її українською Бйорк і Торі Амос в одній особі, її подружка Евка — полька, яка мешкала чомусь у Львові і поводилася так, ніби хотіла сексу з кожним, кого зустрічала на вулиці, але нікому до сих пір не дала (пасія Барда). Тері — колега мій і Віталіка, який працював у першому в Україні шоу-бізнесовому агентстві і разом з усіма його працівниками цілими днями грав на єдиному на той час на весь Львів комп’ютері. За ними в коридор пройшло ще з п’ять-шість людей, про яких легше сказати — «та інші офіційні особи», їхня доля в нашій книжці настільки несуттєва, що легше про них не згадувати зовсім, аніж плутати вам і собі в голові. Всі, на радість Томасу, який мав Скоро повернутися з роботи, порозкидали свої тіла по всій квартирі й почали на мій неописуємий страх займати туалетну кімнату хаотично і критично надовго. Анжеліка ходила по хаті і своїм оперним вокалом постійно підкреслювала ненормальність атмосфери нашого українського гетто. Вона наспівувала собі під ніс різні арії зі своїх творів, які писала нон-стоп, але, з усім тим, її було чути навіть у Трептов-парку біля могили Невідомого солдата. Евка ходила і трясла своїм довгим, майже до колін, хайром, і вся історія їхньої подорожі в УАЗику відклалася на ньому, як на перфокарті до старого комп’ютера. Голову треба було терміново десь помити, щоб Евуню раптом не здали до зоопарку, як давно пропавшу Русалку Дністрову. Позаяк у Томаса ванна кімната була відсутня, Бард періодично організовував вилазки в баню за пару кварталів, і всі дружно бігали туди полоскати своє начиння. Анжеліка також мала довгий хайр, і він не менш яскраво за Евкину голову відображав хронологію нелегкої подорожі своїм виглядом і запахом! Олежик відразу почувся вдома. Не знайшовши відповіді на риторичне питання: «А де ж тут свалка?» — він покопався в Томасовій шафі з книжками, нарив там атлас Берліна і підтюпцем вибіг з дому.
— Нас запросили на паті, — ознаймив Бард, який щойно повернувся з хорошим пивком у руках, що вказувало на якісно проведену операцію по збуту манекенів.
— Поїдем годинка восьма, — сказав він і, крутнувши носом на вигляд дівчат, миттєво потягнув їх в баньку. В хаті, навіть після того як вони пішли, залишалося стільки народу, що складалося враження перебування в штабі терористичної організації. Подзвонив телефон, і я підняв слухавку. Там дуже швидко сказали щось по-німецьки, але яскраво чулося слово, яке я чекав почути найбільше, — «ауто».
— Сорі, ніхт шпрехен дойч. Кен ю спік інгліш? — постарався я залагодити назріваючий міжнародний конфлікт.
— Найн, іх шпрехе інгліш ніхт, — почулося з труби, і я запропонував голосу приїхати за нашою адресою: — Кен ю ком хіер зібен ур, флюгхаффен штрасе зекс ахт, — що мало означати: приїдьте будь ласка о сьомій годині за номером 68. У телефоні заскрипіло, і пішли гудки. Я махнув рукою, бідкаючи себе за те, що в підручнику німецької мови за два роки пройшов чотири сторінки, і пішов доїдати картофеллєн салат.
Народ готувався до паті — кожен по-своєму: Анжеліка волала якісь душерозриваючі напєви, які родилися в її голові, як мухи з опаришів, Евка далі трясла своїм вже чистим, але мокрим волоссям, Бард і Тері пили півасік на кухні, смакуючи майбутню вечірню пригоду, а я гіпнотизував поглядом телефонний апарат, примушуючи його подзвонити і голосом Рокфеллера спитатися, чи хтось не продає «Побєду» тисяч за двісті марок. Час повільно підкотився до Зібен Ур, і як має бути — нам у двері задзвонили ще раз. Хтось кинувся відчиняти, і я, боячись, щоб не відшили моїх клієнтів, ринувся до виходу. У дверях стояли Томас, кривоногий старий рижий німець і його жінка — фрау з явно не німецьким фейсом.
— Хі із інтерестед ебаут йо кар, — голосом ангела з кліпу Юріт-мікс сказав до мене Томас.
— Хай, — сказав я і привітався з подружжям, яке виглядало ніби на кастінгу в «Сімейку Адамсів». Ми вийшли на вулицю — «Побєдка» стояла біля тротуару, займаючи місце на три малолітражки, і турки, які звикли їх тут ставити, дивилися на неї з охотою розпиляти її і переплавити на один великий кальян, яким одночасно могли догнатися всі представники мусульманського світу, які перебували на той час в Берліні. Німець, який прибув на оглядини, попросив відкрити авто і довгий час залазив і вилазив з машини, прицмокуючи язиком так, ніби в нього в зубах застряло півкорови. Його жінка стояла й мовчала, і всім своїм виглядом вона кричала, що її походження має максимум спільного з походженням Олєга-воділи з Бучача. Я, затамувавши подих, рахував удари свого серця об внутрішню стінку грудної клітини, відвернувся вбік і в кишені рукою аж до болю здавив свій краник, щоб не вректи «здєлку вєка».