— «Коняче прізвище»… Пам'ятаю. А ви молодець!..
— Стривайте… «Дуже, кажу, я хотів би з ним познайомитися, він, кажуть, лікує від віталіго, а в моєї дружини на руках білі плямочки з'явилися, вона так переживає. Якщо вам не важко». — «Зараз. Подивлюсь», — каже. Пішов, переглянув списки. Приходить: «З „конячими“ прізвищами лише двоє — Білокінь і Вороний». І назвав каюти. «Ні, кажу, не те… Значить, немає, кажу, дезінформували мене. Жаль…»
— Ну, Григорію Тарасовичу, ви діяли, як справжній оперативник. Комар носа не підточить. Могли б у нас працювати, — капітан Попенко дивився на Вітасикового тата з неприхованим захопленням.
— Досить того, що я дружинник, — почервонів і опустив очі Григорій Тарасович.
Вітасик перезирнувся з Женею і теж почервонів від задоволення: що й казати, приємно, коли твого тата хвалять.
Вороний виявився високим худорлявим дядечком років під п'ятдесят з гачкуватим носом і сивими вусами. Вираз обличчя його був похмурий і непривітний. А може, це просто здавалося. Лиха й зловредна річ — підозра. Коли на когось падає підозра, ти вже якось мимохіть не можеш дивитися на нього об'єктивно, а тим паче доброзичливо.
Тому капітан Попенко вважав за свій обов'язок попередити:
— Дорогі друзі! Будьмо стримані і розважливі. У нас ще нема жодної підстави для звинувачень, жодних доказів, жодних аргументів… Основний принцип нашої криміналістики зараз — презумпція невинності. Поки вина людини не доведена — вона невинна.
Але — слова словами, а підозра, повторюю, річ зловредна. Вже сама присутність на теплоході людини з прізвищем Вороний, попри всі варіанти випадковості, сприймалася тривожно і недвозначно.
«Привіт тобі від Вороного!» — сказав дивний хлопчик Ципа і капітанові Пилипею, і артистові Сокирку. Обидва страшенно перелякались. І от вони обидва на одному теплоході. І на цьому ж теплоході їде Вороний. Не треба мати дуже буйну фантазію, щоб зв'язати ці факти докупи.
Каюта Вороного була майже поряд з їхнього. Тому стежити за Вороним було дуже легко і зручно. Доля наче навмисне поселила їх поруч.
І якби ж Вороний був людиною доброю, привітною, товариською. А то й зовнішній його вигляд, і поведінка давали всі підстави до того, щоб підозри дедалі збільшувались.
Вже перша зустріч хлопців з ним у коридорі викликала негативні емоції.
— Не крутіться під ногами! Пройти не можна! — роздратовано гримнув Вороний. І хлопці змушені були попритулятися до стіни, пропускаючи його.
Разом з Вороним у каюті жили двоє молодих бороданів і завжди усміхнений товстун.
Один з бороданів чув слова Вороного, звернені до хлопців, і, коли той піднявся по трапу нагору, сказав:
— Не звертайте, хлопці, уваги, він і на нас гримає. Такий уже характер.
На що усміхнений товстун, який вийшов з каюти слідом за бороданем, зауважив:
— Непедагогічна репліка, товаришу педагог! Хе-хе-хе!
І хлопці зробили висновок, що бородань, очевидно, вчитель, а товстун — спільник Вороного.
Тим часом капітан Попенко Анатолій Петрович сидів у тенора Сокирка Івана Романовича в його каюті і розмовляв. Говорили про машини. Сокирко теж виявився автомобілістом. Мав «тойоту», привезену три роки тому з Японії, де він був на гастролях. Коли зустрічаються двоє автомобілістів, вони можуть годинами говорити про машини. І почувши, що Попенко працює в автосервісі, тенор дуже зрадів. Ну який автомобіліст не захоче мати знайомого в автосервісі?.. На столі миттю з'явилася пляшка шампанського, фрукти, цукерки…
— На жаль, не можу, — розвів руками Анатолій Петрович. — Печінка, шлунок — доводиться берегтися.
— Ха-ха-ха! — ще більше розвеселився Сокирко. — Я ж теж! Ні краплі! Горло. Тільки для гостей тримаю.
Знову перейшли на циліндри, прокладки, клапани, скати, карбюратори…
— Ви знаєте, звичайно, прекрасна річ машини. З ними, так би мовити, зв'язане все моє життя. Але… — капітан Попенко зітхнув, — шкода мені все-таки, що коні як транспорт одійшли вже назавжди. Яка то все-таки була краса, — ресорна коляска, запряжена парою вороних!.. Я, між іншим, городянин у першому поколінні. Батьки й зараз живуть у селі. І все моє дитинство, юність минули на роздоллі, серед степів і лугів (ми з лісостепу). Пам'ятаю, як ми пасли коней. У нічному. Був у мене в дитинстві улюблений коник — Вороний. Так і звався. Ах, який коник! Бувало, скачу на ньому степом охляп, без сідла, відчуваю його тепло своїм тілом. Наче ми одне ціле, одна істота. Вітер свистить у вухах, з неба зірки падають. І серце мало не вискакує з грудей від шаленої радості. Я тільки тепер розумію, що то були найщасливіші хвилини в моєму житті. Ех, Вороний, Вороний!.. Де ти? Нема тебе вже на світі. Як нема й ніколи не буде неповторних років дитинства.